Підібравши покинуті цеберка, подружжя спустилося до беріз, де чи не під кожною стояв туязь майже повний пасоки і взялося наповнювати відра солодкуватими сльозами білокорих красунь.
– Посидимо трохи, – Сивер вказав на товсту повалену березу, що відживши свій вік, впала, певно, восени.
Одесну від них місцями виходила з берегів Ужеть, що за якихось півста сажнів на північ вливалася в Короп, а ген там, попереду, аж за двома протоками, на видноколі темніли стіною голі ще деснянські верби. Дарма, що бурий після зими луг виглядав неживим: голі береги, дерева без листя, закошлачена отава, зате верболіз понад Ужеттю вже відсвічував своїми позеленілими пагонами, всипаними пухнастими жовтаво-зеленими сережками і березові бруньки добре набубнявіли – не тільки Великдень[354], але й Діди[355] були позаду, дія Ярилової сили проявлялась у всьому сущому при Роді, навіть кров людська швидше бігла по жилах і душа прагла чогось такого... весняного, буявого, аж через край!
– Пережили зиму, дякувати Господу, – обійняв Сивер ладу, – всі живі, здорові. Ще б мені дитинець той якось звести... – не стримавшись, пожалівся жоні вперше за спільне життя.
– Ти зможеш. Ліпшого мужа, ніж у мене, на всьому світі немає.
Люде не птахи, щоб у повітрі без жодної опори літати; навіть найсильніший часом має потребу хоч в якомусь оперті, хоч на мить одну, аби відштовхнувшись, далі рушити. Муж завжди може в ліпшого друга поради спитати. А коли такого немає? Був Фрейвар, побратим, – більшу частину життя й на день не розлучалися, вірив йому, як самому собі, – загинув. З дитячих ще літ дружили з Рикушем, котрий заради друга на все був готовий – помер і він. Коли пішов тобі п'ятий десяток, життя вже не подарує нового такого друга... Не з одним є приязнь, а дружби немає. Пощо так?
Інколи просто виговоритись хочеться. Щоб почув хтось сумніви твої і задуми – навіть не для того, аби пораду дати. Повідаєш усе – а тобі немов згори хтось, звідти, зі Сварги, тихенько шепне: "Ось так чини..." І досить, бо більшого тобі й не треба було – тільки, щоб вислухав хтось.
– Недолюблюють мене родовичі... – Сивер уважно, немов уперше бачив, роздивлявся мозолясту долоню своєї десниці. – Заздрять. Наклепствують. В спину речуть, що лихо родові замишляю...
Йому було невимовно соромно, що піддавшись миттєвій слабості, жаліється й перед ким? – перед жоною, водимою[356] своєю. Але ж нікого іншого, кому відкритися можна, на всім білім світі у нього й нема.
– Щойно прибутна дуба під стіни доправить та берег підсохне, то й почнемо. Маю передчуття, що рід ціну заплатить більшу, ніж гадає. Тож опинився я, мов той шмат криці – між молотом та ковадлом. Так, щоб і для роду добрим бути, і князеві вгодити, боюся, що не вийде...
Вишня завжди поводилась стримано, коли муж її про щось мову заводив. Ще з перших тижнів супружництва саме це в ній і подобалося Сиверові.
– А... – почала вона несміло, – ... у чім родові добра більше буде: впертися чи князеві вгодити?
Сивер зиркнув на неї, замислився.
– Нині дитинець князеві звести; се, як не крути. – похитав він головою і додав, згадавши князеві слова: – Хоч і пупи порозв'язуються. Тільки люде наші не розуміють того. А як далі зазирнути – хтозна чи на добро родові та споруда, чи на лихо...
– Ти стовбур роду. Хто, як не ти, знає, що для нього ліпше.
– Рід наш ще не загнузданий, тож норов свій показує. Коли огир уперше залізо в роті почує, теж ворохобиться. Отак і родовичі. Та вибору вже все одно немає: під сідлом тепер ходитимем... Одна й утіха, що княже воно, а не боярське, – важко зітхнувши, скривився Сивер.
Хіба жона здатна мужеві щось певне порадити? Та ще й у тім, чого не дуже й розумом осягнути може?
– Не переживай, – поклала Вишня свою долоню поверх Сиверової, – Єзус тобі допоможе. Адже так? – запитально глянула в очі лада свого.
– Одного боюся, – він її, здавалося, не чув,– що стану ворогом для роду свого. І так Озаричем кличуть, отцем докоряючи...
– Коли я змогла осуд їхній пережити, то ти тим більше, – а як іще могла підбадьорити мужа Вишня?
– Забулося? – уперше за стільки літ спитав жону Сивер.
– Ні... Та вже не болить: ти, ладо, живою водою мене окропив. Матер я. Немов удруге на світ народилася.
– Може хтось зобижає, як мене поряд нема? – поцікавився.
– Що ти! Я нині мов та вовчиця: загризу!
Сивер зареготав. А відсміявшись, притиснув дужче до себе милу:
– Вовчиця! Ну яка з тебе вовчиця?! Хіба киця... – і знову зайшовся сміхом.
Вишня, зрадівши, що смуток мужа кудись подівся, сміялася й собі.
– Хочеш, щось скажу? – лукаво зиркнула з-під лоба.
– Речи.
– На те схоже, що третє понесла... – зашарілась і сховала лице в мужню свитку.
Сиверові й подих перехопило. Обома руками згріб жону, притиснув дужче до грудей і зрозумів: усе здолає – дитинець княжий постане й стіна нова, і все, що слід звести, він зведе. І витримає все. Бо стовбур роду і кому, як не йому, ліпше знати, що родові, дітям його на добро єсть?!
Їм обом не хотілося навіть поворухнутись, не те, що з місця зрушити. Якийсь час вони ще посиділи так, а потім Вишня все ж таки пересилила себе й вивільнившись з обіймів лада свого, підвелася: вдома стільки роботи!
Дві стіни – коротенькі, по десятку уношів тільки – стояли одна супроти одної і впираючись ратовищами без накінечників у щити суперників, щосили тиснули з тим, аби зламати стрій супостата. Впирались не на жарт і через те піт густо ряснів на кожному чолі. Через їхню борню на піщанистій землі від торішньої трави не лишилося й сліду, сіруватий пісок сильні молоді ноги безжально перетовкли на порох, аж курява стовпом стояла у веснянім повітрі. Сопіли й хекали, зриваючись часом на ревище, коли гору починала брати одна якась сторона, а інша в розпачі щосили намагалась відновити втрачену рівновагу.
Сивер походжав збоку, часом щось комусь підказував, потім гукнув: "Доста!" Знесилені ратоборці мало не валилися з ніг та давати їм перепочинок – такого задуму в навчителя не було.
– Сокира супроти списа! – виголосив він і уноші, важко дихаючи та мало не затинаючись від утоми, ставали тепер уже попарно, аби продовжити далі ратний наук.
– Мусите знати, що в січі перепочинку від темна до темна може не бути. Тож або вчіться сили берегти, або витривалістю беріть. Почали!
Стукіт від ударів по щитах, часом навіть тріск дерева, інколи й вигук болісний – немов тобі справжня січа, тільки що без крові: пильнував і підказував, щоб не надто калічили один одного. Днями стрівся на веснянім торговищі Жилята, запитав здивовано: "Що ти там дієш з моїм Влеском? Прийшов недільного вечора додому, а в нього язик від утоми заплітається, тіло в синцях усе. Заснув, не ївши." Сивер лиш усміхнувся на те: "До жнив кривавих готую. Коли, боронь, Боже, стрінуться вони на поприщі живота його, більше буде у твого Влеска можливості живим лишитися. Та коли вважаєш зайвим, можеш не пускати." Жилята лиш довгими своїми руками замахав: "Ку-у-ди там! Нехай... Бо як прочув, що Любимича до ратичів узяли, так прямо марити став тим ратоборством. Тепер в понеділок зрання охкає, ледь не плаче, а в неділю, – ти скажи ж! – знову до тебе. Тому ти мені його не жалій. Нехай забавки тої уволю насьорбається. Більше отнє хліборобство цінуватиме!"
– Влеско, за ногами слідкуй! Пощо скачеш, мов цап?! Ступні при самій землі переставляй: коли однією лиш ногою на землю спираєшся, тебе звалити, що мені раз плюнути.
Та Жилятин син недовго прислухався до Сиверових порад; вже скоро знову вистрибував навколо суперника, забувши недавню настанову.
Сивер не витримав.
– Стій! Я кому речу – ступні від землі високо не відривай. Дивись, що буває.
Поєдинщики спинились. Влеско зі щитом та ратовищем, відхекуючись, намагався зрозуміти, що хоче від нього Озарич. Той, узявши для годиться свій чекан, став навпроти уноші.
– Вкотре показую, як треба, – і заходився легко й невимушено рухатись туди-сюди, немов по льоду ковзався, а не по піску пересувався: з кожним широким кроком ступня його відривалася від землі хіба що на якийсь вершок[357].
– Нападай!
Влеско, прикриваючись щитом, заходився бити ратовищем, мов справжнім списом, хоча для Озарича ті його удари ніякої небезпеки не становили – він грався з суперником, як кіт із мишею. Якийсь час обидва перебійці кружляли всередині широкого кола, утвореного уношами, що із захватом дивилися на Сивера, а потім Влеско осмілів і почав, як йому здавалося, тиснути на Озарича. Одразу ж забувши про наук, він двічі перескочив з місця на місце та втретє зробити того вже не зміг. Щойно під час чергового стрибка нога його відірвалась від землі, як Сивер, миттєво присівши на лівій нозі, крутнувся на ній і повернувшись спиною до суперника, випрямленою правою з розмаху підбив йому ногу, на котру той щойно приземлився: Влеско, гепнувшись на спину, й ноги задрав.
– Зрозуміли?!
– Зрозуміли, Сивере... Дякуємо за наук!
– Скільки вже вам показувати? Вой з першого разу має вчитися, коли живим хоче лишитись. Все на сьогодні.
Уноші, потай один від одного радіючи, бо сил майже не лишалося, посунули з городища.
Благоярові неабияк лестило, що він єдиний з роду, хто на княжій заставі служить, з самим сотником Риботою на лови їздить, з гриднями великого князя київського дружбу водить, дарма, що наймолодший серед них. Ставляться до нього приязно, ніхто простотою роду не дорікає, насмішок не чинить. Та й те сказати: самого Кологаста нащадок! Ще невідомо, чи похвалиться хтось із цих княжих людей тим, що в жилах їхніх така ж кров біжить? Та вихвалятися власною кров'ю перед новими друзями Благоярові було не з руки, хоча подумки сам собою, звісно, пишався.
Подобалося, коли заставі взвить якась була від нього: здобич на ловах – така, якої б у княжих людей без нього й не було би ніколи, або риби десятки пудів, неводом отцевим з-під льоду добуті. Нічого не жаль для друзів таких! Дарма, що дід-старійшина гнівається і тишком дорікає: що він супроти княжого мужа? Не все сріблом міряється – ось що второпав Благояр. Є на світі дещо дорожче, ніж срібло – дружба княжих гриднів: заради неї чи не все ладен віддати.