Гой єси, роде наш!
****
Київ не спав. Увесь минулий день і всю ніч велетенський людський мурашник порпався між Горою й почайнинською пристанню: Русь ось-ось мала рушити на Царгород. Коли Денниця прочинила небесну браму, сотні руських лодій закрили собою всю Почайну, більша їх частина не вміщалася біля пристані, тож стояли на кітвах по всьому дніпровському рукаві. Племена й роди, світлі князі, бояри, купці і знать ратна, загалом мало не п'ятнадцять тисяч мужів, збиралися до ромейської столиці зі скорою, роб'їм людом та іншими багатствами руських земель. Кілька днів напередодні періщив дощ, а минулого дня почав стихати й уночі припинився зовсім. Усе було готове до відплиття ще тиждень назад, чекали тільки коли спаде прибутна в Дніпрі до потрібної позначки на почайнинській пристані, бо якщо рано рушиш, чекатимеш перед порогами, аби вода спала до потрібної глибини, проте й баритися не можна, бо коли впаде вона над міру, то пороги стануть зовсім непрохідними, доведеться сімдесят верстов волочити лодії суходолом.
На капищі торговища жерці на чолі з князем Володимиром Святославичем вершили требу перед походом, приносячи щедру пожертву Велесові, кумир котрого вишів неподалік пристані, просили у Бога легкої дороги і вдалого торгу.
Величко сидів у лодії на лаві, біля свого весла і неабияк хвилювався в очікуванні довгожданої миті. Хіба ж міг він ще минулої осені навіть помислити, що з настанням літа рушить до самого Царгорода – і не рабом на продаж, а дружинником великого князя київського, Володимира Святославича! Що через півтора місяці бачитиме усі оті дива, про котрі оповідав йому колись стрий Сивер; хвилююче очікування робило Величка чи не найщасливішим мужем на всій Почайні і хоча він намагався нічим не видати своєї радості, проте вона всупереч його волі аж світилась на молодім лиці новоспеченого княжого дружинника – навіть густа руса борода, що охайно кучерявилась на заздрість іншим молодикам, не могла її приховати.
Як гридень великого князя, мав він при собі довгий руський черлений щит, що висів тепер на облавку лодії, прикриваючи свого господаря від нежданої стріли, гострий спис на міцному ратовищі лежав, як і в інших, під рукою, на дні лодії, при поясі у піхвах мав двосічного харалужного меча, а в подорожній сакві – справжню ковану кольчугу та гостроверхий шолом з княжим ялівцем! Минулої осені на Величкову стать готової кольчуги не знайшлося, тому на полюддя рушив з наспіх зшитою для нього кравцем кольчужною сорочкою. Зате, повернувшись до Києва, міряв не лише нову, власну вже, справжню броню, набрану княжим ковалем із тоненьких кілець, а й руський шолом також. Ех, жаль, що родовичі не бачать його в обладунках та при зброї – ото заздрощів було б: вітязь вітязем їхній Величко Воропаїч!
Нарешті від Велесового кумира донеслися голосні вигуки; усі, хто був на березі, заворушилися, до лодій посунув цілий натовп зі старшої дружини: світлі князі, знані бояри, найбагатші купці – ліпші й нарочиті мужі Києва. Чийсь могутній бас рознісся над дніпровською водою: "Ру-ша-ай!!" і за тим зашуміло вже й на лодіях, стернові підвелися, гребці чекали наказу та на Величковім насаді довго ще не піднімали кітву – чекали, доки з'явиться попереду чиста вода. Коли дійшла черга й до них, гребки під розмірений стукіт десятника Живодара разом здійнялися, заскрипіли в кочетах[383] й дружно опустились на воду, потім ще і ще – рушили. Діставшись Дніпрового стрижня, лодії шикувалися по п'ятеро в ряд і велетенською валкою посунули вниз по течії.
Величкові живот його нині вельми подобався! Аякже: збулася давня мрія ще уноші – податися в далекі й незнані світи, дива там побачити й себе показати. Колись, ще коли з купцем Курилом ходив, бачив і чернігівські тереми, і дубові стіни Переяслава, і порубіжний Путивль на Семі й навіть Сніпород[384] аж на лівому, степовому березі Сули. Здавалося Величкові тоді, що то коли не чверть світу, то вже осьмина його – без жодного сумніву. Та варто було послухати стрия, що невідь звідки раптово з'явився в Коропі, як зрозуміло стало: бачене ним хіба що сота якась частина. А коли в полюддя сходив, то й взагалі розгубився, на власні очі побачивши й нутром усвідомивши безмежжя білого світу, на тлі якого ти пилинка найменша, окові Божому непомітна, через що й крутить тебе вихор долі, аж голова інколи обертом іде.
... Полюддя – труд важкий. Коли Величко, отроком ще, стріляв на загад отця свого в бору вевериць, а особливо пізніше, коли, осиротівши, помагав діду Видуті та вже уношем, до купця приставши, самотужки мусив сплачувати подимне[385] й від сохи[386], купуючи для того в ловців скору, здавалося йому, що нічого легшого на світі й немає, як данину збирати: проїхали княжі люде, в один день набили міхи скорами, на котрі родовичі стягалися все коло Свароже[387] та й купаються в золоті, дармоїди!
Як новачок, Величко потрапив у три сотні молодшої дружини, що мала супроводжувати полюддя. Вів княжу дружину тисяцький Путята. На чолі полюддя вже чи не двадесяту зиму незмінно був кремезний, мов дуб, сивочолий київський боярин Дідослав, поставлений ще княгинею Ольгою, "муж у раді мисливий, а в раті доблій", як рекли про нього в Києві. Ніхто не зміг би краще від Дідослава полічити, коли слід рушати з Києва і якого дня де бути, аби встигнути до льодоходу повернутися назад, не кажучи вже про звірине передчуття негоди, знання ліпших шляхів та знаменитий погляд, котрим Дідослав, здавалося, наскрізь пронизував недбайливих княжих тивунів, бо ті боялися одного лиш духу його. Дідослав з полюддя мав неабияку взвить і вважався одним з найбагатших бояр стольного Києвого города, навряд чи біднішим, аніж Віщеслав або Скурята. Князі змінювалися, а Дідослав, котрому не за горами півстоліття було, так само очолював полюддя, бо те годувало не одного князя, а всю київську Гору, яка беззаперечно йому довіряла й не хотіла бачити на тій посаді жодного іншого.
Вже після Сварожин[388] полюддя готове було в путь, – чекали тільки снігу, і щойно Зюзя[389], скувавши льодом ріки, трусонув перед Велесовим[390] днем зі свого бездонного міха, з города виповзла велетенська змія повозу, спустилася Боричевим узвозом й мимо Хоривиці, перетинаючи навскіс подільське торговище, неспішно подалася до Білгородського шляху: кількасот гриднів, десятки данників, вирників, ємців, сотні їздових, стельмахи, шорники, кашовари – княжий санний обоз розтягнувся в дорозі не на одну версту. Дідослав був задоволений: таки встигли рушити на зростаючому місяці – дяка Зюзі за сніг!
Так ще від Ольги повелося, що полюддя починалося з Дерев: надто вже неспокійною була та земля, хоча й були межі її лише за півдня комонного ходу від Києва. Правда дехто з бояр рік про іншу причину – що полюддя, як кожне добре діло, має посолонь[391] рухатись, але звичаю дотримувалися щозими: швидше б у грудні проліски зацвіли, аніж полюддя почалося з інших земель. Через те, що Дніпро міцно ще не став і місцями гуляв, а перший сніг тільки на пів четверті вкрив землю, Дідослав повів полюддя навпростець. Перетнувши по льоду Ірпінь, Здвиж, Тетерів та Уж, його повоз вечором третього дня прибув до Вручія.
Наступного дня, доки ємці та вирники приймали деревську данину, решта повозу байдикувала і Величко подався на місцеве торговище – саме п'ятниця була. Ходив, товар роздивлявся, горіхами з медом ласував – любив це діло. Тільки щоразу кидалась йому у вічі неприязнь древлян: спитає щось, а мерт буркне собі під носа чи й взагалі відвернеться, немов і не чує. Не раз у спину чув злі слова, тільки ж не добереш – тобі вони призначалися чи іншому комусь...
Повернувшись до княжого погосту, запитав у їхнього кашовара:
– Осьмаче, може ти знаєш, хто така Йовга? Був отсе на торговищі, тільки й чув: "Йовжині діти... Йовжина гать... Йовжина криниця..." Хто ж вона, та Йовга?
– Тю! – здивувався кашовар. – Та то ж вони, бісова личина, стару княгиню Ольгу так звуть! Вона ж бо залила їм за шкуру сала! А ти хіба не знав?
Величко давно, ще отроком, чув щось таке від дорослих – про мсту княгині, але забулося з часом, та й коли всім почутим голову собі забивати...
– Та... – махнув рукою.
– Деревські нас терплять, зуби зціпивши. – Осьмак хотів показати молодому дружинникові свою обізнаність: – Відтоді, як княгиня помстилася за мужа свого, Ігора, вони відьмою її нарекли. Авжеж – тричі круг пальця все плем'я обвести! А вони ж тут через одного – як не чаклун, так перевертень-вовкодлак! Знаються і на лічбі, й на ворожінні, порчу можуть напустити; їм зі світу людину зжити – що тобі раз плюнути...
Кашовар озирнувся навколо: чи ніхто їх не чує? – бо згадав, що мати великого князя, Володимира Святославича, а головне, вуй його, Добриня, теж із деревських та ще й княжого роду – хтозна, чи не вилізе йому таке боком?!
– Деревські Ольгу і боялися, й ненавиділи, а однак, і донині поважають! Речуть, що вона відьма над відьмами була... – ще притишив голос Осьмак. – Коли йшла з київською раттю по Деревській землі, то і гаті веліла свої робити, й колодязі самим копати – щоб, значить, порчу не навели й не потруїли наших. Отак... І ото й понині стоять тут ускрізь і колодязі Ольжині, й гаті – не рушать, відьмаки, бояться!
Величкові тоді ще й від сотника влетіло – взнав, що новачок розповідав комусь почуте від Осьмака й дав прочухана, аби не ходив наодинці по торговищу. "Се ж добре, – мовив, – що не в Іскоростені таке утнув! Тут тобі не в дреговичів[392].