За хмарами, що тепер із заходу закривали півнеба, не видно було Дажбожої колісниці. Темно-синій небокрай у тій стороні час від часу розтинали сліпучо-білі блискавиці, гуркотіло, наближаючись: Перун знову гнав стадо своїх корів прямо на Короп, туди, де прийняв зовсім недавно таку бажану для себе пожертву.
Випита була вже вся сур'я, найбільш ненаситні доїдали рештки м'яса, а родовичі чекали початку кулачного бою – стінка на стінку – завершального змагання Перунового дня. Нарешті, окинувши оком рід, що більш, як десятком велетенських кіл сидів поміж дубами на зеленій траві, Шамро тричі вдарив у било, а коли його подзвін розчинився у діброві, завів:
– Розгуляйсь, Перуне-отче,
Медом ставленим, сур'єю пінною,
Посвіти нам зірницями,
В танець кинься безупину!
Розходись, Перуне,
Вогнем гримучим,
Та зійди з небесної тверді
Блискавкою палючою!
Розвернись, Перуне,
Силою буйною,
Постань дубом могучим,
Горою-кручею!
Розметнись, Перуне,
Тут одесну, там ошую,
Яви свою міць у дланях[337],
Кинься в битву і прослався!
Гой!
За цим закликом і розпочалося молодецтво бою навкулачки. Споконвіку було так, з діда-прадіда заведено сіверянами: на великі свята, кілька разів за Свароже[338] коло, ділився рід навпіл і дві стіни ставали одна супроти одної – як під час ратної січі. Це була мовби подоба справжньої битви, тільки без зброї, голіруч. Давно минули ті часи, коли кожен родович мусив повсякчас мати при собі як не меча, так топора чи списа і бути готовим оружно боронити свій рід від нападників. Дуже мало залишилося в роду тих, хто хоч раз у житті ратився по-справжньому, був у січі. Але битися навкулачки стінка на стінку – то був покон, даний праотцями, аби не забував рід уміння боронити себе, рідну землю, аби молодь, що не знала січі, могла при потребі вже оружно стати на захист роду, бо стояти у січі стіною, рука об руку, плече в плече, стояти непорушно, на смерть, тримати стрій – із зброєю чи без неї, голіруч, як ось тепер, у кулачному бою, – у тому була єдина запорука перемоги. Варто комусь здригнутися, впасти чи податися назад, або й побігти, злякавшись, – і в утворену пробоїну ввірветься ворог, зламаний стрій втратить свою міць, а поразка роду може бути неминучою. Коли молодь зростає загартованою в кулачних боях, уміє тримати стінку, не боїться болю, стійко зносить важкі удари суперника, коли відступ вважає ганьбою, тоді, за потреби, вона і під час справжньої раті вистоїть і честь роду свого не посоромить.
Як повелося останніми літами, вже за відсутності Сивера, город із Жорновками виступав проти Сохачевого, Оболоні та посаду. Раніше коропці ставали супроти решти городищ своєї верви та з часом, коли утворився посад і тим самим коропців ставало усе більше, – на кількасот більше, ніж решти родовичів, що відділилися, – тоді і поділ став іншим.
Усе було, як на справжній раті. Кожну стіну очолював свій воєвода, найшанованіший, найдостойніший кулачний боєць. Він сам розставляв сотні, а вже сотники ставили десятки: так, щоб рівномірно розподілити сили; десятники ж виставляли окремих бійців – кого у перший ряд, кого в другий – на підмогу. Окрім того, в обох воєвод були ще й запасні десятки – по одному від кожної сотні – аби в разі потреби вчасно надати підмогу туди, де супротивник тиснутиме аж занадто сильно. Стіна, котра змусить супротивну їй відступити далі межі, на якій та шикувалася перед бойовищем, вважалася переможцем. Тоді бойовище зупинялося, стіни знову, кожна по-своєму, шикувалися на своїй межі і все починалося спочатку. Так тривало аж поки завзятці не томилися до знемоги. Тоді вже переможці і переможені сідали разом пити квас чи ол, чи сур'ю – згадували хто кого та як нагородив стусаном, сміялися, лапаючи розпухле вухо чи підбите око: образи ніхто ні на кого за те не мав, діялося ж бо все по Кону!
Стіни шикувалися поміж дібровою Старої Могили та берегом Ятриці. Посадську стіну, в котрій стояв і Сивер зі своєю сотнею, очолював велетень Третяк, той рудий кожум'яка, що був за Перуна під час вранішньої обрядової битви Громовержця з Велесом. Він власноруч відібрав Сивера в запасну півсотню, з розмаху ляснувши його важезною своєю дланню по плечу і здивувавшись, що Сивер навіть не похитнувся від того удару, зауважив:
– Е-е-е, та ти кріпак[339]! Маю надіяння, що й п'ястом ти, чоловіче, не гірш меча володієш. Потримаємо тебе про запас!
Ще сотники та десятники розставляли своїх людей, а найнетерплячіші, як водиться – наймолодші, з тих, що посвячені були щойно в мужі, вже виходили наперед, задиралися до свїх ровесників-суперників, викликали на поєдинок. То тут, то там вже спалахували сутички один на один і на місце переможеного тут же ставав хтось інший – друг чи старший брат, аби помститися за поразку свого, відновити у світі рівновагу. Удари по живій плоті, вигуки, хекання та кректання лунали все дужче, все голосніше – поміж двох стін билися вже кілька десятків мужів; перед власним родом, на очах у всієї верви билися затято, до останнього, до знемоги.
Шум бою все наростав, стіни вже стояли вишикувані і лише чекали наказу своїх вождів кинутися на суперника. Нарешті городський воєвода Педаш не витримав, громовим голосом гукнув:
– Го-род, би-и-й!!
– Пі-і-шли-и! – заревів і собі Третяк, і стіни, зберігаючи стрій, плече в плече, майже бігом рушили назустріч одна одній, здолавши ті кілька десятків сажнів, що їх розділяли, з шумом, неначе морська хвиля об камінь, зіткнулися між собою – бойовище почалося!
Сивер, стоячи в запасній раті, неподалік Третяка, котрий уважно слідкував за боєм, із захватом дивився на майже забуте ним видовище, гул від якого все наростав і скоро вже нічого не було чути навколо – лише вигуки, якийсь хряскіт, звуки ударів по живому тілу – усе, як під час справжньої битви, тільки брязкоту заліза не було чути. Пригадалася одна січа, в котрій йому довелося брати участь разом зі своїм побратимом Фрейваром; правда, тепер раті, що зійшлися, були разів ледь не в сто меншими від тих, що сіклися колись неподалік болгарського Доростола. Та все одно, схожість із справжньою битвою була разючою, недарма ж праотці заповідали нащадкам гартувати молодь в кулачних боях, бо лише так можна було виховати справжніх воїв – оборонців роду.
Лише на Перунів день кулачний бій вівся винятково поміж мужами. На інші свята, особливо зимою, на Колодія, коли такі бої відбувалися ледь не кожного дня на протязі усього тижня, в них брали участь і отроки, котрі зачинали бойовище зі своїми ровесниками, але на бій зі старшими вони ще не допускалися. А як інакше – зростати детескові, отроку, уноші і аж до посвячення в мужі не знати, що то воно є – удар кулаком під дих чи в скулу? Сивер добре пам'ятав Жаданові слова:
– Не сором, сину, бути побитим сильнішим суперником. Сором – коли можеш підвестися, але не хочеш, боїшся знову отримати під дих. Ото – сором! Збили з ніг – полеж, очухайся та й знову на ноги: рід чекає тебе! Звитяга – коли підвівся, побитий, і суперникові помстився! Тоді ти удвічі звитяжець, бо не лише суперника, але й себе самого здолав!
Город із Жорновками напирав, гнув ліве крило посадських. Хитрий Педаш зумисно поставив на правому крилі своєї стіни найудатніших бійців, приховавши їх до пори, до часу від пильного ока Третяка в другому ряду з тією задумкою, аби вони, раптово з'явившись, одразу ж зламали там опір суперника. Тоді досить було б кинути туди ще й свою запасну півсотню, щоб змусити посад остаточно відступити чи й навіть завдати йому нищівної поразки. За весь той час, що город виступав проти свого посаду, посадським ще жодного разу не вдавалося здобути перемогу над своїм суперником – кожного разу не вистачало, як їм самим здавалося, зовсім трохи завзяття, зовсім трохи досвіду. І кожного разу вони тішили себе надією, що на цей раз обов'язково поб'ють городських.
Та й цього разу простодушний Третяк надто пізно зрозумів задум Педаша, чортихнувся про себе і, не гаючи й миті, гукнув до десятників запасної півсотні:
– Губаре, Зимо, ану хутчій туди! – вказав він рукою на ліве крило. – Тримайтеся мені!!
Два десятки мужів з усіх ніг рвонули вліво і скоро свіжі сили трохи підправили становище посадських. Та й Педаш же не спав! Вже мчали й його запасні десятки на підмогу своїм; там почало творитися не добери що: ціла купа людей, ледь не три сотні ревіли, гарчали та лупцювали що було сили своїх супротивників, десятки заюшених кров'ю чи й знепритомнілих від важких ударів лежали на землі, хтось відповзав убік, аби не затоптали – гаряче було на лівому крилі посадських!
Педашеві здалося, що ще трохи і город візьме гору, тому він і сам, полишивши горбок, з якого спостерігав за бойовищем, кинувся до свого правого крила і вже скоро від його замашних ударів посадські бійці почали падати мов підкошені, а їхня стіна знову мусила повільно відступати, ледь не до самої межі.
– Ох ти ж..., злодієць! – Третяк аж поперхнувся, побачивши, що коїть Педаш. – Гей, Туре, і ти, Мізине, ану вдарте своїми в середину – побачимо, хто кого! А решта – за мною!
І воєвода посадських помчав, що було сили, назустріч своєму багаторічному супротивнику. Сивер був у десятку Мізина, тож рвонув зі своїми в самісіньку середину бойовища. Він думав лише про те, аби в гарячці бойовища не порушити правил навкулачок: не бити в спину, не бити нижче пояса, не бити скривавленого та лежачого. Там, у минулому його житті, ніяких правил не існувало: коли ти б'єшся за своє життя, то не дивишся, спиною повернувся до тебе ворог чи лицем – убий його, інакше наступної миті він уб'є тебе. Зі своїми родовичами так не можна, інакше буде тобі ганьба на все життя!
Задум Третяка вдався. Тур та Мізин зі своїми бійцями так натиснули на самісіньку середину городських, що ті не витримали і подалися назад ледве не на два десятки сажнів: от-от посадські могли прорвати їхню стіну, або загнати її прямо в Ятрицю!
Як не прагнув Третяк зійтися один на один з Педашем, аби вирішити остаточно, чия візьме сьогодні гору, та той, почувши від своїх, що його середині непереливки, покинув своє праве крило і щосили вжарив туди, де городські відступали.