За кормилом головної лодії стояв міцної статури, вдягнений досить заможно, як для походу, із червоним корзном на плечах, витязь. Гаптований одяг, навіть не срібна – золота гривна на грудях, на поясі в багато оздоблених піхвах – меч із позолоченим крижем, а головне – владний, сповнений гідності та величі, погляд людини, що не знає серед оточуючих рівних собі, видавали в ньому володаря.
Був це київський великий князь Володимир Святославович. Залишилися б на плесу білі журавлі – вони би точно розгледіли, що князь ще молодий, хіба що трохи за двадцять, з підстриженим по колу досить довгим русявим волоссям і довгими вусами на поголеному підборідді – ознакою приналежності до жерців Перуна. Крупні, хоча й не м'ясисті риси обличчя, високий лоб, тонкий ніс з невеличкою горбинкою і чуттєвими ніздрями, важке підборіддя, що аж надміру видавалося вперед та великі світло-сірі очі промовисто свідчили не лише про нестримну в отриманні життєвих насолод широку натуру, але й говорили про те, що молодий князь – людина не тільки сильна, а ще і вперта, наполеглива чи то пак, вольова, проте, водночас і розумна.
У ньому змішалася холодна, мов криця, варязька кров отця-воїна – князя Святослава і пристрасна, чуттєва слов'янська – матері його на ймення Малуша, що була ключницею княгині Ольги, баби Володимира. Володимир народився поза злюбом, мати його не була княжого чи хоча б просто варязького роду, а тому змалечку, відколи себе пам'ятав, чув за спиною про себе зневажливе "робич", себто, син рабині. Він завжди був упевнений, що на батьківському княжому столі йому ніколи не бути і подорослішавши трохи, ще отроком зрозумів: чекати чогось доброго від людей та життя не варто. Він був веселою, грайливою дитиною, а старші брати його цуралися; як усьому живому, Володимирові, котрий був віднятий у Малуші, хотілося тепла, але материнська ласка діставалася лише Ярополкові та Олегу, котрих їхні матері пестили у нього на очах, а він не знав навіть, що воно таке – дотик лагідної маминої руки і так заздрив їм! Від того він став черствим і себелюбивим отроком і нікому не розкривав свою душу. Він ніколи, навіть подумки, не приміряв на себе корзно київського князя, а відтак і не забивав собі голови княжими турботами, нехай до пори, до часу і уявними. Це два інші його брати – Ярополк та Олег, чистокровні княжичі, змалечку мірилися бути такими ж володарями земель, як їх отець Святослав, тому зростали поважними та гордовитими, з таким виглядом, немов тільки те й роблять, що думу княжу думають.
Отця свого, Святослава, сини бачили дуже рідко – той усе своє життя провів у бранях, аж доки не наклав головою, повертаючись з походу на ромеїв. Отця Володимирові замінив Добриня, вуй по крові, бо був рідним братом Малуші, і вуй по життю, бо Святослав поставив його навчати свого небожа бути мужем та воєм. До виховання Володимира не менше Добрині долучалася баба – велика княгиня Ольга, котра поміж усього іншого навчила онуків і премудрості розуміти письмена.
Ольга була удовицею, її чоловіка, князя Ігора, жорстоко вбили повсталі древляни за те, що той силою хотів утретє поспіль зібрати з них дань, та ще й не просту, по вевериці там з диму, чи по шелягу, ні – по чорній куні! Розлючені, вони і смерть для нього вигадали люту: пригнувши два дерева, прив'язали до них за ноги князя і відпустили верхівки – Ігор був роздертий навпіл.
Так уже повелося на Русі і не тільки тут, а й поміж інших сусідніх племен, у котрих з Києвом ряд укладено і ротою скріплено, що князь зі своєю дружиною боронить плем'я від ворогів, чинить, коли попросять люде, для них свій суд по Кону і за це отримує данину. Хоча, з якого боку на це подивитися: чи то князь боронить від ворогів люд, чи то свій, на їх данині зведений, добробут захищає. Чи силоміць, оружною рукою, змушує данину йому платити, чи з волі людей це робить: бо кому ж незрозуміло – якщо не платитимеш одному, рано чи пізно прийде інший, можливо, ще гірший і змусить робити те ж саме. Чи не простіше, міркувала Русь, а за нею радимичі, дреговичі й усі інші данники, піддатися київському князеві та й займатися споконвічною своєю працею: пасти скот, сіяти жито, ростити льон і ловити в річках рибу, а по лісах звіра, аніж від Великодня й до Великодня годувати своїх власних оружних ратичів, що не сіють, не пашуть, лише ложки тримають? Чи захистять вони, чи ні – те невідомо, зате їсти проситимуть щодня і кому б же ж не хотілося такого живота? – усім, а звідси й до котори один крок... Нехай вже краще князь.
Багата наша земля: скора[78] й мед та віск, лляне полотно і конопляні ужища[79], сало та риба цінуються по всьому світу, варто лише вивезти товар до Константинополя, Хорезму чи Багдада. А ще ж і раби... Так у світі повелося, така доля гірка судилася нашим племенам, що звуть їх у світі де "склавінами", де "сакалібами", але скрізь обидва ці слова значать одне – "раби". З півночі везуть і везуть на південні та східні торговища слов'янських рабів, що були ще зовсім недавно як не полянами, так словенами, як не тиверцями, так сіверянами. Як людина рабом стає? Наскочить орда печенігів або торків – ковуїв чи чорних ковпаків, попалить городища, переб'є оружний люд, а тих, хто в полон потрапить, веде до Царгорода на невільничий базар. Або хтось у когось купу[80] взяв, а віддати в призначений час не зміг – от і став невільним, рабом, залежним від волі свого господаря: як захоче той, то має повне право продати свого раба, як річ, як скотину першому-ліпшому гостеві, аби повернути втрачене срібло. Цінують наш люд у світі: той силу має неміряну, той коваль неабиякий, а ця дівчина – краси небаченої... Невідомо хто перший додумався, але розвелося немало вже й таких, на перший погляд – гостей, хто не лише торг веде, а й, при нагоді, на людей полює, щоб, полонивши, продати їх, як товар. Тож окрім скори, меду та сала, часом, цілі невольничі валки, немов худоба, тягнуться живим товаром на полудень чи схід.
Свою справжню ціну товар має там, де він потрібен покупцеві. Скільки б не було в тебе того багатства, але якщо воно лежатиме під спудом – яка з нього користь буде? Хіба що заїжджий гість купить у тебе скору чи раба, щоб перепродати десь у Царгороді вдесятеро дорожче і отримати з того неабиякий зиск. Гостя того зрозуміти можна: до Царгорода неблизький світ, де на кожному кроці чигає на людину небезпека, дуже часто смертельна. Надивившись на чужих гостей, деякі меткі туземці[81] і собі стали купцями: торгуються й везуть за тридев'ять земель, головою своєю ризикуючи, багатства своєї і чужої землі, маючи потім за це вдосталь золота і срібла. Хто знав купцевого отця? А син, дивіться, людіє, син через те, що скотниця його повна і приростає з кожним літом, нарочитим мужем став – у старшій княжій дружині тепер, з князями бачиться, купно вони раду радять!
Князь збирає данину не просто так, не для годиться. Київський князь сам є найбільшим купцем на весь Царгород. Щоліта з Києва, як піде на спад висока прибутна вода, рушають вниз по Славуті, до моря Руського, не те що сотні, – тисячі лодій з багатствами Півночі. Лісами, степами робити це вкрай небезпечно: ласі до дармової наживи войовничі кочовики проходу не дадуть. Тому найкращий шлях – по воді: Сем'ю в Десну; Десною, Тетеревом, Прип'яттю або волоком із Волхова – у Дніпро. Можна і на схід, до Багдада, але це вже в інший бік – по Ра-ріці[82].
У кого золото, у того і влада, а в кого влада – у того і сила. Не просто так виділився Київ з-поміж інших руських городів. Не просто так саме в Києві сидить великий князь. Жодна лодія древлян, сіверян, радимичів, дреговичів чи кривичів не омине Києва на своєму шляху до моря. І для заморських гостей, що піднімаються Славутою-рікою зі своїми товарами, також Києва не оминути. На всю торгівлю наклав свою важку руку Київ. Полянський князь став князем усієї Русі, бо саме він, а не Чернігів, чи Новгород, тримає ключі від торгових шляхів у Константинополь та й не тільки. Як Київ на Славуті, так само і Чернігів на Десні, стоячи нижче по течії від Коропа, Сосниці, Мени чи Сновська або Путивля виділився у стольний сіверський город, хоча спочатку нічим з-поміж інших родових городів сіверян і не виділявся.
Уся суть князівства – в тих вереях[83], що накладені князем із дружиною його на купецькі гостинці Русі: без сплати мита купцеві ані руш! Рюрик і Олег, а такожде й син Рюриків Інгвар, і онук його, Ігор, над улаштуванням повної влади своєї по підлеглих землях, як-то заведено в ромеїв, у фрязьких[84] землях чи серед германців, особливо не переймалися і голови своєї над тим не сушили: головне, вважали вони, мати при собі добру дружину, літом брати мито з купців, а зимою рушати в полюддя . Щоразу, як мороз сковував землю і непрохідні улітку луки та болота відкривалися для санної дороги, київський князь зі своєю дружиною рушав збирати з підлеглого йому люду данину. Збирав усю зиму, роблячи при цьому величезне коло – рухаючись посолонь через землі древлян, дреговичів, кривичів, сіверян, в'ятичів – щодня роблячи зупинки на відомих усім становищах, брав данину, вершив княжий суд на прохання туземного люду: долав ледь не півтори тисячі верстов з тим, аби навесні, перед самим льодоходом, повернутися до Києва.
Кількасот гриднів, десятки данників, вирників, ємців, сотні їздових, стельмахи, шорники, кашовари – обоз княжий розтягувався в дорозі не на одну версту. Зібрана данина з ближніх земель одразу відправлялась до Києва, з дальніх зберігалась під княжою охороною на становищах поблизу річок до того часу, як скресне крига. Окрім скори, меду, воску та полотна, мали роди, що жили понад річками, ще й повинність до весни оснастити і спустити на воду по лодії від верви. Данина вкладалась на насад і водою спускалась до Києва. Там збиралося кількасот княжих лодій, навантажених зібраною даниною, до них додавалися ще й сотні боярських та купецьких з усіх земель, верхніх та нижніх, і мало не тисяча лодій гуртом рушала до Константинополя, де на них чекали вже купці зі всього світу.
Так було до смерті Ігора.