Усе отця мого.
Вони пройшли не одну вже версту, коли гостинець знову вивів їх до річкової заплави. Уся вона була встелена підготовленим до сплаву, в'язаним в плоти дубовим кряжем на княжий гостинець. І раптом зовсім недалеко від торішньої колії, котрою простували втікачі, Земледух дивом уздрів у темряві ночі однодеревку. Спочатку йому здалося, що він помилився, але не полінувавшись підійти ближче, побачив, що то дійсно була невеличка стара дубова довбанка – хтозна чи й витримає двох. Навіть весельце лежало, певно, хтось привіз її сюди конем і полишив, аби під час повені супроводжувати плоти.
Спокуса була великою. На довбанці, за водою вони могли дістатися безпечного місця набагато швидше, аніж пішки. Усе своє життя з отцем та матір'ю Земледух чув від них одне: "Чужого брати не можна". Та тепер хтось немов нашіптував йому зовсім інше: "Довбанка стара, слова доброго не варта... Недарма ж привезли сюди... Її й так не сьогодні-завтра вода забере... Ти ж не сам, про Осьму подумай... Тільки б Десни дістатися..."
І не втримався. Спуститись до Десни по Ятриці було б найлегше, але пропливати мимо посаду, нехай і за кількадесят сажнів від нього, було страшнувато: по весні чимало коропців цієї пори б'ють острогою щуку. Та в цьому місці Ужеть найближче підходить до Ятриці – менше версти розділяє дві річки. Перенести до Ужеті висохлу за зиму довбанку, що важить пудів чотири, йому сили вистачить. Чого стоїш, Земледуше?!
У двох словах оповів Осьмі свій задум, а далі склали в однодеревку пожитки, з натугою, сяк-так піднявши, завдали ношу собі на плечі та й рушили на схід сонця, до лісової Ужеті. Хоча Земледух, тримаючи довбанку ближче до середини й перебрав на свої плечі більшу частину ваги, та все ж у темряві, серед лісу, поміж кущів і молодої порослі для дівчини ноша була заважкою, та й нести її на слабенькому дівочому плечі виявилося вкрай незручно. Зціпивши зуби, вона терпіла, як могла, але згодом не витримала, запросилась перепочити.
Захекані, спітнілі, подолавши меншу частину шляху, втікачі посідали і Земледух, згадавши, витягнув з-за пазухи два кусні хліба. Їли й здавалося обом, що то справжні ласощі, бо знали напевно: нескоро ще вдасться їм скуштувати свого хлібця...
Аби трохи підбадьорити Осьму, Земледух узявся ділитись задумами:
– Переберемось за Десну, подамося на північ. Там нас не шукатимуть. Ми з тобою багаті: дивись – сокира, заступ, горбуша є. Зведемо житло, піч – уже й перезимуємо. А зимою я дерево підсічу, ниву навесні закладемо.
– Зерна в нас обмаль...
– Ну, літо доведеться на рибі та губах з ягодами й корінням посидіти. А з холодами ловами займуся. Я, коли з отцем ще жили, зайців сильцями знаєш, як ловив – ого! Пасток нароблю, скора буде. Подимне ніхто з нас не братиме, тож на зерно по весні вистачить. А там, гляди, й козу купимо. Заживемо!
Осьма повеселішала. Коли твоєму милому вже п'ятнадцять зим, це тобі не з жовторотим отроком жити! Вірила, що її Земледух зможе все і заживуть вони віднині щасливим вільним життям!
– Пощо ж ми отсе сидимо? – підхопилася з готовністю. – Я вже перепочила, а дорога в нас довга.
Вони знову підняли свою ношу і рушили далі вглиб пущі – до омріяної волі.
Новина, що втекли двоє рабів, сколихнула увесь Короп, чи то пак –Хоробор тепер. Коли увечері першого дня Влеско повідав отцеві, що з підсіки раптово зник Земледух, той, повернувшись з ниви натомлений і заклопотаний, лише мовчки наминав кашу з салом і думав про своє, а повечерявши, махнув рукою:
– Ось віжок скуштує та посидить у мене на воді, знатиме...
Та наступного дня по обіді рознісся слух, що й Благоярова роба Осьма зникла і тоді лише комусь із юних стукнуло: "Та ж вони парувалися... Чи не втекли?!" Дійшло до старших і надвечір уже ту новину обсмоктували в кожнім дворі. Для Коропа таке було вдивовижу, бо останній подібний випадок трапився літ щонайменше десять назад, коли від купця Ждана Ходотича втік привезений з чернігівського торговища молодий бондар Мишата. Тікав пізньої осені, бо через іншого купця передали Мишаті звістку, що суджену його забрав до себе в наложниці якийсь варяг. Бондар тікав, аби помститися та Ходотич схаменувся вчасно, до того ж мав доволі рядовичів і коней, щоб по гарячих слідах наздогнати втікача.
Вже надвечір мало не весь Короп висипав із жител дивитися, як ведуть спійманого, закутого в колодку Мишату. Опісля того випадку він на чепу так і проробив у купця зиму, літо та ще одну зиму, аж доки не помер. Одні знаючі люде казали, що всох із горя за своєю судженою, інші рекли, що життя вкоротили йому сухоти[370]. Свої ж місцеві, кому судилося стати чиїмось обельним холопом, ніколи нікуди й не тікали, в голову навіть нікому таке не приходило – тікати. Бо, рекли, від долі своєї не втечеш: коли вже не зміг своє утримати чи купу повернути, то нема чого й ганьбитися, з колодкою на шиї повертаючись до господаря, – живи рабом, як є, та й по всьому, а коли себе спритним вважаєш, ставай з волі господаря уходником і заробляй срібло на свій викуп, хай тобі Велес помагає!
Тож подивовані були коропці з втечі двох юних рабів. Жилята, дратуючись, бо день весняний на ціну золота, з Благояром перемовившись, загадав своєму Влескові осідлати коня і той з двома холопами Любимича цілий день никав межиріччям – все марно! Обом господарям було досадно, що в них, бач раби повтікали – от чого тим нікчемам не вистачало?! – і перед родовичами соромно, але обидва, вдруге стрівшись, порішили просто махнути на те рукою і по всьому: хто відає, де він знайде, а де згубить?
Було двоє ізгоїв-рабів і не стало раптом; жили-жили та й щезли – не суть: померли чи безвісті пропали – пішли з життя коропського роду навіки, безповоротно, а відтак через місяць якийсь навряд чи хто про них і згадає, мовби й не існували ніколи.
Пуща за Десною видалася втікачам правічною, неозорою, неходженою. Вони відійшли від ріки верст хіба що сім-вісім, а здавалося, ніби потрапили в інший якийсь, заґалдований, чарами переповнений світ. Ішли без мети, аби далі від людей; ішли звіриними стежками, продиралися через повалений Лісовиком вітролом, бачили турів та лосів, диких кіз і оленів; стороною обходили пориті вепрами місця, лякалися в густих хащах раптового шумного злету глухих тетер і рябців, і коли несподівано вийшли на берег неширокої, схожої на Ужеть лісової річечки, зраділи мов діти. Лівий берег її в тому місці був високим, а протилежний, правий, низьким, з вузеньким, трохи вже підтопленим повінню лужком – ех, отсе б їм сюди полишену на Десні однодеревку!
... Коли вони тієї ночі таки прийшли до Ужеті, навіть Осьма повірила, що найстрашніше в них уже позаду. Та коли спустили на воду довбанку і сіли в неї, від поверхні води до краю облавка лишалося хіба що з півтора вершка, не більше – на одну людину ладнав хтось свою лодійку.
– Сиди тихо, мов миша, – спохмура попередив дівчину Земледух і почав обережно правити веслом. Добре ще, що він був важчим від Осьми, а тому й ніс довбанки здіймався над водою трохи більше, ніж гузка. Плавба їхня була повільною – лише десь опівночі минули капище й дісталися лугу. Аби потрапити в Десну, далі їм слід було пливти проти коропської течії з хвилею, а це означало, що на ходу довбанку може заливати. Так воно й сталося. Рвучкі Стрибожичі, що невпинно шугали супроти течії, хоча й полегшували Земледухові греблю, але й здіймали хвилю, котра плескаючи, таки заливала потроху утле їхнє суденце. Осьма навіть змушена була торбину з сухарями, чи не найцінніший їхній скарб, взяти на коліна, аби ті не розмокли. Мало того, що ноги в обох опинилися в воді, так ще й ворушитись, особливо Осьмі, було лячно – однодеревку недарма душогубкою звуть, а тут ще й русалки попрокидавшись від зимового сну, раз по раз хлюпались у темряві: тільки й дивись, щоб до себе на дно не затягнули!
Нарешті Коропом спромоглись таки піднятися до Десни і приткнувшись до низького берега, вихлюпати воду й перемотати сухим краєм донизу мокрі онучі. Та тільки варто було, вже на Десні, вигребти Земледухові на середину, як під протилежним берегом щось блиснуло, там зажеврів вогник – хтось-таки виплив з острогою на щуку й запалив у козі[371] на носі своєї однодеревки соснове коріння. Земледух одразу ж повернув назад, до лівого високого берега, аби їх раптом не помітили на тлі зоряного неба. Пливти за течією було легко і скоро клин бору, що простягнувся від Десни до самої Лисої гори, лишився позаду, а ошую відкрилася ще одна деснянська протока – Річище, що за Лисою горою єдналася з Обижанню.
На Десні могли бути ще й інші рибалки, тому Земледух звернув у Річище і звивистою протокою втікачі подалися вниз – аби тільки забитися якомога далі від людей. Земледух не надто добре знав коропський луг і навіть не здогадувався, що Річище переходить в Обижань, а та єднається з Коропом, тільки вже набагато нижче по течії від города. Розумів лише, що кожна деснянська протока рано чи пізно знову зіллється з рікою.
По Сварзі вже плив у своєму човні Хорс-молодик і скоро мав стрітися з Ярилом – Денниця горіла над палаючою брамою Дажбожого сходу. На Обижані, біля Кологастового городища Земледух вирішив, що ліпшого місця, аби день перечекати, їм не знайти. Вони сховали довбанку в прибережному лозняку, самі знайшли прихисток в руїнах городища і дух Ярила, що вільно витав над весняним лугом, на прогрітих горбках прокльовувався жовтим цвітом мати-й-мачухи, а в повітрі дзвенів першою піснею жайвіра, запалив ярою хіттю і їхні юні серця.
Сталося диво, котре, зазвичай, трапляється з людьми в Купальську ніч: прилетів звідкілясь Лель[372], узяв обох втікачів під свій покров і вони з головою поринули у перші свої любощі та так, що схаменулися лише по обіді. Обом немилосердно смоктало в шлунку, але оскільки крім сухарів у них майже нічого їстівного не було, то перебилися ними, узявши по двійко лише, а потім заснули на овечім смухові, обійнявшись та вкрившись кожухом і прокинулися тільки в сутінках.
Знову була нічна плавба спочатку протоками, а далі, коли Короп з'єднався з рікою, вже Десною і з кожним гребком Земледухового весла міцніла в їхніх душах впевненість у собі й щасливій спільній долі; вони всміхалися один до одного в темряві і так прагли якомога швидше знайти собі кінцевий пристанок, аби почати нарешті їхнє нове, спільне та вільне життя, що побачивши перед світанком на правому березі затоплений плес, а за ним безмежну пущу, одразу ж пристали до берега, вийшли на першу зелену травичку і витягнувши однодеревку аж за межі заплави, завдали на себе пожитки і рушивши в невідомість, під вечір дістались незнаної річечки.