А ти чого хотів: аби знову такий самий клюнув? Справу, за великим рахунком, власне, кажучи, зроблено і можна дозволити собі те, від чого постійно, зусиллям волі, утримуєшся влітку – помандрувати берегом з однією вудкою та підсакою: і там хочеться половити, і там, і там... "То й нема чого сидіти, – підганяю я себе, – вперед!"
Переклавши свого велетня прямо в рюкзак, на жмуток сіна, та почепивши його знову на сук, аби не спокушати місцевих злодюжок – водяних щурів, свою рибальську сокирку, панчоху з горохом, черв'яків у бляшанці кладу до торбини, беру її разом із підсакою в одну руку, а в іншу вудку і пускаюсь у рибальські мандри. Залишена довша вудка про всяк випадок надійно прив'язана до сошки, тож турбуватися за неї не варто: ще, дивись, чого доброго, вона мені і здобич принесе.
Зараз мені потрібно вибрати нове місце і я йду понад кручею вниз по течії. Протоптана рибалками стежка звивається за два-три метри від краю кручі серед молодих верб, кущів лози, ожини, поодиноких деревцят чорноклена, котрий невідомо як з'явився тут останнім часом і намагається завоювати і собі місце під сонцем. Інколи від неї відходять коротенькі стежечки до краю кручі. Вони вказують на те, що тут внизу біля води вже є облюбоване котримось із рибалок місце і я по черзі оглядаю з висоти кручі кожне.
Ось тут у воді стоїть давно покинута гатка. Вона здіймається над водою на добрих півметра, лоза вже геть чисто висохла, навіть більшість її пересохлого листя обсипалась – видно, що гатили її десь ще в червні, коли рівень води був значно вищим. Мабуть не виправдала вона сподівань хазяїна і той покинув її напризволяще. А мені що тоді тут робити? Піду далі.
А це підмита верба впала навесні у воду і нижче неї стоять три пари рибальських сошок. За вербою, котра навіть лежачи у воді, продовжує жити і вище води вкрита листям так само, як і її більш щасливі подруги нагорі, течії немає зовсім. Хоча місце, судячи по всьому, і не надто глибоке, але все одно – тут мав би бути лящ. Цікаво, проте, перш, ніж десь зупинитись, хочеться обійти всю кручу аж до плесу.
Ну, а в цьому місці на осінь стало зовсім мілко, тож нема чого навіть оцінювати, тим більше, що течія он розхитує під водою затонулу почорнілу велику гілляку: тут корч на корчеві – навіть гадати не потрібно.
О! Це ж тут я торік ловив! Знайомий пень від великої верби – позаминулої весни вона сповзла, підмита, аж до самої води, нахилилась над Десною і котрийсь із рибалок примудрився-таки дворучною пилкою, не інакше, як із човна, її спиляти, аби розчистити собі місце для лову. От відчайдух! Верба впала у воду, течія розвернула її вершиною вперед, але з місця зрушити не змогла – дерево вперлось довгим розлогим гіллям у самісіньке дно та так і залишилась на рідному місці ще на цілий рік. Нині її тут немає, а тоді лежала метрах в шести, чи семи від берега, створюючи таку привабливу для риби хованку. Від пня, котрий бугром стримів над самою водою, той рибалка нагатив довгеньку гатку і треба сказати, що місце тут було на славу: коли б чи не найглибше на той час на все Журавльове. І нинішню гатку не завадило б освіжити, та хто ж полізе у воду, коли вже жовтень надворі! Тепер вона так і простоїть до весни, аж доки льодохід не забере її з собою.
Мене так і потягло спуститися до води. Тут стоять дві пари сошок, але на березі жодного свіжого сліду – останній дощ розмив чиїсь сліди, прибив до берегового суглинку розмоклий газетний папір із залишками рибальського сніданку і наніс піску на шматок шалівчини, що слугувала котромусь із рибалок за сидіння.
Присівши на нього, я оцінююче роздивляюсь місце, а в пам'яті самі собою спливають спогади минулорічного липня.
...Не випадково закортіло мені половити тоді саме в цій гатці. Я бачив її, звісно, і раніше, і подобалась вона мені – ще б пак! – але ловив значно нижче по течії, перед самим плесом. Там так само, як і тут, лежала у воді деревина, але не верба, а осика, з голими гілками, без листя, бо осика, що впала у річку, нізащо не виживе у воді. До мене тут ніхто не ловив – течії не було зовсім, а дуже рідко кому з наших рибалок припаде до душі таке місце. Круча там була повністю піщаною, на дні теж був пісочок, хоча і з осілим на ньому тонким шаром темного мулу; берег досить полого спускався в глибину і для того, аби можна було сподіватись на успіх, вудки мали бути досить довгими. А в мене саме такі і є: чотирьохколінна бамбукова, хоча і дуже важка, але п'ятиметрова точно, та й трьохколінна теж має не менше чотирьох метрів довжини.
Щоб ні від кого не залежати і не бути зігнаним з чужої гатки у розпал кльову, я й прилаштувався біля тополі. І потрібно сказати, що непогано прилаштувався: на черв'яка, не на горох, а саме на черв'яка одна за одною брала добряча густіра. Поплавці лежали неначе на озері: течія не зносила їх вбік, як воно на Десні заведено, ні, волосінь від гінчика до поплавця лежала на воді, продовжуючи лінію вудлища. Щойно закинеш вудку – поплавець полежить якусь хвилину нерухомо, а потім бум-бум-бум! – пустить по воді крупні кола і пірне вглиб. Раз! –є! Густірка! Я навіть підсаку не налаштовував: берег чистий, пісочок – завжди можна більш велику рибину рукою взяти – навіщо зайвий плескіт?
Ловив спочатку на дві, потім вже на одну – найдовшу, так навіть краще, бо не прогавиш жодного кльову і наловиш більше, ніж на дві. Аж ось поплавець прямо-таки підстрибнув кілька разів на поверхні і пішов під водою. Тут-таки підсікши, по вазі, що почепилась на вудку, зрозумів – лящ. Десь так, на кілограм. Але хоча і відчувалась вага досить великої рибини, проте опору, як на диво, майже не було – лящ просто тягнувся за волосінню, а часом мені навіть доводилося якомога швидше піднімати вудлище догори – здобич чомусь просто-таки поспішала до берега, в мої руки. Ось лящ ліг на бока, ось я підтягнув його до самого бережка: він вже смирно лежав на пісочку, біля самого урізу води, залишалось лише взяти його під зябра. Зосередивши всю свою увагу на лящеві, поволі, без різких рухів погладжуючи йому бока, аби він звик до цих дотиків, і намірившись вже запустити вказівний та великий пальці правої руки під його зяберні кришки, я своїм боковим зором почав відчувати, що у воді відбуваються незрозумілі мені зміни.
На якусь мить я перевів погляд на воду трохи далі від берега, а там, із напівтемряви деснянської глибини, не далі одного метра від моєї правої руки, прямо до мого ляща висувалась голова здоровенної щуки. Я бачив лише її голову і трохи тулуба одразу ж за нею: обхопити його пальцями обох рук мені аж ніяк не вдалося б. Хтозна чи важила вона пуд, але десять-дванадцять кілограмів – це вже точно. Та мене вразив не її розмір. Злющі немигаючі очі щуки мало не гіпнотизували мене: страшнішого погляду живої істоти мені в своєму житті бачити не доводилось. Авжеж, я ловив щук на живця та на блешню; траплялося, що витягнені з води, вони своїми гострющими зубами навіть раз чи два ранили мені пальці, проте у всіх них був аж ніяк не страшний вираз очей – у чужій стихії вони не відчували себе на рівних...
Не знаю, чи змінюється у щуки її погляд, але тоді, дивлячись одне одному в очі, я бачив моторошно холодну, виважену, спокійну лють хижака, якому не відоме почуття будь-якого жалю.
" – Якби могла, я б і тебе зжерла! – читав я в її очах. – Забрати здобич, що належить лише мені!! Я тут господар!!!". Не хотів би я зустрітися коли-небудь із поглядом велетенської щуки десь під водою...
Чого б я мав чекати? Підхопив ляща та й відсунувся від води, сів на своє місце. Ми ще на якусь мить зустрілись із щукою поглядами, а потім вона дала задній хід і розтанула в глибині.
Спінінг був у мене під руками. Закріпити на ньому котушку і прив'язати на петлю волосіні "ложку" чи "шторлека" було б справою однієї-двох хвилин, але бовтати блешнею в такому гарному місці без жодної гарантії, що хижачка спокуситься моєю залізякою? Ні...
В мені переміг лящатник і я продовжував ловити далі. Чи щука нагнала на всіх жаху, раптово завітавши під осичину, чи вона в тому місці і надалі залишалась, – не знаю. Кльов майже припинився, ранок давно перейшов у день; як би там не було, а в моїй торбині лежало кілька кілограмів риби, тож я не вагаючись зазбирався додому.
Ведучи тоді в руках свого велосипеда, я ось так само, як сьогодні, зазирнув до цього місця і, ще раз оцінивши всю його красу, вирішив назавтра, якщо повезе, обов'язково посидіти у цій гатці.
Вдома, після обіду зателефонував до Толі, поговорили, ясна річ, про рибу. Толя розповів, що на днях і він ловив у тій гатці, спіймав одного ляща, а потім щось велике обірвало вудку. Це ще більше переконало мене, що обов'язково потрібно спробувати тут половити.
Ввечері, готуючись до наступної поїздки, якось спроквола і подумав був про те, що варто було б на вудках замінити волосінь на товщу та міцнішу, але потім думки перескочили на щось інше, потім лінощі взяли гору: "Навіщо?.. Ловив же раніше на цю... Ось не вигадуй, неначе в дитинстві..." З тим приготування скінчились і я ліг спати.
Мені повезло – хазяїн гатки того ранку так і не приїхав. Від самого світанку кльов був слабенький і лише десь о сьомій вдалося-таки витягти шестисотграмового лящика. Потім знову як заціпило.
Через те, що вербовий пень з'їхав аж у воду, гатка видавалась від берега набагато далі, ніж звичайно мало б бути, більше, ніж на півметра. Моя середня вудка, яку я поклав на сошки біля самої гатки, не діставала навіть до її кінця. Та й сидіти доводилось досить високо над водою і досить далеко від неї. Ця моя найулюбленіша, найзаслуженіша бамбукова вудка, з переламаним і вилікуваним потім гінчиком, вже навіки зігнута, на котру переловлено стільки риби, у тому числі і сазана, "везуча моя", як любовно я її називаю, пролежала без діла цілий ранок. Я навіть горошину на ній не міняв – нехай мокне, все одно, кльову немає, потрібно чекати.
Була, певно, дев'ята ранку, коли раптом поплавець на "моїй везучій" без жодного попередження пірнув на кілька сантиметрів вглиб і там завмер. Коротесеньким промінчиком світла зблиснула десь у підсвідомості думка, що вже одного разу доводилось бачити такий дивний кльов, зблиснула – і згасла, бо рефлекс спрацював і права рука зробила підсічку.