В-ВАН!
— Ликвидировали?! — сказал он из снега. — Глядите, нынче меня нету, а завтра вас не будет.
Так и выйдет, что в социализм придет один ваш главный человек!
А. Платонов. Котлован.
Його охайність межувала з хворобливістю. Він те й знав, що чистив себе, машину, все довкола. Був нестомний, мов птах, що переважну частину життя витрачав на чищення свого пір'я. В машині витирав невидимий пил навіть їдучи. В одній руці кермо, в другій — клаптик вологої замші, одне око некліпно — на дорогу, друге визирює кожну порошинку на панелі, на сидіннях, на дверцятах. По роботі, перш ніж загнати машину до боксу, довго мив її чорне лискуче тіло, витирав і полірував, а пилососом обходив гараж, не минаючи жодного закутка, прискаливши око, ще раз оглядав машину, гараж, тоді перевдягався в чисте і, розвернувши, закочував лімузин для нічного спочинку.
А сам знав, що спочинку не матиме, що знов прийде оте, гнітитиме, мучитиме, каратиме — і нема рятунку.
Він всіляко відволікав настання страшних хвилин і годин незаклопотаної самотності, довго зачиняв і брав на засуви зсередини тяжкі гаражні ворота, ще й ще перевіряв, чи все вичищене, чи все на місці, чи повсюди панує порядок, як у танкових військах (мабуть, єдина весела примовка, що залишилася йому з минулого), тоді розпочинав повільне готування до своєї самітницької вечері. Розстеляв на капоті машини чистий широкий рушничок, нарізав хліба, сала, ковбаски, цибульки, діставав свою вірну алюмінієву, акуратно і вміло обшиту шинельним сукном баклагу, збовтував нею над вухом, щоб переконатися, що там ще є, ставав грудьми до радіатора, булькав трохи до алюмінієвого похідного кухлика, перш ніж випити, довго стояв, мовби прислухався.
Малим він був, як усі. Так і норовив сприснути, зірватися, втекти з хати, з двору, далі від маминої турботливості — в береги, в лози, в шелюги, в глинища, до чорта в зуби! Як вони галасали в отих безмежних просторах, за всіма можливими межами витривалості, без повітря в грудях, на самому захваті, одурілі й оглухлі від щастя свободи, забувши про весь світ і навіть про себе самих, безжурно позбувшись усього, що мали, не пам'ятаючи нічого, не знаючи і не відчуваючи, — тільки ноги, щоб бігти, тільки очі, щоб вбирати ними манливу волю, тільки голос, щоби вплітати його в отой розсваволено-дитячий, майже пташиний клекіт роздолля.
А мама виходили в берег, шукали й не знаходили заблуканого синочка, тужливо прикликали його до себе: "І-іва!.."
Іван чув чи й не чув, але не відгукувався, не озивався, втікав ще далі, бо хто б же добровільно зрікся здобутої власними зусиллями свободи. Пустощі, не слухняність — йому й цього було мало, і він вдавався іноді до гри майже жорстокої. Нагаласавшись в лугах-берегах, ховався за хатою в бузині, ждав, поки мама стануть посилати в простори своє стривожене "І-іва!..", не озивався, затаєно кулився в м'яких ямках, повикублюваних курями, мучив маму. Любив, а мучив. Чому й навіщо? Хіба він тоді знав. Дорого б тепер дав, щоб усе оте з минулого повернути навспак або хоч забути — та ні перевернеш, ні забудеш. Мав би він тоді щоразу відгукуватися на мамин поклик, мала б його маленька, ще ніби й не зіпсована душа стрепенутися від того ласкавого, єдиного в світі "І-іва..." і полинути до маминого голосу, до тривоги й любові маминої. Але тоді не стрепенулася й не полинула, а тепер уже пізно.
- Павло Загребельний — Носоріг
- Павло Загребельний — Я, Богдан
- Павло Загребельний — Марево
- Ще 37 творів →
Тому й ставав Іван отак щовечора: грудьми до радіатора, спиною до дверей, до світу, до всіх його голосів і покликів, а перед очима в темній глибині гаража за чорним лискучо-залізним тілом машини — страшні темнощі, хаос, клубочіння примар і жахів.
Але темнощі, хоч і перед очима, все ж були далеко, а ось тут, одразу за плечима — широкі ворота у світ, звідки ще може прилетіти, прилинути до Івана поклик і заклик. Хай навіть один-єдиний звук, і він почує його крізь усі відстані, перепони й перешкоди, почує з землі і з неба, завжди й звідусіль, почує і...
Але мовчало все для Івана: земля і небо, простори й відстані, світи і зорі — хоч як він вслухався, хоч як ждав, хоч який тепер був терплячий і покірливий.
З алюмінієвим кухликом у руці він щоразу довго стояв, прислухаючись до того, чого не почує вже ніколи, тоді набирав повні груди повітря і одним ковтком опорожняв посудинку. Пекучий напій бив у груди, в голову, глушив усі змисли, і тепер Іван уже був майже радий, що нічого не зможе почути.
Чому він тоді не слухав маминого голосу, не озивався, не вертався додому і втікав далі й далі, у якомусь здичавінні, несамовитості, майже маячні?
А як вони тоді бігали, металися на луках, як галасали, як дуріли! Тепер так і не вміють. Тепер все мопеди, мотоцикли, "Москвичі". А тоді навіть велосипед був тільки у старшого піонервожатого Грицька Вареника. Вареник запам'ятався велосипедом і тим, як муштрував їх, щоб знали всіх "вождів". Нарком важкої промисловості, нарком харчової промисловості, нарком фінансів, нарком внутрішніх справ, нарком зовнішніх справ... Хто? Хто? Хто? Знати, як таблицю множення, як рідного батька, як власне дихання. Вдень і вночі, на землі й під водою. "Вождів" багато, імена такі, що й не вимовиш, а Вареник довбав, як сорока в маслак: Анастас Іванович, В’ячеслав Михайлович, Лаврентій Павлович... Не вивчив — ворожий підспівувач, прихвостень, готовий ворог народу. Вони одуріло повторювали слідом за Вареником, щоб одігнати підозри від своїх дитячих душ і від нього, але нічого не помогло. Вареник затуркотів слідом за ворогами народу, щез навіки разом із своїм велосипедом.
Про Вареника Іван міг би згодом попитати у Старшого, але не наважився цього зробити, бо це було б однаково, що зізнатися у своїх зв'язках із ворогом народу. Бог з ним, із Вареником. Але куди подівся тоді його велосипед?
І, може, саме Вареників велосипед або тільки спогад про нього штовхнув Івана до техніки, і він став трактористом, комбайнером, а тоді вже й шофером півторатонки, яку їхній колгосп одержав першим у районі.
Охайність у Івана була змалку, від мами і від батька-столяра (нічого на світі не бачив Іван чистішого, ніж стружки з-під батькового рубанка!), але коли став механізатором, то вже тут шикування було не чистотою, а замурзаністю, запацьореністю. Просто з трактора, весь у мастилі, в диму і поросі гримів до сільбуду, розлякував святково повбираних дівчат: "Р-розійдись!". "М-ми ж-желєзним коньом все поля об-бойдьом, убер-рьом і посєєм і вспашем..."
Коли почалася війна, Івана забрали до армії разом із полуторкою.
В автобаті його й знайшов Старшой. Прийшов з їхніми командирами на стрільбище. Ніхто його й не помітив. Іван теж не звернув уваги. Стріляв він, як Бог. Не цілячись — усі кулі в яблучко. Навчився ще малим із двостволки. Мамин брат, Іванів дядько, в районі завідував Тсовіахімом. Щось так само незрозуміле, як ото тепер ДТСААФ. Він приїздив до їхнього села на качок. Була в нього і рушниця, і дрібнокаліберна гвинтівка тульського заводу, і навіть наган! Івана брав з собою замість собаки, щоб той зносив до дядька убитих качок. З досвітку до смерку бігав Іван за дядьком по плавнях, плавав за впольованими качками по озерах, знаходив їх в очеретах і оситнягах, приносив, чіпляв дядькові до пояса вниз голівками, канючив: "Дя-а! Дайте стрельнути!" Іноді дядько змилостивлювався, давав Іванові рушницю, буркотів: "Стріляй та бігом, а то мені ніколи!".
Іван бахкав, не цілячись, приклад боляче бив йому в худеньке плече, шріт порскав кудись зовсім не туди, де летіли качки, дядько відбирав рушницю, покректував: "Не буде баба дівкою! Не вдався ти в мене, плем'яшу..."
Ось тоді й навчився Іван стріляти, ніким не вчений, круглооко вицілював качок, мовби й не цілячись, стріляв перш, ніж встигав подумати, і очі в нього, тяжкі й меткі, як руді миші, так зблискували і до пострілу, й опісля, що навіть тсовіахімівському дядькові ставало лячно, він мерщій відбирав у Івана рушницю і бурмотів: "І в кого ти такий удався, плем'яш? Не полюєш, а смертовбивствуєш..."
А Іван одним пострілом міг скосити цілої півдюжини.
Чужий старший лейтенант, який прийшов тоді до них на стрільбище, недовго й дивився. Сліпий би побачив, що всі заганяють свої кулі "в молоко", один тільки Іван гатить у яблучко.
Старший лейтенант щось сказав їхньому комбату, тоді кивнув пальцем Іванові, і коли той, прискочивши, клацнув закаблуками і рвонув товсту долоню до пілотки, неголосно звелів:
— Підеш зі мною.
— А машина? — дурнувато спитав Іван, для якого полуторка й далі залишалася колгоспним майном, що його повинен був пильнувати.
— Підеш! — повторив старший лейтенант і відвернувся, показуючи Іванові спину, перехрещену командирськими новенькими ременями. Все на старшому лейтенанті було новеньке, чепурне, ідеально припасоване, сам він, невеличкий, якийсь ніби цяцьковий, зовсім не пасував ні до війни, ні до фронту, ні до чорних брудних вибухів бомб і снарядів, під якими Іванові вже довелося побувати. Іван ішов за незнайомим маленьким командиром і відчував себе надто великим, незграбним, брудним, неоковирним. Згадав, що забув на стрільбищі свою гвинтівку, сполошився:
— Товаришу старший лейтенант, а моя гвинтівка?
— Одержиш ППШ, — кинув той, не озираючись.
Іван похолов: ППШ був у них тільки в командира автобату.
Ще до вечора Іван став власником: новісінької тривісної машини з критим кузовом (а там ціле багатство: ліжко, стіл, стільці, навіть бурий, як бичача кров, сталевий сейф), новісінького "комсоставівського" обмундирування, автомата, цілого арсеналу боєприпасів, а також припасів продовольчих, де були не тільки м'ясні консерви, згущене молоко, меди й чаї, а навіть шоколад у плитках завбільшки з долоню.
— І щоб мені чистота й порядок! — сказав старший лейтенант. Говорив тихо, але так лиховісно, що й мертвий здригнеться.
Іванова душа металася між захватами й страхами, як його мишачі очі. Один день, а все твоє життя — навпіл. Ще зранку в автобаті, де вони з висоти своїх машин королювали над нещасною піхотою, а по обіді — вже зовсім в іншому світі, і що тепер той автобат з його потрощеною технікою супроти цього штабного благополуччя, цього багатства, блиску й могуття! Старший лейтенант був тихий, але й страшний і, мабуть, не самому Іванові, а всім, хто його бачив.