Думав так, бо не знав і не передчував того, що завдяки цій людині, він мусить стати одним із многих і взяти на свої кволі плечі всю вагу мужицької недолі, щоб нарешті скласти свою голову на полях крівавих.
9. МІЖ ЛЮДЬМИ
Змінився Данило, що й мати не взнавала. Став веселим, жартовливим, цікавим, як ніхто в селі. Він на сільському сході, він на вечерницях, він між хлопцями на вулиці і скрізь і всюди. Помирився навіть з попом і знову став ходити до церкви, та ще й не сам. Зібрав коло себе гурт хлопців та дівчат, впорядкував хор і сам управляв ним. Завдяки цьому, що-неділі і що-свята церква була повнісенька народу, чого вже давно не було.
— Ой, будуть люди з того Данила!... — говорили господарі про нього.
І полюбило його все село і для всіх він став своїм чоловіком, рідним наче. Вже перед самісеньким Різдвом він став намовляти де-кого, аби зійшлися та поговорили разом, як убити довгі зимові вечорі, щоб "було не скучно, а користно"... Знайшлося чимало охочих, що прийшли й поговорили. Говорили довго і всяково, а нарешті вирішили приступити до Данилової ради. А радив він заснувати споживче Т-во, яке мало— б свою власну крамницю, з потрібним для селян крамом, і щоб при тїй крамниці була книгозбірня, або хоч читальня.
Звістка про те, що Данило задумав закласти таке товариство, дуже занепокоїла містечкових дрібних крамарів, але разом з тим, дуже потішила де яких господарів, які охоче пристали до нього. Як це не було дивно, але й піп не ставав цьому на перешкоді і, вже після Водохрещ, серед містечка можна було бачити над дверима одного звичайнісенького будиночка таку вивіску :
"Трипольское Потребительное Общество
и Библіотeка — Читальня".
Хотів Данило написати по українському, але поліція не дозволила. Одже написав так, аби не було зайвого клопоту, що моглоб перешкоджати роботі. А роботи було дуже богато і справлявся він з нею так добре, що про це навіть Онуфрієнко хвалився своїм міським товаришам.
В четвер на саму масницю в селі була велика радість, бо Данило "актьорщиком зробився" і "приставляв кіятри". Правда, піп цим був незадовольнений, але що-ж з того?... Все село тільки й мови мало, що про "Бурлаку". Було тільки десь зайде до суперечки, як і чується: "Світ не без Бурлаки"... Вечерами сходились у читальню і читали там свіжі ..казети". Книжки до дому брали. Стали якійсь цікавіщі наче. Зникла нудота, а від того менше й горілки пили. Монопольщик аж чуприну рвав на собі, але нічого не міг зробити. Що не день, так меншала його торговля і щоб привабити до себе людеіі, став звідкись одержувати й дурно роздавати якійсь ґазети та книжечки. В тих ґазетах "здебільшого великими буквами писалося — "За вҍру, царя и отечество!" — а книжечки називалися: "Пий, та діло розумій!"... Але це все привело до того, що люди при якій небудь оказії вже не купляли горівки великими "журавлями" по чверті відра в кождому, а брали де кільки раз маленькими "кручечками", аби лише за кождим разом принести "паперу". Тим папером вистеляли в хатах не тільки столи й лавки, але, часто, всю долівку, щоби не "топталася".
На другу неділю Великого посту, невідомо звідки і як, хтось почув десь, що Данило "суцилист". Передовсім цю чутку донесли попові, потім матері, далі всім господарям і, аж, нарешті самому Данилові. Він тільки всміхнувся, коли йому монопольпщк закинув про це
— Дурному вічна память! — відповів місцевого промовкою.
— Тільки не дурному, а розумному ! — сказав хитро монопольпцік, показуючи з кишені якусь червоненьку брошурку.
— А що таке? — спитався Данило, намагаючись удати здивованого. Однаково це йому не вдалося вже тільки через те, що мав надто чисті і надто ясні очі. Тільки рукою махнув : — Пусте !...
Решту того дня сам сидів у дома і тільки вже вечером вийшов на село. Йдучи дорогою, по якій вже пробивалися перші весняні струмочки, він думав про те, що його роботу викрито і що тепер годі всидіти тут далі. Коло церкви зупинився на хвилиночку і став дивитися на небо. Далекі зорі спокійно мерехтіли в невідомих просторах і лагідно всміхаліися до нього. Згадав, що вже тиждень минуло, як не бачився з Марусею і в серці щось ніжно задріжало, заридало наче.
— Треба побачити ! — промовив голосно і пішов у напрямку дяківського двору.
Одначе до хати не пішов, а став ходити перед вікнами, надіючись, що вона його побачить і сама вийде. Але в той час надійшли його хлопці.
— Кепські справи товаришу! — сказав Петро Ґонтаренко, син сільського старости.
Він був добрий і розумний парубок і більше всіх допомагав Данилові в його справах.
— Кепсько, кажеш? — байдуже спитався Данило.
— Дуже ! — відповів той. — Там пристав усі книжки забрав з нашої читальні, а цеї ночі мають по хатах трусити. В тебе також будуть.
— Звідки ти знаєш?
— Стьопа казав...
Данило згадав урядникового сипа Стьопу, як він нераз пробував пролізти в їх таємний гурточок і як він його завжди сміло й обережно викидав, і тепер усе зрозумів. Той довгоногий, з пташиним носом Стьопа, таки вивідав його і тепер почав свою роботу.
— Ви балакали з ним?
— Я й не бачив його сьогодня, а от хлопці навіть чарку пили з ним, — сказав Ґонтаренко, киваючи головою на хлопців.
— А як він дає, то чому не пити?! — озвався хтось з гурту.
— Таж він вас за язик тягнув !
— Ну, так що з того?
— Як то що ? ! Таж тепер все пропало !...
— Кому пропало, а кому й ні ! — хитро засміявся той самий голос.
Данило тільки об поли вдарився.
— Таж це зрада чорна!
— Заспокійся, Данило! — сказав Ґонтаренко. — Нічого не зробиш ! Краще ходім собі та подумаймо, що робити далі?
Взялися під руки й пішли на діл. Парубки ще постояли трохи, щось поговорили між собою, а потім один з них затягнув :
"Ми гайдамаки, ми всі однакі.
Всі ми ненавидим пута й ярмо"...
Решта підхопила і всі разом кудись подалися.
— А співають всеж таки моєї пісні!... — сумно промовив Данило.
— І будуть саівати !... — упевнено сказав Ґонтаренко. — Колись вони ще згадають тебе! Але зараз вони пяні і пішли на вечерниці... Стьопа їх запевнив, що ніхто тепер ніяких вечорниць не буде розганяти...
— Щож тепер робити ? — сам до себе сказав Данило.
— Книжки, які маєш у себе, заховай куди небудь, або мені дай, а сам вибирайся...
— Куди?... До монастиря, чи що?...
— Ні! В Київ, до Онуфрієнка!...
— Ай справді ! — згадав Данило. Він же не раз обіщав місце!...
Подумав трохи:
— Тільки, якже його без пашпорта?!...
Ґонтаренко зітхнув і також замислився. Стояли собі серед дороги і думали, а коло них проходили люди і ніхто ними не цікавився і не говорив нічого. Небо на сході заяснілося ; починав сходити місяць.
— Якось то воно буде — сказав Данило, глибоко зітхнувши.
— Я вже видумав! — скрикнув Ґонтаренко.
— Що саме?
— Знаєш, у мого батька є пашпорт того подорожнього, що помер у нас в Пилипівку...
— Ну?
— Так я викраду його для тебе?...
— Тай що буде?...
— І ти підеш з ним?
— Але-ж той подорожний був старший за мене.
— А ти не голися, то й добре буде.
— Ну добре! Тільки, коли-ж ти його даси мені?
— Хоч і зараз ! Ти йди до дому й приготуйся, а я через годину прийду до тебе...
— Я хотів би ще бачитися з Марусею! Тиж знаєш?...
— Знаю ! Я перекажу їй, щоб вона вийшла через години дві за село на київську дорогу — сказав Ґонтаренко і, майже підбігці подався до дому.
Треба було б йти й Данилеві, але він стояв і не знав, що робити. Йому ніяк не хотілося йти до дому, не будучи певним в тому, що вийде Маруся. Піти-ж з села, не попращавшись з нею, він не міг. І коли нарешті, почув, як скрипнули двері і як почулися чиїсь дрібні й легкі кроки, він прожогом метнувся до воріт.
— Звичайно вона! — думав він. — Бо хто-ж з дяківської хати може мати таку легку ходу?...
Однаково він помилився. З воріт вийшла Гапка, дякова наймичка. Побачила його й засміялася:
— А пан казали, щоб ви вже не приходили до нас!...
— Чому? — здивовано спитався Данило.
— Ви тепер суцилист і вас на Сибір зашлють...
— За що ?
— А за те, що ви намовили людей панський двір спалити.
— Хто вам казав?
— Пан так сьогодня панночці Марусі казали... Ти, каже, про нього й не думай нічого... Хіба такий палій може коли небудь бути дяком?...
— І чорт з ними! — несподівано скрикнув Данило і швидко-швидко пішов від воріт.
— Пройшов так кроків з сорок і зупинився. Щось болючо-велике підкотилося клубом до горла і стиснуло його. Крикнув не своїм голосом і гірко заплакав:
— Прости їм, Господи, вони невідають, що творять!...
А коли виплакався й заспокоївся трохи, то відчув, що так легко розстатися з Марусею не зможе і що мусить її проте бачити. Мусить, колиб навіть його в той час моглиб і справді забрати і попровадити на Сибір...
— Щкода, що все так несподівано сталося... — говорив сам до себе, підходячи до своєї хати.
В хаті було незвикло тихо. Оксана сиділа коло теплої грубки і пряла кужіля, а Олекса сидів коло стола і тихо плакав.
— Що сталося? — звернувся до нього Данило.
— Боже мій, Боже! — раптом заговорила Оксана. — Коли-ж нарешті той спокій буде в нас?!
— Не плачте, мамо ! — лагідним голосом промовив Данило. — Ось я зійду з очей і вам тут лекше стане !...
Оксана й за кужіля забула. Схопилася до Данила:
— Куди-ж ти йдеш, сину?!
— Куди очі бачуть, мамо!
— Не йди, сину!...
— Мушу йти, мамо !
— Де-ж я тепер тебе шукатиму?...
— Я піду до Київа, мамо!...
Хотів ще щось сказати, але глянув не нароком в її очі і побачив у них ту пісню, яку вона колись співала, коли він був ще малим хлопям. Глухим стоном відгукнулося в душі оте: — "Ой гай мати!" — і він ледви стримався, шоб пе заплакати тут разом з нею і щоб не виявити своєї кволости.
— Ти-ж єдина надія моя! — почувся зойк матері.
Він тільки зуби стиснув :
— Ой, не плачте так! Я ж не вміраю...
Одвернувся і крадькома витер болючу сльозу. Поспішаючись, став збірати і складати на одну купу всі свої книжки.
— Зараз-же закопай їх у клуні під сіном... Сьогодня мають прийти з трусом... Знадобляться колись... Шкода... — кидав окремими словами до Олекси.
Той з поблідлим лицем схопився і скоренько став складати в міх синенькі, зелененькі й червоненькі книжечки, а в самого сльози так і капали з очей.
— Чого ви плачете? — з біллю в голосі спитався Данило.
— Братіку, ти не підеш сам! — заплакав Олекса. — Я люблю тебе, брате.
Данило здивовано глянув на свого брата, наче перший раз побачив його.