Ні, що не кажи, а зараз це найкраще місце на всю кручу. Сидітиму тут до кінця.
І я сиджу. Знову потрібно чекати. Мені це не важко – прямо перед очима триста метрів, аж до повороту, деснянського русла – жива картина, намалювати котру зась жодному художникові: міниться, виблискує на сонці вода, то тут, то там, збурюючи її поверхню, постійно скидається велика риба; на синьому небі з'являються, змінюють свої обриси і, пропливши наді мною, щезають за деревами білі поодинокі хмаринки; зірвані пустотливим вітерцем вузькі та довгі, схожі на човник вербові листочки, закручуючись в польоті у штопор, тихо опускаються на воду і пливуть, пливуть, пливуть...
Боковим зором я помічаю, що зліва від мене щось відбувається. Обережно повертаю голову і за якихось три метри від себе помічаю на краю низенької кручі невеличкого звірка в коричневій шубці, із животиком піщаного кольору – ласка! Полює на мишу... Ага, ондечки навіть видно, коли добре придивитись, пласкої форми дірку. Миші, а тим більше, коли їх збереться кілька, чи десь живе цілий виводок, нору свою роблять розгалуженою, з кількома входами та виходами – для зручності та безпеки. Ласка то з'явиться біля однієї дірки, то вмить щезне і намалюється раптом у іншому місці, де ще один вихід з нори – чатує. І так швидко це в неї виходить, що, здається, вона не перебігає, а дивним чином телепортується у просторі: ось щойно була там, а за мить, навіть не за секунду, за мить якусь, вже тут, хоча між цими дірками півтора-два метра відстані. Оскільки я не ворушусь, то й сусідка моя, заклопотана полюванням, не звертає на мене уваги, вершить свою справу.
Цікава тваринка, красива і симпатична, хоча хижак ще той! Довгий, відносно зросту, плаский тулуб. Хвостик короткий, трикутничком, і теж плаский. А от шия виглядає занадто довгою, це, певно, для того, аби далі бачити при такому низенькому зрості, бо ніжки у звірка коротенькі, та ще й зігнуті – тулуб при самій землі. Оченята немов чорні намистинки і блищать, вушка маленькі, напівкруглі, шерсть коротенька, щільна та гладка – добре мабуть харчується. Та й сама ласка завдовжки хіба що трохи більше двадцяти сантиметрів – іграшкове, здавалось би, звірятко.
Ну, полюй, полюй. І я полюю. У нас з тобою у кожного свої справи. А я ось вудки перевірю – чи цілий горох на гачках? Цілий. Сипонемо ще трохи його у воду – має ж хтось підійти...
Тихесенький, ледь чутний писк долинув згори. Таки вполювала мишу. Ну й метка ж!
Гарно на душі. Свято. Такого ляща подарувала сьогодні Десна. Поки що не клює – нічого! З мене вже вистачить. Зате, як приємно: тут затишок, до того ж сонечко знайшло прогалинку між дерев і якраз гріє мені шию та спину. Правий бік у затінку і ним я добре відчуваю прохолоду, а в спину і шию так тепло... Долине подих вітру – остудить щоку, навіть незатишно якось стане. А стихне – і ти знову ніжишся на сонечку. До чого ж тільки приємне це останнє тепло!
Ніде не відчуєш так щемно його благодать, як отут, на Десні. І перед очима живі картини, яких не побачиш у жодному музеї світу. Осіння ріка з високим лівим берегом, понад краєм якого виструнчились ряди верб, прозора холодна вода, по якій плинуть вербові листочки, осіння тиша і окрім тебе – жодної живої душі. Ти й не ти – чи завмер, чи розчинився серед осені, ставши і собі частинкою одвічного Духу Десни...
На п'ять кілограмів лящ не потягнув. Навіть до чотирьох не дібрав якихось ста грамів. Та все ж він такий єдиний у моєму житті.
Споглядати красу – означає вчитися у Природи мудрості, бо споглядання спонукає не просто думати, а по-справжньому мислити і відбувається це так легко та невимушено, що кожен деснянський рибалка підтвердить вам – він у душі філософ.
Бачити красу – не єдине, чому навчила тебе Природа. Спогади, як вміння зберегти у власній пам'яті живі, невмирущі, чарівні картини минулого, – то справжнє твоє багатство, та часточка по праву належної одному тобі Природи, котра назавжди залишиться з тобою нетлінною, неушкодженою, непідвладною згубній дії часу та цивілізації.
Човен.
Коли випаде для рибалки щаслива доля і він вперше у своєму житті стане власником справжнього деснянського човна, то, безперечно, в душі почувається тоді найщасливішою людиною. Перед човнярем відкриваються такі горизонти, в голові самі собою будуються такі плани, що у нього аж дух забиває від захвату.
Човен, а мається на увазі не отой магазинний надувний "плавзасіб", ні, – справжній, дерев'яний, із тонкої шалівки майстерно зроблений, на всіх стиках вміло проконопачений, із пласким, на совість просмоленим днищем, як слід облаштований, – то є рибальська розкіш, абсолютній більшості з багатьох причин недоступна, але всіма без винятку омріяна і не один раз подумки на свій копил приміряна.
Ще коли вчились ми з Толею вправлятися із вудкою на Панському, на пральному містку, то заздрили по-доброму, молодому ще, років, певно, за тридцять, дядькові-рибалці, що вряди-годи випливав на старій дубовій, почорнілій від часу, довбанці-душогубці, ставав навпроти нас під протилежним берегом, серед латаття, і тягав таких пліток та червонопірок, інколи – окунів, про яких ми могли лише мріяти.
Непевний його човник, із пошкодженими вже часом та негодою бортами, вузенький, хиткий, був видовбаний колись, щонайменше, дідом, якщо не прадідом того рибалки із дубового стовбура і корпус мав у перетині коли б чи не напівкруглий, через що перекинутись на такому човні, не маючи досвіду, було раз плюнути – навіть ми, діти, це розуміли.
Рибалка, сидячи на кормі, веслував тихенько, різких рухів не робив, аби, чого доброго, човник не черпнув води та не перевернувся, але попри все, від одного лише вигляду тієї довбанки віяло чимось давнім, справжнім; для нас човник був ніби невід'ємною частинкою озера, без нього і Панське не було б уже Панським. В березі, під вербами, на припоні стояли і інші човни, сучасні дерев'яні плоскодонки, але довбанка серед них була немовби отаманом, дідом-старійшиною, беззаперечним авторитетом – лише вона одна знала щось таке, чого іншим човнам знати було зась.
Що вже тоді говорити про оте гумове "диво", на якому інколи випливав один харківський дачник. От йому ми не заздрили ніколи, та й він ніколи не міг похвалитися такою здобиччю, як дядько на довбанці.
Пізніше, на Десні, здалеку познайомились ми з моторними човнами. І вже тоді про себе дали оцінку: "Казна-що!". Торохтить двигун, металевий корпус під ногами гуркоче, вітром чи хвилею того байдака зносить немилосердно... Ні, не для нас це "диво техніки". Що гумовому, що металевому човнам – ну куди їм до звичного, дерев'яного, свого, хоча і не власного, але все одно рідного?
...Спливав поволі, проте неухильно, час; спливав, як вода в Десні, – роки за роками, а моїй дитячій мрії все не судилося збутись. Ми, люди, все ж таки дивні створіння. Живучи у великих, чи не дуже, містах, більш-менш влаштувавши матеріальну сторону свого життя-буття, мріємо (лише мріємо!) повернутись до своїх витоків, проводити весь вільний час на Десні, ловити рибу із свого власного, справжнього, човна, а тим часом отой рибалка, що саме так вправно гребе весельцем на своїй плоскодонці, можливо, хотів би помінятися з якимось киянином хоч на короткий час місцями, щоб і собі трохи пожити легким та безтурботним, здавалось би, міським життям.
Хоча, навряд чи. Бо власник човна – то людина, одержима деснянським світом, їй міські принади ні до чого, а жити в бетонній коробці на чотирнадцятому поверсі для нього все одно, що в клітці...
Добре жителям Оболоння, – це таке село на протилежному, правому березі Десни, якраз навпроти нашого Коропа, – високий деснянський берег у них прямісінько в кінці городів. Як же тут без човна? Їхні човни з ранньої весни стоять припнутими на деснянській воді.
Вилетіли хрущі – і ось вже старий рибалка, пустивши човна по течії, то підгрібаючи, то, навпаки, пригальмовуючи затиснутим під пахвою веслом, махне легенькою вудкою без поплавця та грузила, лише з двома повідцями, на гачки яких насаджено по хрущу, та й пустить наживку плисти за водою попереду човна.
Човник плине собі по течії ледь не на середині ріки, а попереду і трохи збоку від нього тримаються на воді, ворушачи лапками, хрущі. Тихо-тихо: ані сплеску весла, ані будь-якого іншого шуму від човна, рибалка лише кермує веслом, щоб течія не розвернула суденце. Аж раптом біля одного хруща ледь помітно збрижилась вода і прямо під жуком відкрилась у водній поверхні округла провалина – рот в'язя, – хоп! – і риба втягнула в себе наживку. Одна лиш мить, але рука старого рибалки не хибить: р-раз! – і вже гнеться до води вудлище, стримуючи стрімкий біг та ривки вбік великої риби.
А там вже й літо приспіло. У човняра руки розв'язані: хоче – поставивши на двох якорях свого човна вище деснянської ями, ловить лящів на кормушку або кільце, або навпаки, вибравши неподалік берега ділянку з рівним, піщанистим дном, тягає впроводку на мастирку по десятку широкобоких красенів за один липневий ранок. Та навіть просто переправившись через Десну вже можна бути в немалому виграші: рибалок тут обмаль, не те, що на коропській стороні, де вільне місце ще, часом, пошукати треба.
Сидячи в деснянській кручі, ближче до середини дня, а то і в другій його половині, можна почути раптом, як над водою розносяться дивні приглушені звуки:
"Кво-о-о-м-м! Кв-о-о-м-м!", а за якихось півхвилини чи хвилину, ближче вже:
"Кв-о-о-м! Кв-о-о-м-м!"
Сом'ятник на човні. Онде він, вище по течії, зараз з'явиться з-за повороту. У своїй правій руці він тримає, здавалось би, нехитру таку штуку, котра називається серед рибалок квоком: зігнута, трохи менше ліктя завдовжки, паличка, на нижньому кінці якої видовбана пустота на зразок горілчаної чарчини. Хто ледачіший, або в кого руки не з того місця ростуть, той і консервною бляшанкою, цвяхом чи шурупом прикрутивши до неї ручку, намагається видобути отой заповітний звук.
Квок досить різко, кілька разів підряд, занурюється у воду таким чином, щоб у пустоті при цьому залишалось якомога більше повітря, а потім з підворотом різко виймається з води: пустота, вдаряючись об поверхню води, а потім ще й вивільнене з неї повітря, що проходить крізь воду, і утворюють отой самий звук, який приваблює сомів:
"Кв-о-о-м-м! Кв-о-о-м-м!"
Справжніх сом'ятників, котрі час від часу здатні ловити кількапудових сомів, на весь Короп один, чи два, проте, кому ж не хотілося б стати таким, як Алєксєєнко? Молодь підростає – хтось обов'язково, коли прийде час, займе місце майстра.