Від підоспів якраз вчасно: замість двох рядів залишався один та й той поріділий. Кілька кулачників з посаду, один – високий та довгорукий пришлець – отой наволока Озарич – хіба так клепали городських мужів!
Педаш одразу ж зійшовся з молодим велетом Туром, вони встигли обмінятися кількома ударами, коли ж це з неба полилося – Перун розчинив нарешті небесні хляби. У запалі бойовища ніхто не звертав уваги, ба, навіть і не чув, розкотистих ударів грому, що передували дощу. Та й сам дощ не спинив би бойовища, коли б не вперіщила справжня злива. Що там злива – вода полилася суцільним потоком, як з відра! Потемніло, наче сутінки спустилися на землю, а тут ще й Перунові блискавиці страхітливими звивистими річками почали єднати небо з землею, раз по раз осяюючи бойовище сліпучим білим світлом.
На тому все й скінчилося. Дощ лив і лив, не перестаючи, земля розмокла так, що вже ні про який кулачний бій і мови бути не могло, зате Перунів день вдався на славу!
Вишня прокинулась, як завжди рано, але Сивера вже не було – в Перунів день усі мужі роду зібралися на Старій Могилі і він теж мав бути там. Вона, мабуть, вперше зі свого дитинства, не скочила притьмом з одра, а потягнулася з насолодою, посміхнулася сама до себе і їй стало так добре, як ніколи: то щастя вкрило її своєю ніжною пеленою, колисало, наче маленьку дитину, співало люлі-люлі, бавило теплими згадками, від котрих тілу ставало млосно і приємний холодок народжувався в грудях, провалювався кудись униз, робив тіло невагомим...
Проте, вона була сумлінною жоною, а тому, поніжившись зовсім трішки, підхопилася, повагавшись, вдягла свою нову сорочку і зайнялася повсякденними справами. Якби хтось із Видутиних домочадців побачив зараз Вишню, він би нізащо її не пізнав. Вишня цвіла. Вишня не ходила, а літала, вертілася на одній п'яті і робота горіла в її руках: вона випустила квочку з курчатами, напоїла Птаха, дала поїсти Бримо, нарешті, сяк-так поснідавши, замісила тісто, наварила каші, спекла хліб, а потім і присолену ще звечора рибу, передивилася старий одяг – Сиверів та свій, підлатала старі мужеві ногавиці, замочила в золі, а потім і випрала його сорочку, свою ж, найстарішу, з небіленого полотна, що вже світилася на плечах, без жалю спалила в печі – хай не буде вороття до того минулого!
З самого ранку темна хмара почала насуватися на Короп, у небі часом гуркотіло, десь там, за сизими небесами, падали велетенські каменюки, звідти блискало і їй було страшно самій, але вона, як господиня, мала стільки роботи! – тож мусила, часом і зіщулившись, робити своє діло. Потім вона побачила, як за Ятрицею в небо здійнявся велетенський стовп диму, а згодом звідти залунала тисячоголоса обрядова славба на честь Перуна. Десь там був її любий Сивер і згадка про нього знову викликала холодок в грудях та щасливу посмішку на вустах.
Хмара подалася за Десну, так і не пролившись дощем; на якийсь час навіть сонечко виглянуло і Вишні взагалі стало радісно. Вона, взявши віник, піднялася в горницю і заходилася прибирати. Постіль їхня добре осіла і коли Вишня зняла платно, щоб підкласти туди свіжого сінця, то побачила, що добра його половина перетерлася вже на труху.
"Ти дивись! – здивувалася вона: – два дні лише, як міняла! А чого ж тут дивуватися? – сама ж себе запитала, сама і відповіла: – Отак гарцювати! Це ж на зиму ніякого стіжка не вистачить!"
Її чомусь аж у жар кинуло; вона обхопила обома долонями свої палаючі ланіти, присіла на ту труху і знову грайлива посмішка та блискучі очі промовисто говорили про те, що відбувалося в її душі.
"Немає на світі щасливішої жони, ніж я" – думала Вишня, раділа і водночас жахалася цій думці. Авжеж, чомусь Доля та Суд змилостивилися над нею: до цього часу була вона, мов пташка, зачинена у темному холодному льосі і раптом у той льох, неначе білий лебідь, завітав її муж та й випустив нещасну пташку на волю, в синю Сваргу, і тепер вона ширяла десь там, в блакитній вишині, і не одна, а в парі з судженим – купалася разом з ним у ласці Леля та Полеля. Чи їй усе це сниться? Вона згадала, як вперше побачила Сивера, вдягненого у чужий одяг, з чудернацькою, коротко підстриженою бородою, дуже високого та худого. В її очах він був лише дивним мужем, не більше, а коли Шамро їх супружив, вона і помислити не могла, чим воно все обернеться, та якби й помислила, то нізащо б не повірила, бо щастя – то було щось не для неї. І, так само, якби хтось запитав: чи знаєш ти, Вишне, чим підкорила Сивера? – вона б щиро відповіла: ні, не знаю... Він так швидко змінився від грубого до найніжнішого у світі, любого, коханого її Сивера, що їй все ще не вірилося: невже це не сон, невже все це відбувається з нею?
Донедавна ледь не всі ставилися на неї зі зневагою. Вона навчилася не бачити їх взагалі – дивилася крізь своїх кривдників, мов крізь воду, а всередині відчувала себе зачахлою, засохлою без води вербичкою; нікому не потрібною, ні на що не здатною. В далекій для неї юності вона була жвавою, веселою та без хитрощів унотькою. Потім життя так гнітило своєю несправедливістю, що її природна жвавість та веселість поступилися місцем байдужості до усього на світі. Найбільших мук вона зазнавала від людської зневаги через свою безчадність; вона почувалася ізгоєм і те було найжахливішим, гіршим, аніж знущання свекрухи, бо кожна людина прагне бути разом із собі подібними, чути від них добрі слова, грітися від їхнього душевного тепла. Самотність у натовпі – ось найстрашніше! І тут раптом, коли вже й життя її наближалося до гіркого свого кінця, знайшовся муж, котрий, нехай і не відразу, але щиро – вона тепер була упевнена в цьому – покохав її! Не просто почав ставитися до неї, як до рівні, не вбачаючи в її ваді нічого осудного, ні, він покохав її так, як ніколи, навіть у Сосниці, їй і не мріялося. Як воно так сталося, що ці три ночі, – усього-навсього три ночі! – розбурхали її, напоїли живою водою, дали молодильних яблук – цього вона збагнути не могла. Як так сталося, що вони із Сивером зустрілися, попарувалися і склеїлися – вона вірила, навіки! – двоє таких одиноких, по-своєму нещасних, а тепер найщасливіших людей – цього осягнути не можна було.
Вишня чула, бачила і повірила, що для Сивера вона найпрекрасніша у світі; це робило її упевненою в собі, та коли вона побачила, якими очима дивився на неї Рикуш, то остаточно переконалася: вона, Вишня, дійсно варта захоплення, а відтак, нехай тепер усі ті недоброзичливці заздрять їй – вона стане, обов'язково буде, – не лише найвірнішою жоною, найпалкішою полюбовницею для свого судженого, але й найкращою господинею!
Скільки роботи чекає на неї – і уся вона буде їй в неабияку радість. Заведуть із Сивером корівку... І овечок... Буде птиця: гуси, качки – тут для них роздолля: вода поряд. І кури – як без них? Півні – Богам на пожертву і щоб курячому роду не було переводу, кокошам же – яйця нести, курчат висиджувати.
Вона пошиє багато одежі – своєму Сиверові і собі також: з найкращою вишивкою, на яку лишень здатна. Ніхто відтепер не скаже, що у них немає чого вдягнути. І не лише легка одежина буде, але й свитку пошиє і жупан для Сивера. І білі кожухи: обов'язково – білі. І теж з вишивкою, як у багатих купців: вона зможе, нехай ще хтось краще від неї це зробить!
Тут Вишня поглянула на їхню бідну постіль, згадала учорашню розповідь Сивера про те, як київські купці та бояри сплять на пухових перинах, що схожі на велетенські подушки, подивилася на їхні, теж набиті сіном, і подумала: "Хіба ж мій Сивер гірший чимось від тих купців? Чи ж я не зроблю тієї перини? Ось попрошу його настріляти гусей та качок – і зроблю! Тут про таке ніхто і не чув – нехай позаздрять!" І потім решту дня тільки те й робила, що думала про перину: засіла та думка і ніяк не хотіла йти з голови: Вишня і перетерте сіно замінила, і в горниці підмела, і долівку в кліті підмазала, а перина все стояла перед очима, хоча вона ніколи її і не бачила власними очима.
Вже надвечір хмара, обійшовши Короп ледь не по колу, насунулася тепер від Сохачевого, гриміло та блискало ще більше, ніж зранку і нарешті, перед самим смерканням, линув дощ – не дощ а злива, та хіба ще й така! Вишня, зачинивши квочку з курчатами, сиділа в кліті й при скіпці кроїла лляне полотно на одіж коханому та собі – чекала на Сивера.
Сивер повернувся вже поночі – як хлющ мокрий від дощу, веселий і напідпитку; йому не менше, ніж іншим дісталося в кулачному бою: від стусанів боліли ребра, одне вухо від чийогось удару неабияк розпухло і в ньому дзвеніло, не переставало, але так мало бути! Бо ж Перунів день – то свято мужів – воїв і ратаїв, а який же воїн без ран, нехай і синців?!
Вишня і помислити не могла, що так сумуватиме за своїм Сивером, котрого не бачила лише один день і один вечір. Їй було неабияк лячно одній, у пустому житлі, коли усе навколо гуркотіло, гриміло, блискало та спалахувало крізь віконце білим сяйвом, але найбільше жахала її відсутність мужа. Донедавна вона почувалася найсамотнішою на всьому білому світі; тепер же Сивер став для неї не лише коханим мужем, але й єдиним з людей, хто любить та цінує її; навіть уявити собі, що самотність знову може запанувати над нею, було для Вишні гірше смерті. Тож, коли двері відчинилися і на порозі постав її суджений, радості її не було меж.
У Перунів день мужі не лише свою воїнську доблесть показують на ристалищах, не тільки з родом своїм храмують – творять спільну з Перуном Страву, але й увечері обов'язково мають на ложі з жоною усю силу свою чоловічу виявити.
Сивер перевершував самого себе; він був тієї ночі, як Перун, що пробивши стрілами-блискавицями темні хмари, поїть рясними дощами Матір Землю; буйна його сила знову не знала втоми і Вишня радо приймала в себе ті громовиці та зливи, і вони знову летіли в блаженство, і повертаючись потім звідти, приходячи до тями, уся переповнена щастям, Вишня шепотіла йому у захваті: "О, громовержцю мій! Що ти зі мною робиш!"
Величко, повернувшись пізньої ночі до свого житла, не житла, а скорше – пустки, впав на лаву і не звертаючи жодної уваги на те, що вимок весь до нитки, пролежав без сну до самого ранку. Волхитчина привселюдна йому відмова вразила молодика в самісіньке серце.