Меланія Андрофонос

Це все нагадує переливи перлистого сяйва над літніми полями. Пригода давня і дивна ще й досі не сходить з обріїв його пам'яті, і він ніяк не може збагнути, чим це спричинено: чи його тодішньою втомою, викликаною тривалим перебуванням на чужині, чи надмірною вразливістю уяви, а чи понадприродним впливом прізвища, яке, загалом кажучи, було досить простим і зрозумілим навіть малій дитині: Чорний. Справді: хто не знає чорного кольору і над чим тут ламати голову? Та настає в житті людини час, коли вона замислюється й над речами, здавалося, найпростішими, і ось уже ти питаєш себе, чому ти Іван або Петро, і що б це мало означати, і шукаєш у минулому своїх славних попередників, чи то щоб прилучитися до них якимось чином, а чи для здивування або й для жалю. Те саме й з прізвищами. Поки Чорний був звичайним чернігівським хлопчаком, він і в гадці не мав задумуватися над своїм прізвищем, його походженням, значенням і, може, таємничістю. Та ось він став сценаристом, завирували довкола нього люди, думки, пристрасті, примхи, дивацтва, і хтось спитав його жартома, а інший насмішкувато, а тоді вже він сам себе хоч і не стривожено, але з належною цікавістю: справді, чому він Чорний, а не Білий або ще там якийсь, і що б це мало означати, надто коли пам'ятати, що він із Чернігова, де колись нібито був князь Чорний, і є Чорна могила, де археологи знайшли славнозвісний ріг, обкутий сріблом з якимись там зображеннями того й сього, що приводить учених в захват мало не дитячий. Виходило, що Чорний — вже й не таке собі простеньке прізвище, бо, може, воно тяжіє до таємничих пракоренів, із яких зроджувалася цивілізація наших степів, до скіфів, а то ще й глибше. Бо, як пише Геродот у четвертій книзі своєї історії, у чорноморських скіфів серед інших сусідів на півночі й на сході були меланхлени, себто ті, які ходять у чорних плащах. Коли зважати на твердження Геродота, що до меланхленів од моря налічувалося 20 днів путі, то їх слід би шукати десь у закруті Дінця. їхні чорні плащі мали б нагадувати бурки сучасних кавказьких горців. А грецька назва "мелан" — "чорні" згодом відлунилася в найменуванні міст Чернігів і Вороніж. Ясна річ, це тільки здогади вчених, і навряд чи слід надавати символічного значення простому прізвищу Чорний. Символи, як і порода, не вічні. Коли руйнуються навіть щонайвищі гори і цілі материки поглинаються океаном, то що ж казати про речі, далекі від матеріальності! Хоч є категорія так само вічна, як і матерія, вона мовби животворить матерію, надає їй вимірів глибинно-історичних, тобто духовних, і зветься пам'яттю. Пам'ять мови, слів, навіть окремих людських звуків. А в самій пам'яті вічні — гармонія, краса, велич і... жах. І вони не можуть існувати одне без одного, як світло й пітьма, ніч і день, життя і смерть.

Мабуть, прізвище Чорного зробило його надто вразливим на все, що так чи інакше пов'язано з пам'яттю. Ще зовсім малим він здригався від самого лиш звуку незвичних імен, географічних назв, дивних термінів. Олімп уявлявся йому клубом деснянських річковиків, та водночас був у такій неймовірній далечі, од якої стискалося серце. Парнасом цілком могла бути поросла вербами й калиною левада баби

Параски над Стрижнем, хоч знову ж таки між тою левадою і Парнасом пролягали незмірні відстані. А ще ж був кале-донський вепр, родичі якого блукали в над деснянських дібровах; і лернейська гідра — родичка їхніх сичливих гадюк; і протока Баб-ель-Мандеб, мов зміліла в літні спеки Десна; і пустеля Гобі, або Шамо, як піщані кучугури в шелюгах; і вершина Чімборасо, якій, ясна річ, далеко було до чернігівських гір із дивними соборами з давнини.

Дитинство людства мовби поєднувалося з твоїм власним дитинством, у цьому була таємничість, поезія і обіцянка вічності. Всі ми носимо своє дитинство, заховане глибоко в душі. Шаленство мріянь, захвати незнаним, бажання таємниць, віра в одкровення — все це згодом гине від зіткнень із холодною тверезістю розуму. Тому коли письменники, піддаючись скороминущій моді, починають напихати свої книжки іменами грецьких і римських богів, давньогрецькими міфами, слов'янськими легендами, нісенітницями й дурницями, стає смішно й ніяково за них, бо від того боги й герої, які зберігаються в твоїй пам'яті, однаково ж не оживають, а книжки з ними вмирають, не народившись, і стають схожими на покидища, повні змертвілих уламків і порохняви віків.

Все має жити в своїх часах, а часи живуть у всьому.

Та хоч як заспокоював себе Чорний такими розважливими розмірковуваннями, досі не міг збагнути, що ж сталося з ним у Белграді майже три десятки років тому.

З Сашком С, товаришем Чорного по студії, і Владо Голубовичем вони закінчували сценарій фільму про визволення Белграда від фашистів. Власне, про саме визволення слід було б робити фільм документальний, відповідно змонтувавши ті кілометри кінохроніки, яку відзняли в свій час радянські та югославські оператори. Уважно переглянувши ті кілометри, вони відібрали все, що треба було включити в їхній майбутній фільм: і радянські танки на вулицях югославської столиці, і колони югославської народної армії (ЮНА) на чолі з генералом Пеко Дапчевичем, і світлі сльози на обличчях жінок, і мерехтливі свічечки, запалені бєлградцями першої ночі над кожним з полеглих визволителів. Та фільм їхній мав бути не про відоме і видиме, а про страшне, приховане, перед чим заламує руки сама історія.

Белград будувався в давні часи так само, як Рим або наша Одеса. Під землею добували м'який білий камінь, з того каменю викладали будинки, мости, споруджували укріплення. Місто розросталося дужче й дужче, штольні під ним розгалужувалися на сотні й тисячі рукавів, творячи ще одне місто, катакомбне, яке в Римі дало колись притулок першим християнам, в Одесі слугувало сховищем для незламних борців з фашистами, в Белграді було останнім пристанищем для вмерлих, тоді складами боєприпасів для фортеці, а в нові часи по безконечних підземних коридорах і залах пролягла міська каналізація, завдяки чому це господарство зберігалося майже в такому ідеальному стані, як у стамбульських султанських палацах, де очисні води текли по каналах, влаштованих сірійськими майстрами ще в часи Візантії.

Та мова йде не про стан міського комунального господарства югославської столиці.

Коли в жовтні сорок четвертого радянські війська Третього Українського фронту спільно з частинами ЮНА могутнім ударом вибили гітлерівців з міста і ті в одну ніч панічно втекли за Дунай, есесівські головорізи, які були в Белграді, не стали втікати, вони поклялися своєму знавіснілому фюрерові, що здадуть Дунайську фортецю хіба що тоді, коли Дунай потече назад од Чорного моря. Такі собі криваві іригатори першої половини двадцятого століття. Вже вони клялися отак повернути течії Волги і Дону, Дніпра і Вісли, тепер добралися й до Дунаю, а ріки спокійно текли собі, навіки змиваючи фашистську нечисть, не позоставляю-чи від неї й сліду.

А вона хотіла зоставити слід ворожості, ненависті й крові. В Белграді есесівці спустилися в підземелля. Таємно, непомітно, хижо. Маючи детальний план кам'яних лабіринтів, мов чумне пацюччя, позаповзали вони в понурі нори, і вже першої ж ночі, коли визволені бєлградці святкували своє повернення до життя, в найнесподіваніших місцях: на вулицях, площах, у скверах, дворах — зненацька з'явилися темні, смердючі привиди, вискакували з каналізаційних люків і вбивали всіх, хто траплявся поблизу: дітей, жінок, старих, поранених солдатів. Сіяли смерть і знов безслідно щезали, і ніхто не міг нічого збагнути, надто ж зарадити трагедії. В місті, яке ще, власне, не перестало бути фронтовим, негайно оголошено надзвичайну тривогу, командування підняло всі війська, по радіо передавано щогодинні перестороги для населення. І ось тоді до командування прийшов старий чоловік у темному зношеному одязі й сказав, що має дуже важливе повідомлення для найвищого генерала. Його провели до начальника гарнізону. Чоловік сказав: "Я звусь Гойко Мітіч. Усе моє життя — внизу, під Белградом. Це моя робота. На таку роботу мало охочих. Ніхто ніколи на неї не зазіхав. Нікого я там не бачив. А тепер там чужі. Хотіли мене вбити, та я ті місця знаю, вони ж не знають, бо зайди. Оце й усе".

Генерал потиснув Мітічу руку і спитав, чи міг би той помогти його воїнам викишкати з підземель отих зайд. "А хто б же ще зміг?" — зі спокійною гідністю поглянув на генерала старий Гойко.

Так він став провідником винищувального загону наших і югославських бійців. Його берегли навіть тоді, коли гинули майже всі. Саме завдяки цьому Гойко і вцілів тоді, попри всю свою недосвідченість у військових діях і наївну довірливість до людської породи, з якою доти не мав сутичок.

І ось тепер, через двадцять років після тих подій, після не відомих світові, свого часу замовчаних, а згодом майже забутих кривавих днів "підземного визволення" Белграда Чорний з товаришами хотів зробити про це фільм. Вони шукали вцілілих учасників тих подій, і знову, як колись до радянського командування, але тепер уже на студію "Авала-фільм" прийшов старий чоловік у чорному, зношеному одязі й сказав: "Я звусь Гойко Мітіч і трохи знаю про те, що вам треба".

І він став їхнім Вергілієм у десятому колі пекла, не знаному навіть великим Данте.

їх було троє. Чорний — найстарший, на якому війна витанцьовувала свої канібальські танці і, мабуть, дико навісніла, бачачи його живим. Сашко — син "викликальника" машиністів із степової станції — належав до дітей війни, мабуть, набагато нещасніших, ніж дорослі, бо немає для людини нещастя більшого й страшнішого, як безсилля. Владо Голубович теж був з покоління дітей війни, але над ним ще тяжіли цілі віки гноблення його рідної землі то тими, то тими загарбниками, і тому в його характері дивно поєднувалася тиха покірливість із непогамовними вибухами гніву, він взагалі відзначався такою неймовірною вразливістю, що міг втратити свідомість не від того, що почув розповідь Мітіча про якийсь надто жорстокий епізод з битви в підземеллях Белграда, а тільки уявивши все те, коли мовчазний Гойко неквапливо вів нас темними штольнями і без пояснень казав: "Овде". (Тобто: "Отут". Докладніше він не міг. Відвик говорити з людьми і пояснювати те, що й так зрозуміле.