З Вапгінгтона Кетлін летіла на Бостон літаком лінії Браніф. Рейс був нічний, до того ж виявилося, що в Ньюарку треба робити пересадку на літак компанії Істернлайн. Доки ти ходиш по землі, тобі вбивають в голову про велику єдність Америки, а злітаєш у повітря і пересвідчуєшся, що навіть небо розділене між авіакомпаніями. Щоб пересісти в Ньюарку на "боїнг" Істернлайна, довелося перебігати від одного термінала до іншого. Безмежне бетоноване поле між двома дико модерними будівлями, різуче світло протитуманних прожекторів, моторошне підвивання електрокара, на якому ліврейний служитель віз її кофри, чужа ніч і тяжке відчуття занедбаності,— боже, куди й навіщо вона їде?
Суто особисті мотиви. Суто особисті. Повсюди липли до неї чоловіки, і рятуватися могла тільки втечею. В Меріленді вимушена була змінити дві школи, тепер шукала порятунку в іншому штаті. Допомогла Бетті, її найближча подруга по коледжу. Власне, й не вона,— бо шр може молода вчителька, така сама, як і Кетлін? — зате Бетті написала, що їхній колишній співучень Дейв, якого вони дражнили Куцим, тепер пригрівся у Вашінгтоні і, здається, став там якимсь цабе. Коли Кетлін не заперечуватиме, то Бетті попросить Куцого Дейва... В коледжі Куций Дейв пробував закохатися в Кетлін (він закохувався у всіх високих дівчат, так ніби прагнув таким чином подолати комплекс нижчості від свого зросту), але вона тоді цього майже не помітила. Горда красуня. Та Куций Дей не страждав мстивістю. Щойно довідавшись про її клопоти, він негайно зв'язався з Кетлін по телефону і обережно поспитав, чи міг би чимось допомогти.
— У тебе така сила? — згадала свою давню насмішку-
ватість щодо нього Кетлін.
— Сила — не сила, але дещо мається.
— Одружився на доньці сенатора чи міністра?
— Одруження відкладається, мала. Що в тебе? Кетлін сказала про намір змінити штат.
— Що тобі до вподоби? — поцікавився Дейв.— Каліфорнія, Південь, Середній Захід, Нова Англія?
— Однаково. Аби далі. Найглухіший закуток.
— Таку дівчину — і в закуток?
— Облиш.
— Ну, гаразд. Нова Англія підійде?
— Це дуже далеко?
— І далеко, й ні. Сотня миль північніше Бостона.
— Ніхто мене там не знайде?
— Тільки ти сама.
— Це я знаю. Від себе не втечеш.
Тепер пробувала втекти. З одного двадцять сьомого "боїнга" на інший, з одної ночі в іншу, від лаврів Меріленду до холодних сосен і недорослих дубків Нової Англії, з літа в зиму — і все це за кілька годин, все завдяки могуттю цивілізації, що має звучати: американської цивілізції.
В бостонському аеропорту її чекала несподіванка в особі Куцого Дейва. Цим досвітнім рейсом прилітали здебільшого заклопотані бізнесмени, яких ніхто не зустрічав, і в просторому переході Кетлін одразу наштовхнулася поглядом на самотню постать невисокого чоловіка в шкіряних джинсах і пуховій синій куртці, яка робила чоловіка ще присадкуватішим. І хоч Кетлін не бачила Куцого Дейва вже кілька років і ніяк не сподівалася зустріти саме тут і саме тепер, вона впізнала його вмить і навіть зраділа цій зустрічі.
— Хелло, Дейв! Це справді ти? — гукнула вона йому ще здалеку.
— Хелло, мала, як долетіла?
— Все гаразд. А ти? Я чомусь вважала, що ти у Вашінг-тоні.
— Загалом кажучи, так. Але я хотів тебе побачити. В тебе є речі?
— Трохи є.
— Дозволь мені поклопотатися.
— А це зручно?
— Не переймайся.
Він метнувся кудись, здавалося, лише на мить, був уже знову біля Кетлін, той самий Куций Дейв, що й у коледжі, але водночас і якийсь новий.
— Ти став солідніший. Ніби аж повищав.
— Може бути. Дозволь провести тебе до машини. Речі підвезуть.
Вони вийшли в холодне передрання, на стоянці їх ждав червоний "камаро".
— Боже! — вигукнула Кетлін.— Чи не занадто розкішна машина?
— Не переймайся,— недбало кинув Дейв, даючи знак носіям, які з'явилися з речами.— Це ж не "мазараті", про який мені доводиться тільки мріяти.
Він всадовив Кетлін у машину, вмостився сам, вставив ключ у замок запалювання, але не запустив двигуна, ледь доторкнувся до руки Кетлін і, дивлячись поперед себе, намагаючись вдавати байдужість, поспитав:
— Ти як — заночуєш у Бостоні? Я замовив номер у "Колонаді". Здається, готель не з гірших.
— Дякую, але мені треба вже сьогодні бути в Нешуа.
— Нешуа? Що це?
— Там на автобусній станції мене зустрічатиме голова ради шкільних попечителів містер Бентвуд.
— Ти багато встигла за такий короткий час.
— Хотілося якомога швидше щезнути. Ти поміг мені. Я надзвичайно вдячна.
— Гаразд, гаразд. А от щодо ночівлі в Бостоні — шкода. Мені здавалося, що сексуальна революція вже добралася до провінційних учительок.
Щосили стримуючись, щоб не наговорити Дейву грубощів, Кетлін вимучено усміхнулася.
— Зрозумій, містер Бентвуд...
— Все ясно: шкільні попечителі вже чергують на автобусній зупинці... Може, я згодом підскочу до тебе в той дикий закуток?
— Не знаю.
— Все ж візьмеш на всяк випадок мій телефон? Хоч я й сам тебе знайду. Тебе на автобусну станцію?
— Коли ти не проти.
— Ясна річ, я проти, але хіба мене питають! Ніхто й ніколи не питає Куцого Дейва!
— Так тебе звали тільки в коледжі,— спробувала втішити його Кетлін.
— Аби ж то! Прізвисько йде за чоловіком так само невідступно, як і його доля!
— Здається, на долю ти не можеш поскаржитись.
— Загалом кажучи, не можу. Але з жінками не щастить по-давньому.
— Сказати — чому? •
— Спробуй.
— Чоловіки думають лише про власне задоволення, а це ображає жінок.
— І я не становлю винятку?
— Мабуть.
— До речі, я зупинився не в "Колонаді".
— Яв цьому не сумнівалася.
— Ну, не переймайся, мала, зараз я тебе притарабаню до милої твоєму серцю автостанції.
— Ти такий добрий, Дейв,— майже розчулено сказала Кетлін.— Поміг мені змінити штат, та ще й на Нью-Гемпшира
— А що?
— Саме в цьому штаті, кажуть, живе Селінджер.
— Хто це?
— Письменник. Ти не чув?
— Знаєш, мала, мені якось з письменниками не доводиться...
Дейв клацнув золотою запальничкою, прикурив "Рот-манса". Все — як на рекламах модних журналів. Кетлін тільки й лишалося ждати, що Дейв трусне рукавом куртки, щоб показати золоту запонку на сорочці. На щастя, золотої запонки не було.
Манжет застібнуто на ґудзик. Хоч трохи легше серед такого суцільного добробуту.
— У Селінджера є оповідання,— пояснила вона Дей-ВУ>— де чоловік складає про кохану жінку вірш з такими рядками: "І оці губи, і зелені очі..." А насправді в неї очі були голубі. Уявляєш?
— Щось воно в мені не склеюється...
— Це я до того, що й зі мною... Мені завжди кажуть, ніби маю зелені очі, а насправді — вони голубі...
Дейв тихо зрушив з місця, трохи помовчав, тоді сказав, не скошуючи на Кетлін очей.
— Слухай, мала, тії так само ненормальна, як і в коледжі. Тобі з твоєю... гм... Я хотів сказати: такі жінки повинні жити тілом, а не головою.
Автобусна лінія мала пишне наймення: "Срібний орел". Не те що якісь "Сірі собаки" що ними досі користалася Кетлін. Станція, щоправда, була досить непоказна, коли згадати пиху Бостона і штату Массачусетс, автобус, хоч і з великими срібними орлами на боках, теж не вражав ні розмірами, ні комфортністю. Молодий водій, ліниво жуючи гумку, глянув на кількох своїх пасажирів і не став навіть відкривати багажних камер.
— Можна все в салон! — гукнув він.
Куций Дейв затягнув кофри до салону, потиснув руку Кетлін.
— Я страшенно вдячна тобі,— сказала вона.
— Не переймайся. Привіт містеру Покорчене Дерево 2!
— Судячи з голосу, який я чула по телефону, він старий, як світ.
— Я ще не зустрічав чоловіків, які б добровільно визнавали свої старощі перед жінками. Коли тобі доведеться рятуватися від містера Покорчене Дерево, дай мені знати.
— Вважай, що домовились.
— Можеш і не чекати так довго.
Кетлін вдала, що не почула останніх його слів, мерщій пройшла на своє місце, потріпотіла Дейву крізь вікно трьома пальцями.
Здається, він все-таки не повищав, а став ще куцішим за ці роки.
Власне, яке це має значення?
Кетлін дістала дзеркальце, провела ретельне дослідження свого обличчя. Все на місці, і все бездоганне: очі, уста, ніс, брови, ідеальна шкіра, сяйво гожості від усього обличчя. Після дзеркальця настала черга автобусного вікна. їхали через якусь річку. Кетлін ніколи не була в Бостоні, але хто ж не знає Бостона? Річка — не інакше як Чарльз, а квартали по той бік — то вже не Бостон, а Кембрідж, де славетний Гарвард і Массачусетський технологічний, а далі дорога піде крізь усю американську історію: Конкорд, Лексингтон, дім Готторт і дім Емерсона, озеро Девіда Topo. Тільки проїхати тут — уже щастя!
1 "Сірий орел", "Сірі собаки" — назви автобусштх фірм у США.
2 Бентвуд — криве дерево (англ.).
Через прохід навпроти Кетлін сидів зморшкуштий, старий чоловік з очима ще блакитнішими, ніж у неї, чистими, як у дитини. Він щось сказав, але Кетлін нічого не зрозуміла. Може, іноземець? Вона ласкаво усміхнулася старому, мов&і заохочуючи того повторити сказане. І, звичайно ж, розбірливіше, хоч трохи розбірливіше.
— Баб,— стукнуті себе в груди старий,— а міс?
— Кетлін,— ще ласкавіше усміхнулася йому дівчина.
— Не сідаю там ніколи,— махнув він рукою в її напрямку.— 3 ^правого боку не сідаю...
Говорив він і далі страшенно нерозбірливо, слова насилу проштовхувалися крізь невидимі звалища й нашарування, псувалися, калічилися, переінакшувалися, як оте "Баб" замість звичайного "Боб".
— Хай міс не дивується,— вичитавши розгубленість од його мови в очах Кетлін, спробував заспокоїти її сусід,— хоч я в Америці вже років з шістдесят, а то й більше, а цієї мови ніяк не навчуся. Свою забув на смерть, а з цією!..— махнув рукою...
"Ірландець!" — подумала Кетлін. Тільки ірландці так уперто не можуть навчитися до ладу говорити. Хоча Кен-неді теж ірландці. А їхній нинішній президент?
— Я там не сідаю,— шамкотів далі старий,— бо набридло дивитися на те саме. їздиш рік, два, п'ять, десять, тридцять років — і дивишся на те саме. З цього боку — машини. Йдуть назустріч, рухаються, всі неоднакові... Це легше. Міс — далеко?
Кетлін пояснила.
— Нешуа — це близько. Мені до Вілтона. Добираюся туди щодня вже сорок п'ять років. А може, п'ятдесят пять? Ці чортові цифри...
"Який жах! — подумала дівчина.— П'ятдесят п'ять років отак щодня. Невже це можливо? І невже тйк може минати ціле людське життя?"
Вона вже забула і про американську історію, і про великі імена, майже злякано дивилась у вікно, бачила тверду голу землю, невисокі гори, камінь, скарлючілі дубові загайники, поодинокі похмурі будівлі з округлими фасадами, поодиноких людей, зовсім мало людей.