Хто ж із них думав, що християни, нехай і латиняни-католики, наважаться на святотатство? Повстанці вбили нового василевса-невдаху, батька повернули до в'язниці і коронували іншого, теж Олексія, вже П'ятого, – Дуку Мурчуфла. Але хоча й змінювались василевси, та лишалась пустою казна, купцям-ромеям хотілося ж не воювати з латинянами, а вигідно з ними торгувати. Зате хрестоносці з венеціанцями під стінами Міста міст, спостерігаючи за безладом, що коївся в столиці ромеїв та передчуваючи неймовірну поживу, геть забули про початкову мету свого походу і вже ділили ще живе, проте немічне та кволе тіло Східної Римської імперії.
Коли дев'ятого квітня шість тисяч сімсот дванадцятого року[93] розпочався приступ, утік і цей василевс; ромеї ж не стільки стіни міста боронили, скільки чубились між собою, обираючи нового імператора. Лише чотири дні минуло, а хрестоносці вже ввірвалися до чотирьохсоттисячного міста, стіни якого вважались неприступними вісім століть поспіль: якихось двадцять тисяч нападників напрочуд легко здолали захисників на фортечних мурах – немов хтось чари напустив на непереможних колись ромеїв, що раптом втратили будь-яку волю до спротиву.
Звісно, з того, що діялось за мурами Константинополя і слугувало передісторією лиха, Авдієві по суті не було відомо нічого – як і решті простих містян. Він жив у раю. Чи знав про це? Знав. Але ніколи не думав, що рай – рай! – скінченний.
... Милостивий вранішній час, коли перші промені сонця через арочні вікна під велетенським куполом Агіа-Софії починали наповнювати храм сяючим світлом, від котрого на стінах оживали викладені зі смальти[94] музи[95], Авдій любив чи не найбільше – здавалося йому, що був присутнім при щоденнім творенні світу з пітьми, з Нічого. Безшумно прочинялись головні ворота Святої Премудрості, хрестячись і вклоняючись в пояс, до храму, мов до земного раю, входили служки: придверники, парамонарії та параеклісіархи й тихенько розходячись в усі кінці християнського колоса, починали запалювати сотні, тисячі свічок. Тихе човгання двох сотень людських ніг по лискучій молочно-білій підлозі з дорогого карарського мармуру, чиєсь тамоване покашлювання, дедалі більший розлив сонячного світла й відступ темряви по найдальших закутках, запах розтопленого воску й мерехтіння все більшої й більшої кількості запалених свічок наповнювали юну душу Авдія неземним блаженством. Розчулена, пом'якла, мов той віск, вона благоговійно припадала до ніг Богородиці, чий викладений зі смальти образ щодня з появою світла оживав на ввігнутій стіні апсиди вівтаря.
А коли на вбраний золотом, сріблом та слоновою кісткою амвон врочистою ходою піднімались дванадцять свічоносців, архідиякон, з ним дванадцять дияконів, – усі в сяючих золотом ризах, – і затим починалась літургія й неперевершений у своїй досконалості двадцятип'ятиголосий хор підносив до неба хвалу Вседержителю, Авдієва душа разом із Херувимською піснею[96] здіймалась до Спасителя аж під велетенський купол Святої Премудрості, що завдяки богоугодному таланту вірменського майстра Трдата[97], незбагненним, здавалось, чином парив, невагомий, у сонячнім світлі Божого дня. Ісус дивився з купола зосереджено й пильно, ніби зважував чого варта Авдієва душа: чи в змозі вона гідно витримати, коли що, випробування долі? Зір Авдія тоді туманився сльозою, а з губ готове було зірватися нечутне іншим прохання іспит той йому послати. То, можливо, Господь тоді й почув те його, ще невимовлене, в душі лише зароджене, піднесено щире прохання: "хліб наш насущний дай нам"?!
"Господь добре знає в чому справжня твоя потреба" – сказав йому якось пресвітер Феофілакт у школі при монастирі Христа Філантропена. Стільки часу минуло відтоді... Авдій давно й багато думав над цим. Хтозна, можливо, дійсно, саме у випробуванні була тоді найбільша потреба його душі й Господь те почув?
Він жив у раю, обмеженому стінами Святої Премудрості. Якось сподобився почути від самого єпископа Нектарія неабияку собі похвалу:"Запам'ятайте цього юнака, братіє. Не по роках начитаний та мудрий. Пророчу, що буде він колись возсідати в Синоді". Авдій тими словами був окрилений і Господа молив тоді лише про одне: аби вберіг його від гордині.
Ззовні ж був інший світ, але теж невимовно прекрасний – світ Царського міста, житла Всевишнього, Ока всесвіту, Пісні пісень і Дива дивного – Константинополя, Нового Риму. Хоч він і не був таким досконалим та довершеним, як храм Божий, але Авдій любив його безмежно і за весь свій короткий тоді ще вік лише двічі побував за стінами міста, одразу й остаточно розчарувавшись у буденності, а подекуди й неоковирності довколишнього світу.
Тож, коли поширилась містом новина про появу під морськими стінами безлічі венеціанських кораблів, що привезли на собі військо латинян і сина скиненого з престолу сім років назад імператора Ісаака, він не надав тому великого значення, бо все те було десь в іншому, не його, світі – грішному й несправедливому, тому, що лежав ген за неприступними мурами Царського міста.
Те, що почалося потім, пізніше здавалось Авдієві страшним сном. Військо автократора Олексія Третього зазнало поразки прямо під рідними стінами, а за кілька днів ще однієї. Того ж дня в Константинополі почалась велика пожежа, що знищила кілька кварталів міста – від стіни Костянтина до самого Влахернського палацу василевса. Вранці після страшної пожежі на голови ромеїв звалилась іще одна звістка – василевс втік з Константинополя. Обурені вчинком автократора містяни, образившись на долю, відчинили ворота латинянам. Замість одного, нелюбого народом Ісаака, на трон усівся ще й син його Олексій – співправителем. Згорьовані, принижені поразкою ромеї, забувши про гордість, мусили збирати срібло, щоб сплатити латинянам за їхню "послугу".
І навіть це ще, можливо, якось стерпілось, якби не нахабна поведінка чужинців, що вештались гордим колись містом і вважаючи його своєю здобиччю, почали грабувати жителів. Почалися сутички, за тим повстання і ще одна пожежа. Дарма, що хрестоносці мусили таки покинути місто і стати табором на протилежному боці Золотого Рогу[98] – попалений Константинополь вже нагадував руїну. Та далі було вже справжнє пекло.
Дука Мурчуфл, родич молодого василевса, звинувативши того у намірі зрадити ромеїв, за допомогою варангів[99] скинув Олексія Четвертого і всупереч великому невдоволенню народу сам став автократором, обіцяючи всим, що прожене чужинців геть. Але сталась битва, під час якої до рук латинян потрапили не тільки імператорські інсигнії[100], але й ікона Богоматері. Від тої вісті земля розверзлась під ногами вірних...
Василія Ромеон непереможна доти, вважали ромеї, доки над її військом розпростертий Покров Богородиці. Адже ворогів перемагають сили небесні на чолі з Матір'ю Божою, а зовсім не василевси чи доместики схол[101]. Ту найшанованішу в імперії, надзвичайно багато прикрашену ікону завжди везли попереду війська, що виступало в похід чи поверталось із перемогою – саме її чудодійна сила долала ворогів Нового Риму. Через її втрату щеміло серце, опускались руки й від пекучого сорому не хотілося жити.
Подальші події переплутались в Авдієвій пам'яті в один якийсь клубок пекельних видінь грішної душі: новий приступ хрестоносців і третя велика, кількаденна пожежа, втеча з міста динатів та останнього василевса і натовпи ошалілих озброєних латинян, що дірвались нарешті до здобичі.
... Не в силах зрушити з місця, він стояв за колоною Григорія Чудотворця[102] неподалік імператорських[103] воріт Агіа Софії, й ховаючись у напівтемряві північної нави[104] базиліки, немигаючим поглядом із жахом дивився на неуявиме ним ще вранці святотатство, що його чинили в храмі Святої Премудрості поряд із самим омфалосом[105] Ойкумени десятки озброєних людей в кільчастій броні з мечами та списами в руках, а головне – в білих одежах з нашитими на них червоними хрестами!
Ці люди з хрестами не ховаючись, при світлі Божого дня нагло грабували Велику базиліку, стягуючи в одну купу все знайдене в ній, все, що вважали за цінність – перед солеєю вівтаря, поряд з амвоном, якраз під куполом, з котрого на них дивився сам Небесний Суддя Пантократор[106], росла величезна купа храмових коштовних святинь. На оздоблену алмазами й сапфірами дарохранильницю[107] безладною купою накидали безліч золотих та срібних, прикрашених рубінами потирів[108], поряд лежали попрані й зневажені велетенські панікадила зі своїми довжелезними срібними ланцюгами – їх зірвали прямо зі стелі Софії й засипали незліченною кількістю підсвічників, лампад, напрестольних, требних, настінних і нагрудних золотих хрестів, дискосів, архієрейських панагій, трикирій та жезлів, вінчальних вінців і єлейниць, золотих купелей і водосвятних відер, блюд і євхаристійних чаш, вишитих золотом та сріблом ієрейських риз, єпітрахілей та далматиків і ще безліч іншого дрібного, але коштовного начиння, що віками збиралося в Святій Премудрості. Зносили й недбало кидали на підлогу десятки ікон в коштовних шатах, Святе Письмо в золотих і срібних окладах – гора вище людського зросту ширилась на всі боки, а безбожні латиняни-грабіжники, серед котрих було немало католицького кліру[109], все несли й несли нові святині – навіть кілька тих переляканих, розгублених кліриків Агіа Софії, що змушені були бачити це, відмовлялися вірити очам своїм – так багато коштовностей вмістила в себе Велика церква Василії Ромеон!
А ближче до входу, неподалік гори награбованого, в калюжі крові лежав посічений хрестоносцями архідиякон Гермоген, що осмілився стати на заваді нечестивцям.