І підсікши, одразу відчув на іншому кінці волосіні неабияку вагу. Ти диви! Оце тобі і жовтень...
В'язь опирався дай Боже, кущі заважали мені як слід вправлятися з довгою вудкою, тож мені не залишалось нічого іншого, як просто тримати його на місці. Але якби ж то можна було отак просто добути такого великого в'язя... Через якийсь час він вже вийшов на поверхню біля самого воя, я встиг лише відмітити про себе, що важить він під два кілограми, бо добре роздивився його широку темну спину, а тоді суперник крутнувся майже колесом, ляснув по воді міцним хвостом і –бриннь! – волосінь вилетіла з води...
Снасть залишилась цілою – не витримала риб'яча губа. Такий красень був. Жаль. Досади не було, одне лише здивування – бере риба в жовтні! Якщо навіть у такому випадковому місці бере, за непевної погоди, то що ж мене чекає в перевірених роками місцях! Я хутенько зібрався і в сірих сутінках поспішив додому – мочити горох, готуватись до справжніх баталій. В повітрі відчувалась неабияка прохолода. Доки сидів у кущах – не помічав, бо туди холод не встиг швидко заповзти, та й вода віддавала в повітря залишки свого, скупого нині, тепла. Серед лугового ж простору різке зниження температури не тільки стало помітним, а навіть дивувало тим, як швидко, з настанням сутінок, змінилась погода. Холодна роса випала миттєво, а видолинки на очах почали заповнюватись низеньким, при самій траві, туманом.
Батьківська хата зустріла мене затишним теплом. Жодна квартира, якою б сучасною вона не була, неспроможна дати холодної пори року того особливого відчуття затишку, яке зустрічає людину на порозі звичайної української хати, коли в ній протоплена піч чи грубка. Захоплений зненацька раптовим першим холодом, ще не призвичаєний до нього, і через те змерзлий, ти, ледь переступивши поріг батьківської оселі, одразу ж відчуваєш, як назустріч тобі від нагрітої цегляної грубки лине такий теплий, рідний дух, який можна порівняти лише з теплом маминої душі, коли вона після довгої розлуки зустрічає свою рідну дитину.
Мене одразу ж ніжно обгорнуло це тепло і по-дружньому обійняв домашній затишок; за короткий час щез, розтанув без сліду той холод, що пробирав поза плечима, і я, сидячи поряд із батьком на дивані зі зворотнього боку грубки, відчуваючи і тут її сухий лагідний дух, очікуючи вечерю, яку вже готувала мама, почувався найщасливішою людиною, котра має все для свого щастя: власну теплу домівку, право на вечерю, любов близьких людей та незабутні переживання від свого захоплення.
...Хоча на годиннику вже пів-на-шосту ранку, проте надворі ще темінь, яка тільки починає переходити в сутінки, а в повітрі не те, що холодно, – морозно навіть. Я дивлюся на вуличний термометр – ого! – скільки б ви думали? Вісім градусів морозу! Весь двір біля ганку вкритий покоцюбленим горіховим листям, а воно, побите морозом, все падає і падає із сумним тихим шурхотом. Оце так заморозок! Потрібно вдягатись, бо на Десні за такої погоди довго не всидиш. І я без жодних вагань вдягаю зимову шапку-вушанку та теплі рукавиці. Вчора, хоча зранку заморозок був куди слабшим, незахищені руки під час їзди на велосипеді так померзли, що я відігрівав їх щонайменше півгодини, перш, ніж зміг як слід почепити на гачок горошину.
А кльов який очікується нині! Сьогодні втретє після того вечора їхатиму по рибу і за два попередні виїзди ну так уже відвів душу, набрався таких вражень від осінньої Десни, що повік не забути мені цих днів!
Отак рано, ні світ, ні зоря, не варто було б і їхати, якби не необхідність зайняти улюблене місце. На осінь вода трохи спала, такої пізньої пори гаток ніхто вже не підправляє, не перегачує, та в них тепер і неглибоко, а риба восени вибирає найглибші місця, тож ті рибалки, що самовіддано продовжують і в жовтні рибалити на Десні, шукають рибу по обмутах, котрих один-два на кожну кручу: на пальцях можна перелічити. Хоча за ці дні я лише одного рибалку і бачив, та й то здалеку, але все одно, кому хотілося б зіпсувати собі ранок, приїхавши на Десну і побачивши в "своєму" обмуті іншого, який вже і вудки розклав і чатує над ними, забувши про все на світі, бо один в'язь вже он ворочається в його рибальському кошику. І все це лише через твоє небажання виїхати з дому ще затемна...
Тож, нема чого гаяти час – вперед! У світлі пощербленого місяця вся земля виглядає покритою сріблом: неначе хтось припорошив її ошурками дорогоцінного металу. А добре все-таки, що здогадався вдягнути рукавички! Хоч і вітру немає, проте від їзди на велосипеді і ніс, і щоки підмерзають, неначе взимку, що вже тоді про руки казати? Без рукавичок точно не витримав би.
На лузі сутінки стають слабенькими: чи це світло місяця таке яскраве, чи посріблена трава настільки сильно його віддзеркалює. Туману немає – і він не витримав морозу, опустився на траву. На вкритій памороззю стежці не видно ще жодного свіжого сліду – виходить, я сьогодні знову перший, і дай, Боже, щоб останній. Жодного звуку навколо, неначе вимерло все; тільки оглянувшись назад, можна побачити перші вранішні білі димки над риботинськими хатами. Лише вони і засвідчують, що ти не в казку потрапив, де все довкола виглядає безлюдною фантасмагорією, а рухаєшся чорною крапкою промерзлим осіннім лугом, який завмер, віддавшись на короткий поки що час під владу морозу-чаклуна, котрий за кілька передвранішніх годин перетворив життєрадісну зелень лугової отави на заніміле срібне диво. Тільки тихенький шурхіт велосипедних шин по промерзлій траві і чути – майже зимова тиша навкруги.
Націлився я на Журавльове. І знову дивуюсь знанням та передбаченню Василя Кириловича – дійсно і тут Десна ріже берег, та так завзято, що до русла своєї ж стариці, Острова, їй залишається пройти хіба що метрів з двадцять п'ять-тридцять. Якби не оті, молоденькі ще, посадки, котрі корінням своїм вчепившись у суглинистий берег, стійко тримають оборону, пішла б уже ріка новим шляхом. Стримуючи натиск весняної, і не тільки, води, молоденькі верби та осики самовіддано гинуть, падаючи підмитими підступною течією, але все одно уповільнюють процес руйнування берега. На добрих двадцять метрів вліво подалася вже Десна своїм руслом, але не поширшала: якою була, такою ж, на перший погляд і залишилась. Лише плес на правому березі, хто з рибалок спостережливіший, той це добре бачить, вигнувся за останні роки ще крутіше, далі від верболозів відсунулась берегова лінія – не встигає за нею молодесенька лоза, котра із запізненням на кілька років починає завойовувати нанесений водою пісок жовтого деснянського плесу.
Найбільший удар Десни приходиться якраз на те місце, де колись Жуков дядько Мишко на моїх очах брав голими руками, без підсаки, ляща. Нема вже тут червоних верболозів. На їх місці тепер молоденькі стрункі верби; деякі з них, попадавши у воду, утворюють природний захист для риби, а вимитий течією під самим берегом глибокий обмуток вабить до себе лящів та в'язів тією поживою, котру суводь залишає на його дні.
Тож саме це місце я і облюбував кілька днів назад, а тепер ось, діставшись сюди, стою, милуюсь ним. Круча тут стала зовсім низенькою – хіба що трохи більше метра: щороку навесні Десна торує собі новий шлях і хоча промити повноцінне русло сил у неї без справжньої повені не вистачає, проте весняна вода широким потоком переливається на цьому місці у Острів, змиваючи верхні шари грунту, терпляче готуючи задумане. Якщо вже вода камінь точить, то податливий суглинок – тим паче.
Десна парує всім своїм велетенським водним дзеркалом, парує не так, як влітку чи навіть у вересні, – її випари нині густі, майже, як туман. Вода, встромиш у неї руку, видається такою теплою – хоч купайся. Еге ж, спробуй – щонайбільше градусів чотирнадцять. Якщо не морж, то годі й мріяти.
Всівшись на оберемок сіна, ще позавчора завбачливо привезений сюди в мішку аж із Рокочівщини, я починаю готувати снасті. Чи прохолодна вода так діє на своїх мешканців, чи нагуляна рибою на зиму сила шукає виходу, але риба у жовтні жвава та сильна, не те, що влітку і навіть неповороткий лящ восени опирається так завзято, що ого! – тільки дивуєшся, де в нього все те береться? Через це рибалки на осінь навіть товщу волосінь ставлять на свої вудки – не вистачало ще, щоб лише з цієї причини двокілограмовий в'язь у найбільш непідходящий момент показав свого хвоста. Не лише волосінь замінив на вудках – і гачки нові перев'язав, п'ятий номер, з короткою цівкою, якраз на горох, і такі гострі, що враз чіпляються навіть за ніготь великого пальця.
Ну, ловись, рибко, велика і ще більша! Позакидав вудки, вклав їх на сошки та й затих. Все зроблено, як слід: місце закришене, підсака напоготові, вудки лежать так, як треба – залишається лише чекати. На сіні сидіти тепло, і вдягнувся по погоді, тож чому б і не почекати?
А тихо як! От коли десь у будівлі так тихо, то аж у вухах дзвенить, а на лузі чи в лісі такого не буває – там тиша то є тиша і більше нічого, жодного тобі дзвону... Чому воно так?
Змінилося все навкруги: порідшали хащі верболозу – частина листя вже опала, посохли високі трави, – тепер, оглянувшись назад, можна побачити, як крізь зарості просвічується над Островом синє вранішнє небо. Відлетіли у вирій незліченні мешканці лугу, що так голосно прославляли кожного ранку прихід нового дня – якось незатишно стало без них, незатишно і невесело. Хіба що відсутність комарів може порадувати рибалку, але ж і працелюбної бджоли не побачиш, і безтурботного метелика, і лучного коромисла також не видно.
Мої поплавці немов примерзли до води, жодного сигналу від них. Ще досить рано, я це знаю. Риба підійде сюди не раніше, ніж через півгодини. Це краще, аніж якби вона вже була на цьому місці в той час, коли я тут з'явився. Я почекаю – справа звична.
Ось і сонечко піднялось, жене мороз далі на захід: мовляв, рано тобі ще тут хазяйнувати, ще не прийшов твій час. І від його, нехай і скупого вже, тепла потроху оживає все навколо.
О! "Цінь-тінь! Цінь-тінь!" Дві синички з'явилися біля мене і не звертаючи на мою присутність жодної уваги, заходились обстежувати кожну гілочку напівзатопленої верби, що лежить поряд, трохи вище по течії. Бочком-бочком по кожній гілочці, ще й, крутнувшись навколо неї, зависають вниз головою – ніяка комашка не сховається від їх всевидячого ока.