Оболонський волхв Велимож, поклавши разом із Шамром в принесену щойно з капища глиняну посудину згорілі рештки облюбованого Перуном уноші, подався укупі з найближчими родовичами Деска в зворотню путь, аби встигнути до заходу сонця під плач матері уноші та інших жон із оболонського городища схоронити прах у землі, а вже наступного дня і могилу насипати таку, щоб була гідною Перунового вибору.
Шамро ж, підійшовши до Волхитки, узяв її за руку та вивів на середину велетенського кола.
– Перунова Діво! – звернувся він до унотьки. – Прийшов твій час: обери нині того, кому готова вручити свою долю!
Волхитка роззирнулася: Величко стояв зовсім неподалік і усміхненими очима дивився на неї теплим поглядом: "Ну ж бо, Волхитко, ось я!". Вона навіть здригнулася, але пересилила себе і її погляд ковзнув далі. Уноші, ледь не кожен, намагалися зустрітися з нею очима, але вона не звертала уваги на жодного з них, доки не побачила Олеся. По всьому було видно, що той вже святкував свою перемогу: він відверто усміхався, навіть готовий був одразу ж зробити крок назустріч. І дійсно, Волхитчин погляд зупинився на ньому, та ледве Олесь в нетерплячці хитнувся вперед, як вона перевела очі далі, навіть не помітивши, як зблід купецький син.
Так вона оглянула все коло, стоячи в його середині, потім ще раз повернулася до Величка, стрілася з ним очима: в погляді молодика вже не було ані усмішки, ані теплоти, лише сум та розгубленість. На якусь мить Волхитці стало жаль велетня, перед очима постала Купальська ніч... та вона згадала слова Орогості: "Завжди будь сама собою! Тепер вершиться твоя доля!". Вона гордовито скинула голову, повернулася до Шамра і знявши з середнього пальця правої руки завеликого для неї мідного перстеня, зробила крок до волхва.
– Візьми! Тут немає мого нареченого.
Усі, хто стояв у колі, загули: дехто здивовано, дехто – обурено. Нечуване ж діло – якесь сопливе дівча, нехай і цьогорічна Додолиця, гребує ледь не сотнею кращих уношів роду, не уношів навіть, віднині – мужів!
Шамро і сам отетерів, та виду не подав, лише здивовано спитав, дивлячись своїм суворим, зосередженим поглядом прямо у вічі Волхитці:
– Ти добре подумала?
А та не відвела погляду своїх синіх очей, не опустила їх і не знітилася. Голос її був упевнений та дзвінкий:
– Я не бачу тут своєї долі!
Ще якийсь час вони дивилися одне одному прямо в вічі; Шамро з неабияким подивом відчув міць та незламність волі цього дівчати? – ні! – молодої жони! "А що тут дивного?! – майнула думка: – Відомо ж, якого вона роду!". На відміну від майже усіх присутніх мужів, у душі волхва народжувалася повага до Волхитки.
– Буває і так, що людина наперед знає, що чекає її та не боїться накликати на себе недолю! – на весь голос, щоб чули всі присутні, прорік Шамро. – Ти можеш іти, Додолице!
Волхитка зі своїм здивованим почтом рушила в зворотню путь, а рід ще якийсь час гудів, наче бджолиний рій, обговорюючи дивину, що сталася на очах у всіх. Величко стояв сам не свій, немов у воду опущений: вважав себе зганьбленим, знехтуваним перед родом – хоч бери та топитися йди! А Олесь, трохи поміркувавши, навпаки, не надто і засмутився: хоча він сьогодні і не виграв, але й не програв, це точно. "Нічого! Ще побачимо, чия візьме!" – витанцьовувала в голові одна лише думка.
Прийшов час для роду сукупну з Перуном Страву сотворити: печеня була готова, уноші випробування пройшли і присутні геть усі зголодніли, тож жерці взялися ділити варене та печене м'ясо закланних тварин і роздавати мужам. Сивера від випитого меду не розвезло лише тому, що він відчував незнаної сили піднесення – лише воно і тримало його на ногах. А жерці вже скочували з підвод привезені щойно діжі з коливом та сур'єю – ягідним вином русів – із вишень, малини й чорниці.
Кожен з родовичів мав при собі липовий ківш для сур'ї, а дехто – і турового рога, як-от Сивер, котрому ріг, збережений Десенею, дістався у спадок від його старотців: ніхто вже й не скаже, від кого – можливо, що й від самого Кологаста, бо надто вже давньою, за словами Рикуша, була його мідна оковка. Не тільки у Видути, але навіть у самого Шамра, хоч і їхні роги мали оковки, і не мідні, а срібні, не було такої давньої, як на Сиверовому – кожен знавець ремества, подивившись уважно, сказав би таке.
Готувался Страва: родовичі підходили до Шамра, брали від нього ложки, тричі, черпаючи з діжі, куштували коливо, передавали ложки наступним, а самі підставляли свої посудини потворникам, котрі до верху наповнювали їх сур'єю, давали хліба, шмат веприни чи бика і ті йшли до власної сотні, сідали на землі в коло, аби з ударом Шамрового била розпочати сукупну з Перуном трапезу.
– Як на небі, так і на землі! – почав Шамро. – Розпочнемо ж, людіє, Страву нашу во славу велію Перуна-Громовержця! Де хліб є, там і Бог є! Страва ця чиста на святім вогні приготовлена, тож учинимо пожертву з Громовержцем та пращурами сукупну! Із сур'єю вознесемо хвалу йому нашу до небес! – він підняв до неба свій ріг: – Гой, Перуне! Зі старотцями нашими, славними пращурами роду, що дивляться нині на нас із Вирію, величаємо тебе, Боже! Гой!
– Гой! Гой! – здійнялися до неба роги та ковші, а затим плеснули родовичі священний напій на землю і випили решту – Перунові во славу, собі на здоров'я та радість! Їли хліб із бичиною та веприною, роздирали зубами варене м'ясо і якийсь час тільки й чути було сопіння та чавкання зголоднілих родовичів. Сп'янілий і до цього, Сивер, тепер хмеліючи ще більше, драв міцними зубами жилаву веприну і думав про своє.
Віра його в Христа там, в Ломбардії, та навіть і в Києві, видавалася йому єдиною відрадою, що залишилася у житті, опорою, за котру він тримався, аби не впасти, не провалитися в пекло. Там навколо нього були такі ж, як і він, християни: в Ломбардії – усі поголовно, а в Києві – нехай і мало, та все ж достатньо, аби не почувати себе зовсім самотнім. Таким самотнім у своїй вірі, як ось нині. Хтозна, чи багато хто з його родовичів хоча б щось чув про Христа, окрім того, що живуть на світі, десь за Руським морем греки і мають вони свою, не таку, як у сіверян та решти русів і геть незрозумілу звичайній людині віру, але на те вони й греки та ще й прозвані на Русі лукавими за всі їхні виверти, хитрощі, за те, що ходять по землі кривими, як лук, стежками, тож чому дивуватися: які греки, така і віра в них.
Тут усе було по-іншому і Сиверові дедалі частіше приходила в голову думка про те, що, можливо, на рідній землі Христової сили та влади і немає, що він залишився там, далеко: щонайближче – у Києві, так само, як немає, звісно ж, Перуна чи Дажбога в Ломбардії або Константинополі, тоді, як тут їхня влада є повною, взяти хоча б і цей день, і смерть Деска, що його облюбував для себе Громовержець. Що ще потрібно, аби переконатися, що сіверська земля – то обитель Перуна та інших сіверських Богів, а не Христа?!
Можливо, далі плелася в захмелілій Сиверовій голові думка, влада Христа поширюється лише в великих городах, а в їхній пущі йому й робити немає чого?
Тут, у Коропі, віра отча, пращурів його, була зримою, вона навіть супроти волі струменіла по його жилах разом із кров'ю – він відчував, що нікуди йому подітися від свого єства, бо окрім батькової крові була вона влита ще й з молоком матері...
А як же Христос? Чи є йому місце у Сиверовому теперішньому житті? Зрадити Христа, як той учень його, про котрого розповідав колись Трифілій? Це було неможливо... "Неси, Паоло, світло віри нашої варварам-язичникам, – казав на прощання Трифілій: – я вірю, що ти не зрадиш Христа; ми тут усі молитимемося, аби він дав тобі сили і зміцнив віру твою. Іди!"
"Неси..." Легко сказати! Там, у Ломбардії, усі навколо, з давніх-давен, з діда-прадіда були християнами. Що вони знали про оцих ось язичників – родовичів його?! З якого такого дива ці люди зречуться праотчої віри своєї? Від однієї лише Сиверової розповіді про Христа? Це там, в монастирі, християнська віра видалася порятунком для обпаленої, заблукалої та розгубленої його душі... А ці ось люди – вони порятунку не шукають, знають куди їм іти і що робити – упевнено, вперто йдуть по життю, наче ниву ралять, щоб кинути потім у землю зерно – залишити по собі пам'ять – в дітях, онуках, у зробленому власними руками: кованому залізі, упряжі, возах, усмі, горщиках, платні.
Нелегке життя у них. А в кого воно легке? Візьми хоч і василевса ромейського, першу людину на весь світ: ну кому б ще, здається, тужити? Не життя має бути – казка! Еге! Не тут воно було: сьогодні півсвіту під ним, а завтра свої ж – як не отруять, так голову відрубають! У Трифілія легке... – це правда. Та зрозумів він ще тоді – легке, бо старому віра його підпорою є, легкість та – всередині, в душі падре, а зовсім не від влади чи золота, чи неробства. Та легкість, що мав її Трифілій від віри своєї в Христа, і його, Сивера, привабила. Але ким він був там, в Ломбардії? Пришлецем, ізгоєм роду свого, норманом-душогубом. Не повірив би тоді в Христа – не мав би опори і він, та, певно, й не жив би вже на білому світі.
А родовичі ось – легкого життя і не шукають, не замислюються про те. Живи по Кону, що дали людям Боги та старотці – і зореш ти життєву ниву свою як годиться, без блазні, без огріхів тобто; у визначений Долею час із рук в руки передаси дітям чепіги рала свого та й полинеш душею у Вирій, до пращурів. Навіщо ж їм, заради чого міняти живот свій?! Це не ті з киян, що придавлені гнітом важкого життя, боярською та княжою владою знайшли відраду собі у Христі. Це не монахи з Ломбардії – упокорені, тихі, смиренні... Та таких гордовитих, упевнених в собі людей ще в цілому світі пошукати треба!
Повернувшися до роду свого ніким: старим безженцем, безчадним, лише з конем, псом та двома саквами своїх пожитків, зганьбившися на першій же косовиці, повчати тепер родовичів своїх новій вірі? Неповага це буде до власного роду, невдячність і черствість. Що там черствість – дурість: його ж на сміх піднімуть! То що йому робити? Як жити, коли вчора увечері ти молився перед сном Христові, а нині сидиш зі своїм родом і твориш по покону пращурів сукупну з Перуном Страву? Здається, що їдеш по життю прив'язаним до двох коней: рано чи пізно роз'їдуться вони у різні боки та й роздеруть тебе навпіл...
День наближався до свого кінця.