Від вил-берегинь, від настрою їхнього, коли прокинуться вони після зимового сну, залежить чи підніметься жито, чи густим льон вродить, чи плодитиметься лугове птаство і всяке лісове звіря. Щойно на лузі зацвітає мати-й-мачуха, а з дна озер починають підніматися крини[377] латаття, відуни та відьми роду проголошують Русалії – осьмий тиждень від Великдня, самісінька середина Ярилової влади. На цілий тиждень Короп удень немов вимирає – лише сторожа на стінах та хіба що кілька старих і немічних в опустілих житлах – всі решта біля води: Русалії нині!
Дубовим кряжем було закладено увесь вільний простір між західною стіною города та устям Ятриці: від житла вельми невдоволеної тим Орогості до високого полуденного берега Коропа. Рибота аж бісився від люті: надто повільно на його думку княжий городник почав закладати дитинець. Сім разів відміряє, перш, ніж кілок заб'є: "Отут вежа має бути". Минулої п'ятниці, коли при старійшині завів з Озаричем мову про те, що слід в понеділок удвічі більше люду на дитинець дати, а той, головою похитавши, буркнув, що взагалі ніякої роботи не буде, бо ж празник, Видута вирячив на новгородця очі, немов сотник казна й що сказав.
– Дик, позавтрому ж Русальний тиждень починається!
Рибота тоді скипів і хотів уже вивергнути з себе всю лють, на яку тільки здатен був, встиг навіть рота розкрити, та зиркнувши на волхва, котрий раптом невідомо звідки взявся і вже буравив сотника своїм важким поглядом, крутнувся мовчки на п'яті й махнувши спересердя рукою, мусив податися геть. Може воно якось би й забулося, стерпілося б собі у сотниковім єстві, коли б серед гриднів усю неділю й понеділок зранку не велися розмови про одне й те ж – про ті Русалії. Усі вони зростали на Русі: хто в полянській землі, хто в Пороссі, змалку бачили вдома особливе шанування Русального тижня і на превеликий подив Риботи прямо-таки з нетерпінням чекали початку святкового тижня, геть, здавалося, забувши про те, навіщо їх тут князь полишив. Варто було сотникові заїкнутися зневажливо про Русалії, як десяток дружно замовк і на Риботу дивилися всі немов на чужоземця якогось.
В ремісничім Новгороді до русалок ставилися хіба що з пересторогою і тільки: треби їм діяли з однією лиш метою – аби задобрити, щоб ті не злились та людям лиха не творили, дощами ниву не заливали, опісля ж Купайла навіть проганяли їх, аби на жнива дощу не було. А так, щоб як тут оце, і щоб цілий тиждень – такого ні!! Що ж воно за празник у сіверян такий?
... У русалок все, як у людей, навіть Великдень свій, русальний, мають – в четвер, на їхньому тижні. День цей особливий, коли розгул, треби та моління досягають найбільшого розмаху, згасаючи поступово в наступні два дні. Чотири попередніх коропці творять спільну з вилами пожертву – спочатку в неділю, біля води, родинами повсідавшись скрізь по берегу Ятриці й Коропа, в понеділок у лісі, а у вівторок та середу в полях, на нивах своїх.
Лист на березі молодесенький, часом навіть клейкий і під Яриловим промінням аж світиться наскрізь. А на липі світло-зелений, ніжний, мов посвист вівчарика[378] – так милує око, що хочеться підійти, втулитися в нього лицем та й увібрати в себе назавжди і ніжність його кольору і отой запах, що так розтеплює навесні людську душу. Хіба ще п'ятикінечні соснові колотівки[379] спроможні навесні сперечатися в цьому з липою – такі м'якесенькі, такі беззахисні: пестив би й пестив. А пощо ж ото плаче, стоячи в прибутній воді, верба? Чи не тому, що заздрить іншим деревам, бо її листочки ще тільки починають розпускатися? І скапують у воду тихі вербові сльози, навіюючи часом унотькам сум, бо недарма сіверяни порівнюють дівочу долю з вербою. Та сум той швидкоплинний, майне на мить і одразу ж поступиться місцем безпричинній, здавалось би, радості. Зате тендітна й дітклива молода осичка навіть без вітру радісно тріпоче сріблястим своїм листячком, геть проганяючи всіляку нечисть і звеселяючи кожну людську душу – весна прийшла!
Ніде не побачиш нині на дівочих обличчях сліз. Ляля нікому не дасть плакати, чиї завгодно висушить сльози: така вона – Богиня весни, юної краси, молодого щастя і завзяття. І дійсно, які весною сльози?! Слухай! – поміж буявою зеленню молодих листочків рождається, немов сам собою, перший цього літа солов'їний спів – натхненний до самозабуття – і скоро вже лунає він звідусіль над прибутною водою й на узліссях: на вранішній зорі й на вечірній, удень і вночі; він переповнює людське єство трепетною радістю, торкає незримі душевні гуслі, а ті, нестримні в своєму прояві, вихлюпуються назовні розвеселим завзятим співом:
Ой, нумо, нумо, нумо
Кличем зеленого Шума.
А в нашого Шума
Зелений кожух.
Ух! Ух! Ух!
Зелений кожух!
Малі й великі коропські роди, повсідавшись на весняній травичці борових узлісь, неподалік прибутної, що колихала-розчісувала на своїй течії нескошені торішні отави, слухали весняний шум молодого листя, милувалися зеленим розмаєм, під гудіння сопелей співали пісень, пили житній квас та свіжий березовий суровець[380], заїдали кашами, свіжою рибкою, останньою зимовою солониною і душі людські єдналися зо всім при Роді сущим, бо все, що Прабог сотворив, є суть рідним, а хто не родається, той ізгоєм стає: коли не чуєш рідства свого з мавками й повітрулями, як можеш просити у вил милості їхньої, та й хто ж поділиться з тобою благом, коли ти спиною до нього повернувся?! Найбільш чутливі вили до дитячого співу, тож навчені Вишнею, Молибог з Поладою у запалі виспівували на узліссі в два голоси:
Іди, іди, дощику,
Зачиню[381] житнє тісто
У новому горщику.
Дам тобі їсти:
Винесу на дуба,
Покличу голуба.
Голуб буде пити,
Дощик буде лити!
Усі дні, з ранку й до ночі, не змовкали бубни, пищали сопелі, гули кленові гуслі, в коловодах молоді лунали похвальні вилам пісні; волшебники заводили стародавні, від пращурів далеких збережені кощуни; і вдоволені коропським родом бездушні, проте з серцем, що можна розчулити співом та щедрою пожертвою, русалки, мавки й повітрулі під гуркіт Перунового грому та спалахи його блискавиць в середу зранку дарували нивам життєдайний дощ.
Що почалося! Сам Жилята, зсутулений, довгорукий, кострубатий і незграбний, засовав ногами на власнім подвір'ї і радіючи, мов те дітисько, загундосив:
Дощику, дощику, припусти!
Жито-житечко порости!
А через тин, дарма, що там двір ловецького роду Білана, отрок Ізок, здіймаючи руки догори та плескаючи в долоні, узявся підспівувати сусідові:
Дощику, дощику, не мани
Ще сильніше сипони!
Навіть старий-престарий Милаш, зігнутий, мов гак, що саме цієї години дивом якимось вибравсь із житла, і той, зачувши через тин сусідський спів, узявся тупцювати біля сіней; спираючись на свій костур, шамкотів беззубим ротом:
Дощику, дощику, поливай,
Жито в рості прибувай!
Ускрізь старі й молоді коропці, без міри радіючи початку зливи, з плескотом в долоні стрибали та витанцьовували прямо по калюжах під теплим весняним дощем, вірячи, що поєднавшись з Громовержцевим сіменем – священним вогнем його блискавиці – вили одарюють рід небесним молоком зі своїх грудей, зрошують людські ниви благодатною, запліднюючою все довкола небесною вологою і восени разом з урожаєм прийде в кожну коропську оселю достаток. Гой єси, роде наш!
Як враз усе навкруг зазеленіло: потуга та зросла утричі – пішла в ріст зелена травичка, вкрилися молодим листом верби, по узліссях зацвіли груші та яблуні, крини ось-ось мали виткнутись над поверхнею води, а повітря... повітря після грози й дощу умить сповнилось такої свіжості, таких напівзабутих весняних пахощів, що ніхто не хотів у житло й носа потикати. Солов'ї просто божеволіли, дрібне птаство невгавало від смерку й до смерку, велике не спало й уночі. Жаб'яче плем'я після першого грому оглушливо кумкало, скрекетало і квакало – справжній Русальний Великдень прийшов на сіверську землю.
Навесні, коли Мати-Сира земля прокидається від зимового сну й коли вона приймає в себе запліднюючу силу Ярила, аби породити із себе людям на благо всяке жито та овоч, дерево й кущ, від Великдня людського й аж до Великдня русального даний пращурами Кон велить сіверянам, аби цієї пори потворницями обрядів були жони, бо і Земля, й Вода суть одного з ними роду – тож як же інакше? По-іншому й бути не може!
... На плесу Ятриці, неподалік свого житла, Орогостя в білому платні з багатою вишивкою, з довгими, нижче колін рукавами, знизу на цілих дві четверті отороченими бобровим хутром, всім тілом вигиналася в танці під гуркіт бубнів та гудіння гуслів Шамрових волхвовичів. По-святковому вбрані жони, унотьки й отроковиці роду, всі, хто був при здоров'ї та міг хоч якось ноги переставляти, – весь рід, оточивши відьму велетенською підковою, стояв на зеленім моріжку біля води: єдиний день, коли мужі та уноші стояли за жонами – не їхній був обряд. А Орогостя, немов біла журавка в березозолі, присідала й підскакувала, нахилялася й кружляла, мов птах крилами, вимахувала на всі боки довжелезними рукавами свого платна, перехваченими в зап'ястках широкими срібними наручами[382] і як зачудовані дивилися на те її одноплемінниці: кожна тримала щось в руках – як не горнятко з житом, так курку чи півня, або навіть і щойнонароджене козеня – по власній потребі.
Потворниця широким помахом одного, а потім іншого рукава вмочила обидва в теплу воду прогрітого сонцем повеневого мілководдя і з силою війнула обома по черзі на ниви роду, що простяглися по той бік Ятриці – бризки довгими стежинами пролягли по воді мало не до середини річки, подавши тим самим знак голосистим отроковицям, що одразу ж завели русальне, великоднє:
– Ой, ластівка прилітає,
Господаря викликає:
Ой, устань, господарю,
Свою челядь побуди,
До хліва її пошли –
Чи ся корови потелили?
А відьмині довгі рукави вже дарували навсибіч освячену воду Ятриці: бризки її летіли на голови жон та унотьок, кропили зерно та живність в господарських руках – аби все отримало здатність рождати із себе життя.
Та пошли її до стайні –
Чи ся кобили жеребили?
Пошли її до кошари –
Чи ся овечки покотили?
З-за річки, з вишини бездонної синьої Сварги на рід дивився Ярило: Дажбог милувався своїми онуками; Орогостині рукави навсибіч дарували родові осяйні під його золотим промінням, життєдайні бризки; здавалося багатьом, що й веселка постала в чистому небі, бачилося вже їм, як зростає благословенне Орогостею жито і з риб'ячої зерні прокльовується молодь, а з яйця вилупляється птаство, дає приплід брав та гов'ядо, коні і звір у лісі, роїться Божа муха і жони несуть від своїх мужів майбутніх синів та дочок – аби не переводився рід, жив завжди у достатку та злагоді.