Біля їхньої глиняної гори в Сузах такими птахами були меткі стрижі. Ганяючись за невидимою комашнею, вони стелилися понад самою землею в тісному просторі між глиняною горою і потоком Форбса, а малеча підстерігала їх біля гнізд і довгим горіховим лозинням норовила стьобнути якусь із пташок. Лукас теж вицьвохкував горішиною, може, несвідомо прагнучи отак вицьвохкати з душі всі залишки жорстокості й дикості, успадковані від пращурів. Однак про таке тоді не думалося. Коли їм "щастило" поцілити якогось стрижака, вони влаштовували нещасній жертві пишний похорон, виробивши для цього свій власний ритуал, який не мав нічого спільного з будь-якою з відомих релігій. Вони закопували маленьку пташку глибоко в глину, вдавано плакали, а тоді реготали і дико витанцьовували на могилці. Навіщо вони це робили? Лукас ніколи не думав про це. Що вони тоді вбивали і хоронили? Тільки птахів? А може, вони вбивали політ? Ще не розуміючи загрози, яка приховується для людини в недосяжних швидкостях, вони намагалися знищити цю швидкість, несвідомо намагалися зберегти повільний ритм життя, неквапливий час, без якого людина не може думати, почувати, любити…
З дитинством розлучаєшся назавжди. Без вороття. Розлучився і він, Лукас. Може, для того, щоб довідатися, як вивільнити для людей неквапливий час? Не вбивати політ, — ні! Хай літають ці птахи, і хай летить над ними наш час — час дій, творіння і осяянь. Він хотів би ще прискорити цей обов’язковий час у небувалих концентраціях розуму в тисячі, мільйони разів, хай пролітає, мов тінь від небувалого, хай летить… І хай повільно тече звичний час нашого життя, такий дорогий для нас, час, що робить нас людьми, дітьми і… вченими. І, може, шлючи прокляття на голови авторів пекельних винаходів, згадають колись, що вчені — теж люди. Згадають, здивуються і пожаліють…
Наука… Сьогодні вчений уже не клоун, який плаче від того, що загубив руку, а тоді знаходить її в широкому рукаві. Ми шукаємо тепер те, чого ніколи не губили, чого не було і не могло взагалі бути, коли б не наука.
Коли б не наука… Вона кладе нові цеглини в світобудову, відтворюючи ці цеглини з власної мислі. Містика? Ну, що ж. Хіба питають вугілля про його бажання з’явитися на сонячне світло з похмурих надр землі! І хто чув крики й стогони каменя, який ламають і пиляють для того, щоб він ліг у стіни палаців і соборів? А хто ще вчора зміг би погодитися відкинути закон збереження енергії? Теорія ж відносності робить це легко і просто: імпульс і момент кількості руху і, як наслідок, енергія гравітаційного поля нелокалізована. Своєрідний символізм енергії. Як ентузіазм без лозунгів.
Іноді й людині теж хотілося б бути тільки символом. Декому це вдається. Кому ж? Геніям, деспотам і блаженним?
Лукас над цим не задумувався.
5
Цілий вечір і цілу ніч ждав він дзвінка від Пат, але телефон мовчав.
Хосе Дельгадо в своїй книжці "Фізичне контролювання розуму" писав: "Хочеться сподіватися, що загроза ядерної катастрофи буде усунена за рахунок того, що досконаліший мозок майбутнього породить нові ідеї".
А сам пропонує вживлювати в мозок електроди і керувати людьми з допомогою електроімпульсів! Тоді людьми легко можуть маніпулювати такі сірі злочинні суб’єкти, як містер Ор. Може, до цього йде світ? Бо це зручно і навіть комфортабельно для в’ялих душ і для нездар. Для нездар найперше. Гуманістичний індивідуалізм Комстока. Ні страждання, ні експлуатації, а тільки своє щастя для кожного.
Яка облуда! Хіба можна говорити про щастя там, де люди — тільки запасні частини для сліпого державного механізму?
Телефон заклято мовчав, зате навіть сюди, в номер "Мірамару", долинав з каюти Лукасових тортур шерех голосу містера Ора: "Ви повністю використовували американський прапор у своїх інтересах, тепер треба однозначно поглянути, чи відповідає ваша поведінка інтересам американського прапора".
Лукас лежав у темній кімнаті, слухав гриміння трансамериканських експресів і велике дихання океану, заплющував очі, викликав уявою образ Пат. Вона з’являлася перед ним, але щоразу безмовна. Волосся в Пат світилося на кінцях, мов німб. У золотому вінку — тонке лице, здивовані очі, ніжні губи.
"Чого ж ти мовчиш, Пат?" — питав її Лукас, а вона не відповідала, і телефон теж мовчав, і все мовчало, тільки гриміли за стіною тяжкі експреси і незграбно дихав океан.
6
Опинитися в такому райському місці, бути на краю океанських просторів, де немає перепон ні для вітрів, ні для людей, і забратися в цей дерев’яний ящик, який гнітить тобі мозок і душу?
На третій чи на четвертий день, так і не діждавшись дзвінка від Пат, Лукас вийшов із свого добровільного сховища. Особливої свободи він не відчував. Враження було таке, ніби ти в замкненій кімнаті Едгарда По. Визволення було в голосі Пат, може, допоміг би й Хатчінс, коли б подзвонив.
Але телефон мовчав і вдень і вночі.
Лукас вирішив піти повечеряти в готельному ресторані. Коли б пив, то напився б, але вже обійдеться й так. П’яних на світі задосить і без нього.
Вечеря, як і сніданок, була влаштована за принципом "шведського столу". З підносиком у руках обходиш довгі столи з наїдками, береш, що довподоби. Можеш з’їсти на сто доларів або на десять центів, платити однаково треба десять доларів. Скалькульовано за принципом безпрограшної лотереї. Для тих, хто її влаштовує.
Лукасові захотілося поласувати фруктами і сиром, він попрямував туди, де золотилися під тьмавими ресторанними світильниками гори плодів, і коли клав на свою тарілку жовті скибочки папайї, несподівано відчув якусь загрозу.
Він озирнувся майже панічно і мало не впустив тарілку.
Позад нього, зодягнений у новісінький чорний костюм, тримаючи в руках піднос з цілими горами їжі, стояв Хантер і шкірився до Лукаса своїми конячими зубами.
— Ви-и? — не повірив власним очам Лукас.
— В цьому немає найменшого сумніву, — весело заявив Хантер.
— Що ви тут робите?
— Як завжди, збираюся попоїсти.
— Я не про те! Що ви робите тут взагалі?
— Те, що й ви.
— Я рятуюся від таких мерзенних людей, як ви!
— А я женуся за вами, щоб переконати вас, що не належу до мерзенних людей.
— Тоді до кого ж ви належите?
— Ні до кого. Посто сам по собі. Іманентна особа. Вільний, незалежний американець.
— Хіба ви американець!
— Цікаво: а хто ж я?
— Ви… ви… — Лукасові забракло слів. — Я ось тут візьму й задушу вас! Розтопчу, як жабу! Як!..
Хантер зітхнув.
— Ви користуєтеся моєю безсилістю. Коли я голодний, я безсилий не тільки фізично, а й духовно. Давайте нарешті десь сядемо, я з’їм свою убогу вечерю, а тоді спробуємо порозумітися.
— Я не хочу бути з вами під тою самою покрівлею, не те що за тим самим столиком! — вигукнув Лукас.
— Однак доведеться. Ви ж, мабуть, заплатили за готель наперед? Тут такі порядки, як мені відомо.
— Ви вже пронюхали?
— Просто я тут буваю щороку. Тому все знаю.
— Щороку? Не брешіть! Що вам тут робити?
— Уявіть собі: ми щороку проводимо тут свій з’їзд. Нам сподобалося це тихе місце, затишний зал "Мірамару".
— Хто це "ми"? — не повірив Лукас.
— Адвентисти сьомого дня.
— Ви — адвентист?
— Повинен же я кимось бути? От ви, я знаю, католик. Ну, а я — адвентист. Від пророка Єзекиїла: "Невже, переловлюючи душі народу мого, ви спасете душі власні?"
— Може, ви скажете, що містер Ор теж адвентист?
— Цілком можливо. Хоч він і не афішує своїх переконань.
— Вони в нього на обличчі.
— Цікаво: які ж?
— Гумова жуйка!
— В цьому щось.є, — засміявся Хантер. — Мені подобається, що у вас пробуджується почуття гумору. Бо досі я вважав, що ви абсолютно позбавлені здорового глузду і почуття гумору. А так жити не можна. Що це за життя? То ми. десь сядемо?
Непомітно він уже доштовхав Лукаса своїм кістлявим плечем до вільного столика. Лукас скорився. Він повинен був випитати в цього дохляка, чи той прискочив сюди справді випадково і тільки сам, чи слід очікувати й решту.
Хантер нагадував удава, який проковтнув надто великого кролика, але хотів би проковтнути ще більшого, хоч і відчуває, що ось-ось трісне. Але удави мовчать, а Хантер, запихаючись, примудрявся ще й безугавно говорити.
— Поки цей ошалілий світ остаточно сконає, ми повинні пожити, — просторікував він. — Я дивуюся вашій наївності, містер Лукас! Наївності і дурній упертості. Хлопці з Стенфордського синхротрону дещо мені показали й розказали. Пунктирно. Бо ні вони, ні я неспроможні сягнути глибин, які доступні тільки вам. Але вже видно й так! У вас золота голова, містер Лукас. І ваша ідея — це щось унікальне. Цим можна перевернути світ! Які перспективи і які прибутки! Я щасливий, що відкрив вас. Не для фонду "Імансипейшн" і навіть не для людства — я відкрив вас для вас же самого! І треба скористатися з цього, а не бути впертим, як осел. Це просто смішно. Ви можете ставитися до нас як завгодно. Хто ми такі? Маленькі люди. Службовці фонду "Імансипейшн", і більше нічого. Я селекціонер, доктор Ор — координатор, доктор Олсон — дистрибутор, місіс Олсон — комутаторка. Ми чесно робимо свою справу, щоб мати змогу вдовольняти свої маленькі пристрасті. Док Ор п’є свій бурбон і співає про Кеті. Доктор Ол шпигає людей гидотою. Місіс Олсон прагне міняти чоловіків у своїй постелі частіше, ніж простирадла. Ну, а я — попоїсти. В Фріско я завжди йду до ресторану "Голодний тигр". Від самої назви вже збуджується апетит!
Лукас підвівся. Нічого він не почує від цього чоловіка.
7
Телефон у його номері захлинався від дзвеніння. Лукас, не зачинивши дверей, побіг до столика, вхопив трубку.
— Хелло! Тут Лукас! Це ти, Пат?
Дзвонила мама Беренікс. Голос без філантропійних захватів, сухий, ніби з автоматичного пристрою.
— Містер Лукас? Шкодую, що вимушена повідомити вам…
Він нічого не розумів. Що повідомити? Чому "шкодую"? І що це за голос?
— Місіс Хіган, про що ви? Одну хвилиночку" я тільки зачиню двері. Прошу вас, місіс Хіган.
— Справа в тому, — не відпускаючи його від телефону, повільно промовила мама Беренікс, — справа в тому, що Пат загинула, містер Лукас.
Це було схоже на якийсь жорстокий жарт. Щоправда, матері так не жартують, але ж коли йдеться про смерть їхніх дітей, тоді вони плачуть! Місіс Хіган і в гадці не мала плакати. Принаймні оце тепер, перед телефоном.
Лукас щось став белькотіти в трубку, але мама Беренікс безжально урвала це белькотіння.
— Містер Лукас, слухайте мене уважно.