Наклавши на лук стрілу, він востаннє зміряв поглядом відстань до бугая, розвернувшись у півоберта, підняв лук, враз уся його постать підібралася, він звично та вправно натягнув тятиву, – по луку видно було усім, що постріл дійсно готується прямий, – відчув неймовірну пружність зброї і коли перший суглоб великого пальця торкнувся куточка рота, від накінечника стріли до руків'я ще залишалося десь півтора вершка. Отець подав ще, наскільки зміг, шуйцю з луком уперед, накінечник торкнувся руків'я...
Він у цей час, певно, забув про все на світі: про Хозарина, про дочок своїх, навіть про те, що ціллю не дерево якесь було, не дикий тур, а бугай, та ще й такий.
Жадан ледь почав натягувати лука, а вже у нього закохався: ще ніколи не доводилося йому тримати хоч щось подібне у своїх руках – дарма, що натягувати тятиву було порівняно легко, проте в ньому дивним чином відчувалася настільки велика сила, що стрілець, котрий сидів у старійшині, одразу ж забув навіть про те, на яких умовах билися вони з купцем об заклад і що власне, і кому він хотів тим пострілом довести. Цілячись, Жадан бачив лише місцину на лівому боці бугая, куди мала б увійти стріла – якраз поряд із лопаткою, – так захопив його лук; думок же про те, що вдалий постріл обернеться для нього програшем не було і близько, неначе Хозарин на нього оману напустив. А, можливо, він так само був упевнений, що навіть з такого лука при прямому пострілі стріла просто не долетить до бугая – хто тепер скаже, про що тоді насправді думав отець?
...Жадан на одну лиш коротку мить завмер, ловлячи ціль – він, здавалося, скам'янів – і спустив тятиву. У ту ж мить не лише тятива, але і сила його волі, бажання, свідомість штовхнули і скерували політ стріли – та тільки свиснула і щезла. А Жадан як стояв, так і залишився стояти, непорушний, мов скеля, щоб ані найменшим порухом своїм не змінити політ стріли, і він єдиний уже знав, що влучив, бо на те була його власна непереборна воля укупі з небаченою, незбагненною силою чужоземного лука. Ще мало хто і второпав, що постріл відбувся, а бугай там, біля стада, раптом відштовхнувся усіма чотирма ногами від землі і в шаленому стрибку кинувся вбік від того місця, де вкусив його смертельним укусом страшенно злий ґедзь.
Чому нам так хочеться завжди і у всьому бути правими? Такий вже наш світ: постійно маєш доводити, що кращий ти, а не хтось, і, відтак, саме ти маєш право на життя. Але коли двоє б'ються об заклад – один завжди обдурює іншого, бо він знає напевно, що правий. Утім, зовсім не однаково, яким чином ти станеш кращим: завдяки своїй силі або розуму, чи через хитрощі та обман. Недарма ж від пращурів пішло: неправдою весь світ пройдеш та назад не вернешся.
Хто скаже, що творилося у Жадановій душі одразу ж після пострілу? Певно, там усе змішалося докупи: гордість, від того, що влучив і що йому підкорилася така зброя та гнів на самого себе через цю, несподівану навіть для нього, негідну його старійшинства витівку, за котру будь-кого іншого з роду він би сам немилосердно покарав; радість, що йому до рук потрапила така диво-зброя та раптове розуміння, що він програв і має пристати на умови купця, котрому так необачно дав власне слово... Гірка радість перемоги, що перетворилася на поразку і сум за поразкою, котрої, на жаль, не сталося і яка насправді була б перемогою...
Ніхто ще й отямитися не встиг, один лише Хозарин переможно гукав:
– Я ж казав! Я був правий! Вітаю тебе, Жадане!, – коли від стада відділився комонний і навзаводи[35] полетів прямо до торговища. Старшим серед пастухів був Шумило, пришлець із Посулля, котрий жив із їхнім родом вже більше десятка зим і саме він гнав тепер чвалом свою саврасу кобилу. Понад усе на світі він любив те стадо товару і городищани часом кепкували з нього, що худобу він любить більше, аніж власних жону та дітей. Та й дійсно, Шумило прямо-таки трусився над кожною теличкою чи бичком, доки вони не підростали; будь-яка корова, навіть коза чи вівця мали у нього своє імення; він, певно, з радістю й спав би біля худоби, якби не його сім'я із чотирма дітьми, котра теж вимагала турботи та піклування.
Вершник прогуркотів плавучим мостом, влетів на торговище, підняв саврасу на дибки, щоб зупинити перед натовпом, не стільки зіскочив із неї, скільки звалився, і з виряченими очима, що, певно, нікого і нічого як слід у цей час і не бачили, показуючи на стадо рукою, заволав:
– Стріла!... Сиваш!... Пропав... нема! Хто?! У-б'ю-ю!
Він крутився на всі боки, хапав городищан за рукави сорочок, за поли... Вони ж, ошелешені і безглуздим пострілом Жадана, і тим вихором, що його здійняв Шумило, лише мовчки стояли та дивилися один на одного. Пастух нарешті налетів на Жадана, ухопив того за руку, показуючи на стадо і від хвилювання не можучи вже вимовити бодай слова, аж коли це йому в очі кинувся лук. Він навіть завмер: дивився на лук, на старійшину, на торговище, на стадо...
Нарешті його прорвало:
– Пощо?!... По-що?... По-що-о!! – пастух раптом ухопив Жадана за горло і почав душити.
Сивер, дарма, що був уже отроком і готувався через три літа стати уношем, майбутнім воєм, дивлячись на оскаженілого від злості Шумила, злякався не на жарт. Але отець, що був на голову вищим від пастуха, покинувши лука, відідрав від горла його руки, розмахнувся і з усього плеча зацідив Шумилові по щелепі. Той пролетів, мабуть, сажнів зо два, гепнувся у пилюку і залишився лежати там зовсім нерухомо.
Торговище ожило, загуло і Сиверові спочатку не було зрозуміло ким невдоволені люди: отцем чи пастухом. Нарешті очухався від удару Шумило, важко, хитаючись, підвівся і почав мацати, кривлячись від болю, свою ліву щоку, котра одразу стала підпухати. Жадан, немов нічого і не сталося, повернувся до Хозарина і з притиском, твердо сказав:
– Лук я беру, скільки б він не коштував! Що хочеш за нього?
– Небагато, – розплився у посмішці Хозарин. – Лише десятеро коней...
І додав, помовчавши, неначе виправдовуючись:
– Бойових.
Сиверові видно було, що отець аж пополотнів, зачувши таку ціну. Жадан готовий був сплатити за чужоземну зброю п'ять, ну, нехай навіть десять чи й дванадцять гривень, але тридесять!..
– Ти що, гостю, белени об'ївся?! За якогось лука – десятеро бойових коней! Та у нас жодного немає! Ми ратаї, а не вої!
– Та я ж не наполягаю... – Хозарин завів лагідним голоском. – Хіба ж я не казав, що лук цей не про тебе?! Я його для світлого князя віз та він, на жаль, помер. Ти ж дочок своїх за мене не хочеш віддати, лук тобі дорогий, обзиваєш он – "якийсь"... – А хто слово привселюдно мені давав? – раптом перемінив голос купець.
І вже на все торговище закричав:
– Усі ж чули, яке слово у вашого старійшини: захотів – дав, захотів – забрав?!
Городищани, котрі обступили були бідного Шумила, одразу ж подали кілька сердитих голосів:
– Авжеж чули!
– Не токмо чули, і бачили!
– Негарно, Жадане!
Ну кому яка справа була б до їхнього торгу, якби не бугай та Шумило? Обурення городищан безглуздим пострілом старійшини та побиттям Шумила наростало: тепер те обурення кожен повертав на користь Хозарина.
По всьому видно було Сиверові: отець ясно відчув, відчув уперше за своє життя, що його рід налаштований проти нього. Але, певно, тоді йому так хотілося, перш за все, розгадати таємницю небаченої сили того лука, щоб потім самому зробити ще кращого! До того ж, він був людиною упертою та самолюбивою, тому, не бажаючи поступатися, гнув своє далі:
– Лук буде мій! А з тобою, гостю, розплачуся хоч зараз, назви лишень мені справжню ціну! Чи ти гадаєш, нас тут отак просто можна ошукати?!
– Лук княжий і ціна для князя. Та що я можу вдіяти проти старійшини?... Сплати мені зараз хоча б стільки, скільки вважаєш за потрібне, – Хозарин видавався невинним, як ягня, – а наступного літа вже поговоримо: коли лук тобі сподобається, сплатиш мені решту, ні – я поверну тобі задаток.
– Ми по Кону живемо, – вже спокійним голосом озвався Жадан. – Щоб не помислив ти лихе про мене, даю тобі за лук десять, ні – дванадцять гривень срібла! Ось отрок цей, син мій, принесе тобі, – і подався з луком в городище, по гривні.
Хозарин вислухав те спокійно, лише головою кивав, немовби на знак згоди, та коли старійшина пішов, звернувся до присутніх на торжищі:
– Будьте видцями[36], сіверяни, бо скільки на світі живу, де не бував, а образи такої та неповаги до гостя ніде ще не стрічав, не чув навіть...
Люди на торговищі якийсь час стояли мовчки, аж раптом хтось вигукнув із натовпу:
– Віче потрібно скликати!
І враз усі ожили, все заворушилося, тільки й чути було навкруги:
– Віче! Віче скликаємо! Бийте в била!
Торговище припинилося. Хтось подався до стада дорізати Сиваша, хтось побіг у городище і скоро вже на всю округу калатали, не змовкаючи, била. Хозарин, дочекавшись Сивера зі сріблом, швидко склав з помічниками товар і рушив до лодії.
Занадто далеко зайшов Жадан у своїй самовпевненості. Він і сам не міг дібрати, як воно так у нього вийшло. Якби міг покійний Рожден тоді сказати йому хоч кілька слів, він би пояснив синові, що зверхність його, гординя та пиха почалися після того, як, побувавши у Чернігові та побачивши там, як поводять себе з тамтешнім людом чернігівські бояри, запала у серці Жадана і сиділа там, немов скабка[37], думка про те, що він для свого роду теж є боярином і мав би отримувати від городищан не меншу шану, ніж ті бояри від своїх холопів.
... Людей неначе прорвало. Віче в городищі вирувало, як ніколи доти: крик та лемент стояв такий, що галас чути було навіть пастухам біля стада, за Коропом. Дорікали своєму старійшині усим, що накопичилося в багатьох городищан за останні літа.