Звісно, вони з сестрою почали розуміти, що з отцем сталася непоправна біда і від самих майже Святок життя їхнє дійсно змінилось на гірше, немов межу хтось провів – якраз по підсіці, коли Земледуха сосною придавило й отець надірвався, вивільняючи з біди сина. Та все ж осягнути повною мірою не до кінця ще проявлене лихо отрок тоді не міг – може хіба десятину[363] якусь від нього.
– Я для тебе, сину, в житті нічого вже не зроблю; по смерті моїй від мене до тебе нічого не перейде... То знай хоча би, що заради сина свого готовий був на все: он яку деревину підняв, аби тебе врятувати. Воно, звісно, для тебе втіха від того може й слабенька, а мені все ж душу гріє...
Земледухові чомусь від тих отцевих слів стало тоді так страшно – від лихого передчуття аж під ложечкою засмоктало.
– Ти запам'ятай, що я тобі зараз ректи буду, – вів далі Борило, – бо навряд чи ще колись отак поговоримо... Не забувай ніколи, що ти не робич, що вільним народився. Пам'ятай завжди: не з власної дурості чи недбайства рабом став, а лише тому, що до отцевої колиски Недоля[364] колись прилетіла...
Земледух іншим разом, певно, спитав би отця про Недолю, а тоді змовчав, наляканий страшними для нього отчими словами.
– Ще тобі скажу: у рабстві віку не доживай... Усіма силами своїми рвися з нього. Не було в нашім роду жодного раба – ніколи! – Борилів голос уперше від тієї злощасної підсіки зміцнів, мов і не сталося з ним тієї біди.
– Поклянись мені зараз землею, що вільним станеш! – отчий голос був бадьорим, у ньому Земледухові давно забута міць вчувалася. – Їж землю!
Отрок несміло взяв жменю сірого коропського супіску, вагаючись, з острахом дивився на отця.
– Їж! Ну ж бо, дай мені роту!
І Земледух злякано поклав той пісок до рота, дивлячись на Борила, давився ним і щось мугикав, насилу проковтнувши ту отрочу жменьку чужої землі, назавжди, до скону запам'ятавши її смак.
– А ще скажу, Земледуше: ти більше страх у душу не впускай. – дещо заспокоєно вів далі мову отець: – Зі страхом людям на погибель Лихо[365] йде. І ще: станеш вільним – не бери ні в кого купи. Бо то до рабства пряма дорога. Ти добре все запам'ятав?
– Так, отче... – прошепотів тоді Земледух.
– Ну, йди спати... – сила в Бориловім голосі знову згасла. – Я ще посиджу...
Від якогось страшного передчуття в Земледуха віднялися ноги: він навіть підвестися не міг.
– Йди ж бо, ну... – якось лагідно, зовсім не по-мужньому попросив тоді отець: – Йди, синку.
А на ранок отця знайшли повішеним...
На відкритому просторі Стрибожичі змагалися в силі та спритності, несподівано шугаючи з усих усюд, пустували, наче діти. Було холодно – вірна ознака, що в Десні прибувала вода. Та, власне кажучи, те будь хто побачив би на власні очі, варто тільки кинути погляд на Ятрицю, що вже місцями почала виходити з берегів – ще якийсь тиждень і вся її заплава опиниться під водою. Вже й лугове птаство паслося на лузі, плавало під берегом та літало над річкою – пташиний гук і лемент чути було здалеку.
Від Стрибожих ігрищ уношам було холодно й незатишно посеред майбутньої ниви. Приїхавши на підсіку, вони випрягли з воза свого маштачка[366] і заходилися стягувати ним докупи пеньки, що не догоріли минулого разу. Лядина розтягнулась на ціле поприще[367], тож утворилося кілька куп тих головешок. Вже й обідня пора була на носі, коли вони нарешті справилися зі своєю роботою, а ще ж слід було підпалити рештки дерева. Вітер здіймав цілі хмари сухого попелу і жбурляв ним у лице, гасив своїми поривами несмілі язички щойнонародженого вогню.
Уношам здавалося, що на розпалювання часу пішло більше, аніж на збирання головешок: вони як тільки не примудрялися закривати собою шматочок труту, притулений скраєчку жмутка сіна, щосили крешучи огнивом[368] по кременю – вимазалися в попіл з голови до ніг. Та врешті-решт усі купи були підпалені й Земледух з Влеском змогли підобідати кашею та змащеним смальцем хлібом. Влескові що? Знай собі наминав, а Земледух, сам не свій від хвилювання, розуміючи, що наступного разу поїсть невідомо коли, не стільки їв, скільки намагався непомітно сховати у пазуху для себе та Осьми хоч по якомусь кусню хліба.
Пообідавши, вони розійшлися слідкувати, аби жодне з вогнищ не погасло раніше, ніж перегорить дерево в ньому й Земледух примудрився-таки лишитись на тім краю підсіки, що була ближче до города і де стояв припнутий до воза маштачок. Влеско, нічого не підозрюючи, подався в дальній кінець майбутньої ниви. Скоро за димом та через велику відстань, що їх розділяла, Земледух вже не міг розгледіти Влеска, тож застромивши за очкур сокиру, покинув поратись біля вогнища і підійшовши до воза, узяв з нього заступ, а з-під сіна витягнув прихований ще раніше довгастий, зі старого рядна, згорток. Роззирнувся уважно навколо – чи ніхто не бачить? – і швидко перейшовши поле, зник в густому верболозі правого берега Ятриці.
Осьма з коромислом та двома пустими цеберками на ньому вийшла з Полуденних воріт і подалася в бік лісу. Було вже по обіді, тож швидка її хода подиву ні в кого не викликала – йде унотька до лісу й хоче ще завидна в город вернутися: хоча й весна, а все одно вовків ще страшно.
Та насправді Осьма не вовків боялась, а того, що Хорошка чи Клена кинуться за нею навздогін – пішла, дозволу ні в кого не спиталась, а якби ще й хтось уважно придивився до неї, то обов'язково помітив би, що під свиткою в дівчини щось приховано. Учора Земледухова сестра Явлина шепнула їй біля криниці кілька слів, від яких Осьма навіть сон втратила. Тепер же її серце від страху калатало, мов навіжене, гупало десь під самісіньким горлом: боялась не того незвіданого, що може трапитись із нею на волі, а власного викриття і за ним кари Благоярової, невідворотної, страшної.
За посадом, діставшись Гульбища, озирнулася обережно: нема нікого. Ще трохи пройшла, забираючи ближче до Ятриці, зиркнула назад – ні душі. Тоді лише, осмілівши, Осьма рушила гостинцем до краю заплави і там, де починався чималий вербняк, востаннє озирнувшись, зайшла поміж дерев. Плутаючись в густій ожині, пробираючись через зарості смородини, ішла якийсь час, потім зняла коромисло й сховала його та одне цеберко під колючим ожиновим покровом – зроду ніхто не знайде! Витягла з-під свитки невеличку торбу, поклала до відра і рушила вербняком далі. Видно було, що дівчина щось шукає. Нарешті угледіла майже на самому краю вербняка товстелезну дупласту вербу, полегшено зітхнула і підійшовши, одразу ж протиснулась в нутро дупла.
Ще на Колодія Земледух з гостинця показав їй цю вербу і вони вже тоді домовились, що в її дуплі будуть ховати начиння і припаси для втечі. Напередодні ж Явлина передала їй від свого брата звістку, аби Осьма сховалася в дуплі й чекала тут Земледуха скільки знадобиться, хоч би й до наступного ранку – прийде обов'язково! Стовбур товстої, мало не в три обхвати верби з боку, повернутого до гостинця, струхлявів від землі й до перших низьких гілок. Хтось вибрав з нутра дерева жовту крихку трухлявину – запаливши в горщику, її димом сіверяни відгоняють при весняній роботі докучливих далі нікуди комарів та мошок – через що утворилося просторе дупло, де й двом не тісно.
Осьма заспокоїлась і очікуючи Земледуха, стала передивлятися їхні скарби. Веретено з прясельцем[369], кілька голок, клубок ниток, дві ложки, в'язані копитця, а головне, кілька маленьких торбинок: з пригорщею солі, конопляним насінням, зерном жита, проса, вівса й гороху – усе, що вдалося наготувати непомітно від Клени. Збіжжя було зовсім трохи, по кілька пригорщнів, але все ж ліпше, ніж геть нічого. В дуплі ще був принесений Земледухом мішок зі старим Бориловим кожухом, побита міллю овеча скора, торба з сухарями, що він їх потай назбирав за цілий місяць і невеличкий пощерблений горщик без покришки, а тепер ще й липове цеберко. Вітер у схованці не дошкуляв, було затишно і тепло; усівшись на той мішок, Осьма почала слідкувати за гостинцем – чи ніхто не йде? Час тягнувся так повільно, що вона знову почала хвилюватись: а що, як не дочекається Земледуха? А раптом з ним щось сталося? Що їй тоді діяти?!
Вже добре смерклося, а у вербняку так взагалі майже суцільна темрява настала, коли гостинцем проторохтіла підвода – хтось прямо таки гнав коня до города. Осьма зовсім занепала духом, їй здавалося, що загубиться тут назавжди, так і лишиться навіки в цьому дуплі, зачарована якимось злим духом і скнітиме з душею старої трухлявої верби, доки не провалиться на самісіньке дно Нави. І коли неподалік почувся тріск сухих вербових гілок, який все наближався, унотька від страху мало не закричала. Та ось зовсім поряд хтось гукнув її на ймення і в нажаханої бідолахи не те, що геть пропав голос, а й спинилося серце...
Щось темне затулило вхід до дупла, щезли останні рештки світла Сварги...
– Ти тут?!
Осьма спромоглася лише мугикнути у відповідь. А Земледух вже радів; протиснувся вглиб і заходився цілувати та обіймати свою милу.
– Як я злякалася... – шепотіла та, все ще в полоні свого страху, – як я злякалася...
– Не бійся, – заспокоював її уноша, – бо зі страхом людям на погибель Лихо йде. Ходімо! Нам треба якомога далі відійти. І там десь пересидіти кілька днів, доки шукатимуть.
– А нас шукатимуть?! А якщо зловлять?
– Не зловлять, – легковажно махнув рукою, – у Жиляти по весні стільки роботи... Не зловлять.
– А Благояр?!
– Ти вже вільна, чуєш? Чи хочеш, аби продали хтозна кому?! Вертайся, коли боїшся!
– Ні!! – аж скрикнула Осьма.
Зібравши свої пожитки, вони покинули дупло, вийшли з вербняка і тримаючись попід вербами, рушили до Семі, куди прямував гостинець.
– Що се в тебе? – спитала трохи заспокоєна Осьма, смикнувши на ходу за довгастий згорток рядна під Земледуховою пахвою.
– Стара горбуша, коловорот, камінь точильний, оселок, дратва.