Батьки вже примирилися з думкою залишитись на старість самотніми, хоч, крім Віри, мали у Дніпропетровському сина інженера — металюрґа.
Несподівано Віра повідомила батьків, що вчитися в Київ не поїде, а залишиться з ними якомога довше. Ніякі аргументи на неї не впливали. Любов до Ніколая тримала її у Підверб'янці; бачити його хоча б здаля вона вважала за щастя. Вона була певна, що якби Свєтіков перед одруженням з своєю Лізою зустрівся з Вірою, то все могло б статися зовсім інакше. Ніколая втратила Віра назавжди, звичайно, ніколи й не мавши його.
Зате до її послуг залишився гурт залицяльників, починаючи з Іллюші Федюкова, зарозумілого й розбещеного синочка завідувача копальні, і кінчаючи футболістами, з Ванею Сухотеплим на чолі. Хто зна, чи не належатиме до цього гурту й новий підверб'янець Микола Солод. З ним можна розмовляти про що завгодно й не вприкриться.
Думки її стомлювали.
* * *
Наступного ранку Ольга Павлівна пішла до шахткому, що містився в адміністративному будинку копальні.
Люди постійно товклися в канцелярії, де стукотів на друкарській машинці кучерявий технічний секретар з веселим прізвищем Дунь.
Відвідувачі ждали своєї черги потрапити до голови шахткому товариша Потєхіна, що сидів у себе в кабінеті. Здавалося, Потєхін ніколи не спав. Його коли завгодно і де завгодно можна було бачити на людях. Він вважав за свій обов'язок використовувати кожну нагоду, щоб звернутися до шахтарів з промовою, палко, до втрати голосу, закликав віддати всі свої сили на виконання й перевиконання пляну видобутку вугілля.
Ольга Павлівна, як завідувач клюбу, формально підлягала товаришеві Потєхінові, хоч насправді вона ще залежала від секретаря партійної організації товариша Рябова — не меншого фанатика комунізму.
Обидва ці провідники ходили в напіввійськовій одежі, підперезані вузенькими ремінцями; обидва в шеврових на низеньких підборах чоботях; завжди недбало вмиті, з слідами вугільної сажі, що залишилась на неголених обличчях ще з минулих днів.
Не зважаючи на їхню зовнішню подібність, вони стояли на ріжних щаблях громадсько-політичної ієрархії, і про це ніколи не забували.
Секретар партійної організації товариш Рябов почував себе і поводився як беззастережний володар Підверб'янки. Без його згоди чи дозволу не могло нічого статися й відбутися; здавалось, що народжуються й помирають люди в селищі за згодою товариша Рябова.
На долю Потєхіна припадало робити те, що доручав йому партійний комітет в особі Рябова. Інколи доводилось й голові шахткому розглядати ріжні побутові справи, що з ними приходили головним чином дружини шахтарів. Захопивши зненацька Потєхіна в його кабінеті, жінки не випускали його звідти, аж поки він їх усіх по черзі не вислуховував. Потєхін намагався уникати свого кабінету, але іноді доводилося з обставинами примирятися.
Йдучи до шахткому, Ольга Павлівна була певна, що відрядження на лікування Федорові Цимбалові вона дістане. Потєхін не наважиться відмовити їй і як керівникові культурного закладу, і як дружині визначного фахівця гірничої промисловости. Про цю велику честь і увагу, що надавав Кремль головному інженерові підверб'янської копальні Юліянові Адрі— яновичу Доценкові знали, звичайно, всі, кому це належало знати. Якщо в Москві інженера Доценка поважали, то в Підверб'янці його побоювались. Тому Ольга Павлівна йшла до адміністративного будинку певна себе.
Побачивши на порозі свого кабінету гостю, Потєхін кинувся їй назустріч.
— Пламєнний прівєт народному комісару культурних справ! — жартівливо вітався він, простягнувши Ользі Павлівні руку й навмисне мішаючи російські та українські слова, чим підкреслював свою толеранцію до її рідної мови.
— Палке вітання всій робітничій клясі в особі представника товариша Потєхіна! — в тому ж жартівливо-піднесеному тоні відповіла Ольга Павлівна. — У мене до вас прохання. Треба врятувати хвору людину.
— З вашої родини, — стурбовано проказав Потєхін.
— Ні, у нас дома всі здорові. А хворий, про кого казатиму, взагалі родичів не має; за нього нікому поклопотати. За намовою Віри, я взяла цей обов'язок на себе.
— Розумію, — поправляючи неслухняну чуприну, мовив голова. — Прояв альтруїзму, чи як там воно по-вченому називається.
— Нашою мовою це можна назвати громадською опікою, — заперечила Ольга Павлівна класифікацію вчинку, що хотів їй накинути голова.
— Що ж хворому дошкуляє? — лагідно питав Потєхін. — Серце? Шлунок, або щось з легенями негаразд?..
— Легені. У нього сухоти. Людина ж молода, щойно жити починає...
— Клопіт з тими хворобами, Ольго Павлівно. Багато шахтарів скаржаться на здоров'я, а відрядження на курорт з Мокви надходить коли-не-коли. Та я про вашого хворого поклопочуся спеціяльно.
Ольга Павлівна подякувала Потєхінові й підвелася. Схопився й Потєхін. Проводжаючи свою відвідувачку, уже біля дверей зупинив її.
— А найголовніше я й забув. Треба ж записати прізвище хворого.
Він повернувся до столу, відімкнув бічну шухляду, витягнув звідти спеціяльний блокнот куди записував важливі справи, які не можна забути ні в якому разі і, розгорнувши, звів очі на Ольгу Павлівну.
— Цимбал, — сказала вона. — Федір Цимбал. Він мешкає у бараці старости Кваші. Числа бараку не пам'ятаю.
Голова раптом випростався й пильно дивився на Ольгу Павлівну.
— Якесь непорозуміння, Ольго Павлівно, — спромігся на мову Потєхін. — Ви того Цимбала добре знаєте?
— Що ви розумієте під словом "добре"? Я знаю, що Цимбал — тяжко хвора людина, можливо, й безнадійно.
— Чи це все, що ви про нього знаєте? — здивовано вигукнув Потєхін.
— Невже цього мало? Докладніші відомості вам може дати наш головний лікар Сергій Сергійович.
— Тоді ви нічого не знаєте, Ольго Павлівно! — рубав поперед себе пальцем повітря Потєхін. — Вам не зашкодить дізнатися, що той Федір Цимбал свого часу втік із села від колективізації.
— Це ще не надто страшний гріх. Тепер в кожній копальні працює багато шахтарів, що були селянами й повтікали від колективізації. Ви це знаєте.
— Заперечувати не буду, хоч та частина шахтарів ніколи не вважатиметься повновартісною в ідеологічному розумінні. Ті шахтарі залишаться затаврованими назавжди, як потенціяльні наші вороги. їм, наприклад, вступати до партії заказано назавжди.
— Та я й не збираюся клопотати, щоб ви дали Федорові Цимбалові рекомендацію на вступ до партії. Я прошу, щоб ви не дали йому померти.
Скривившись, Потєхін заперечливо покрутив головою.
— При чому тут партія! Цимбал — ворог народу. Він за шкідництво три роки відбував кару. Якби я на ваше прохання дав Цимбалові відрядження лікуватися в Криму, то ми б з вами загинули. Партія нам не подарувала б ні втрати революційної пильности, ні зв'язків з контрреволюційними елементами. Я кажу про нас обох, Ольго Павлівно, дарма, що ви покищо не належите до партії. Давайте припинимо розмову про того Цимбала і ніколи не згадуйте про нього.
— Якщо вам так хочеться, — звела плечима збентежена Ольга Павлівна. — На мою думку ви, товаришу Потєхін, перебільшуєте.
— Ольго Павлівно, припиніть розмову, будьте ласкаві, — хвилюючись, благав Потєхін. — Ви навіть не уявляєте, на яку небезпеку наражаєте себе і мене.
Невже ви сподіваєтесь виходити з води завжди сухим? — сердито спитала вона й вийшла з кабінету.
Ольга Павлівна з обуренням думала про свій невдалий візит, та поволі сварливий запал угасав. Потєхін не міг інакше повестися, адже він сам собі не ворог. Щодня всі газети, від центральних починаючи й стінгазетами кінчаючи, закликають до пильности й вимагають викриття ворогів народу. Про це саме з раннього ранку й до пізньої ночі кричить радіо, про це вдень і вночі промовляють у Підверб'янці і по всій країні безліч агітаторів та пропагандистів. Ворогів знаходять всюди, де вони є, і де їх нема; арешти, відкриті й закриті судові процеси, а потім розстріли або каторга.
В такий шалений час Ольга Павлівна, почуваючи себе в якійсь мірі безпечною, прикриваючись плащиком авторитету свого чоловіка, наважилась клопотати за людину, хоч і хвору, але політично скомпромітовану. Вона забула чи легковажила тими обставинами, що поли чоловікового плаща — захист тимчасовий і непевний. Поки підверб'янська копальня плян виконує, доти її начальство може почуватися певним себе, в тому числі й головний інженер. Ніхто не наважиться писати якесь обвинувачення, а як хтось і напише, то однаково лежатиме воно без руху, в резерві.
Та може статись, що їхня копальня опиниться в прориві — до того не далеко. Пляни міняються щомісяця, і щоразу їх підвищують. Опинитися в неласці перед вищим начальством, перед Москвою дуже легко. Шукатимуть винуватців і, звичайно, познаходять. На чільному місці опиниться головний інженер. Хіба мало інженерів уже забрано? Кого не розстрілюють, той потрапляє на каторжні копальні до Караганди, Кузбасу, на Воркуту.
Сумну перспективу свого майбутнього Ольга Павлівна трохи злагіднила думкою, що писати обвинувачення зараз у Потєхіна не вистачить відваги. А пізніше, якби щось з Доценком і трапилось, писати буде пізно, бо донощикові напевне закинуть замовчування, що також вважатиметься злочином; вона вважала, що особливої шкоди не накоїла, лише повелась необачно, і без ніякої користи для Цимбала.
У вечорі, коли вже в клюбі молодечий галас ущух, Ольга Павлівна покликала до себе на сцену Панаса Короля з його кімнати, Віру з приміщення, призначеного під гербарій, та Миколу Солода з театральної залі, де він старанно малював плякати.
— Аж такої пильности я від Потєхіна не сподівалася, — відповіла Віра. — Не можна ж залишати друзів напризволяще. Федір довго на ногах не втримається. Я спробую примістити його до районової лікарні. Якщо мені пощастить, то Федорові там буде трохи краще, ніж в його щурятнику.
— Треба також, щоб Федір відмовився від недоїдків, — сказав Микола. — Я поговорю з бриґадиром, можливо, що ми носитимемо харчі з їдальні. Те, чим годує Федора Наталя Безсмертна, їсти можна, але людям здоровим, таким, наприклад, як ми з Панасом Королем.
Ольга Павлівна зміряла маляра уважним поглядом і, усміхнувшись, сказала:
— Наш Панас також недалеко втік від Федора. В обидвох душі тримаються тіла на "чесному слові".
— Я б цього з певністю не сказав, — мовив Микола.