Разом з нею впадуть на вікно і перші нечасті краплини. Піде нудний, не літній, а по-справжньому осінній, дощ. Він цілими днями то сіється дрібною мжичкою, то на кілька хвилин припуститься справжньою зливою, а вітер крутить ним на всі боки, немов циган сонцем, так, що не можна вже й дібрати, чого очікувати від такої погоди.
Час від часу вдень стає темно, як увечері, небо затягують важкі темно-сизі хмари, котрі проливаються коротким, але рясним дощем, а вже за якусь годину напрямок вітру змінюється, він рвучкими поривами шматує їх у клоччя, розганяє по всьому небу і тоді з-за пошматованих хмар зблискує не таке вже й високе вересневе сонце, під променями якого дощові краплини на траві, на деревах та дротах починають вигравати справжніми самоцвітами.
І хоча листя на деревах ще зелене, але око ні-ні, та й помітить поодинокий поки що жовтий березовий листочок, як нагадування, що вже не за горами і листопад, і морози, і перший сніг.
Лише одні грибники тишком, про себе, радіють з такої погоди, бо вона віщує їм неабияку втіху, і не лише в наших соснових лісах, але і в поритих глибокими яругами задесенських листяних, звідки, буває, білі гриби везуть цілими мішками, а то й возами.
Десь ближче до середини вересня начебто і розпогодиться трохи, і сонечко вже цілими днями не ховається за хмарами, але так само вітряно; хоча і потеплішало вдень, але й нічна температура майже зрівнялася з денною; погода виглядає якоюсь хиткою – невідомо, хто переможе: літо чи осінь? Вранці чисте небо, здається, обіцяє гарний день, проте, з обіду знову починає хмаритись і чистого заходу сонця давно вже ніхто не бачив, а вночі коли-не-коли та й пуститься дрібний осінній дощик.
Сумно стає на душі. Згадується літнє тепло, навіть набридлива спека забувається: дивись, хтось потайки і забажає, аби повернулась вона хоч на день – надто вже не хочеться думати про зимову темряву та холоднечу.
Гриби пішли. Починається та пора, коли їх буває найбільше по наших лісах і вже серед дерев час від часу луною розноситься "Аго-о-ов!", мовчазні постаті швендяють, не поспішаючи, поміж сосен, раз по раз нахиляючись до землі – тихе полювання розпочалось: хто ж утримається від такого задоволення? А ліс шумить не по-літньому верхівками високих столітніх сосен: "Ш-ш-у-у-у... Ш-ш-у-у-у.."
Коли ж це раптом одного дня, вже надвечір, стихає вітер і разом з ним щезають кудись високі, тоненькі, напівпрозорі хмарки, розчиняються в синій блакиті, очищуючи західний край неба, а сонечко сідаючи за горизонт, знову забарвлює його в чарівні відтінки рожевого.
Вранці наступного дня воно вже сяє на сході чистісінького, виметеного вітрами, перемитого дощами, блакитного неба. На вітер немає жодного натяку і хоча ще прохолодно, проте ясно відчувається, що за кілька годин в повітрі розіллється справжнє, довгоочікуване, майже вже й забуте, тепло.
Аж завмре серце у рибалки: це ж бабине літо почалось! Хтозна, скільки днів воно триватиме, таке жадане, але надто, часом, коротке, і чи ж не останні це дні, коли ще можна з насолодою посидіти в деснянській кручі? Ну хіба ж усидиш вдома о цій порі, за такої чарівної погоди?
І вже мокне горох, і готується: у кого в печі пріє, у кого в скороварці, а в кого – і в звичайній каструлі з дрібкою соди вариться. В купі гною, за літо десятки разів перевернутій, шукаються верткі гнойові черв'яки, переглядаються вкотре снасті, аби не підвели у вирішальний момент; надвечір збирається кошик або рюкзак, вудки завчасно прив'язуються до велосипеда чи мотоцикла з тим, аби не морочитися вранці, не втрачати даремно час, і от вже з передчуттям свята, що ось-ось настане, з передчуттям, яке буває хіба що у дитини напередодні очікуваного дня народження з обіцяними щедрими подарунками, або у нареченої в переддень весілля, рибалка вкладається спати. Завтра чекає його власне свято і ріка, без котрої не мислить він свого життя.
...Чверть на сьому і все довкола ще вкрите вуаллю легеньких сутінків. Вони чарують душу імпресіоністськими відтінками звичних барв, що їх ледь помітний туман приглушив до пастельних тонів. За Коропом, на лузі, туман густий, але лежить низько, накривши луговий простір білою пухнастою ковдрою. Навіть дерев'яний настил Плавучого мосту став темним від його вологи; Карпівка парує всім своїм непорушним, темно-зеленого скла, дзеркалом; край неба над майже чорною шапкою соснового бору, що височить справа поверх туману, зарожевівся не на жарт: здається, там, на сході, ця вуаль набагато прозоріша, ніж на заході. Ось уже рожевий край неба починає золотитися, ще кілька хвилин і останні сутінки безслідно розстануть; на всьому небосхилі лишились тільки три зорі: над сходом, якраз над тим місцем, де жаром сварожої кузні розгоряється горизонт – вранішня, блакитна, і на заході, трохи правіше від великого кола повного місяця, що відсвічує блідим приглушеним світлом, – дві: одна велика, яскрава, інша, менша, – нижче від неї, трохи навскіс, і не така помітна.
Від туману та густої роси лугова отава, здається, посивіла, стебла її обтяжено зігнулись під вагою росинок, що перлами, немов намисто, повисли на них, змінивши колір трави із звичного зеленого на казковий срібний з легенькою прозеленню. Сосновий ліс на Лисій горі пахне сирістю, грибами; вологим повітрям дихається так легко, невимушено, на повні груди, що в серці само собою квітне передчуття чогось незвичайного і крилами проростає за спиною невибагливе у своїй простоті рибальське щастя.
Безпричинна, здавалось би, радість ледь помітною посмішкою торкає губи рибалки – і куди це, раптом, подівся тягар житейських проблем? Все залишилось там, перед лугом, і немає нині перепон ні в чому – так і злетів би сірою чаплею в оце вранішнє небо, якби не рвалась спрагла, ненаситна рибальська душа туди – до деснянської кручі.
Звідки почати: з Тетериної лози, Мальцевої пристані, Карасівки чи Бирина? А звідки хочеш! Задумано так, щоб увесь день провести на Десні: риба о цій порі бере від самого ранку і до пізнього вечора, тож нема чого поспішати, вистачить часу навіть юшку зварити, аби пообідати біля води, а вже наловитись, та насолодитись за такої чарівної погоди останнім теплом, та так, щоб насолоди цієї на всю зиму вистачило – згадувати і смакувати ці незабутні враження – ох, і день буде попереду!
От, хоча б, і з Мальцевої пристані почати – лівіше від осички, нижче молодої берізки. Круча тут висока, мабуть, жодного разу, за будь-якої Прибутної, не ховалась вона під водою. Поросла круча травою, рідкими деревцями – осичками вільшинками, навіть берізки є, навіть сосонка. Понад самою водою ж – кущі верболозу, а між ними – вузькі прогалини, якраз вистачає, аби закинути дві вудки. Більше й не треба: осінь, риба жваво бере, бо жир нагулює на зиму, хоча б з двома впоратись.
Під осінь вода спадає в Десні, в цьому місці не так вже й глибоко, але воно перевірене, влітку частенько вдавалось рибалці зранку загнуздати тут ляща чи в'язя, тож гріх не спробувати і нині.
От вже й місце закришене, як годиться; підсака, вірна помічниця, стоїть ліворуч, обіперта на кущ, і вудки, закинуті на горох, лежать на сошках – все зроблено, як треба. На душі у рибалки урочисто, але урочистість ця спокійна та виважена, бо по-іншому і бути не може – така нині пора, – особлива.
І тиша навколо теж особлива – осіння, м'яка: не почуєш пташиного співу і жаби не влаштовують своїх концертів, бо холодна вже вода хилить їх до зимового сну. Лише вірні рідному краю синички, вишукуючи на гілках верболозу гусінь, тихесенько так, немовби про себе, заводять ніжними голосочками:
– Тінь-тінь!.. Тінь-тінь!.. – здається, що це сама тиша бабиного літа дзвенить краплинками роси, котрі, спадаючи з мокрого лозового листя, вдаряються об нерухому кришталеву поверхню води.
Сиро ще в повітрі, сиро і якось незатишно; посидівши нерухомо над водою, відчуває рибалка, як легенький холодок починає пробирати його спітнілу під час їзди на велосипеді спину – швидше б уже підіймалось сонечко та розганяло туман: прийде літеплечко, куди веселіше стане.
А все одно ж – радіє рибалчина душа. Радіє не так, як навесні, коли жага Життя, що нуртує навкруги, збурює в тілі застояну за довгі зимові місяці кров і та молодить серце, переповнюючи його якимись напівзабутими юнацькими сподіваннями – на що? А хтозна: на щось гарне, довгоочікуване, таке, що хоча і не відбулось раніше, і вже й забулось, але тепер, можливо зовсім скоро – обов'язково станеться!
Радіє не так, як влітку, коли радість – це просто радість: від повноти життя, від упевненості, що літо триватиме довго-довго, майже вічно, від того, що місце вибране вдало і ось уже цілих два тижні тут гарно ловиться риба, від того, що жодних хмаринок – ані тобі на небі, ані на душі.
Восени ж радіє душа тому тихому спокою, яким вона оповита так, як оце луг оповитий туманом. Анішелесь на душі. Відійшли весняні пристрасті, що збурювали кров, закінчилась пишна радість літа, а після першої тривалої негоди, що навіяла була сум, прийшло бабине літо і принесло з собою цю тиху радість.
...Аж раптом прямо між поплавцями зашуміла вода, віялом бризнули на всі боки малі себелики, аж вискакуючи з води і щось біле промайнуло біля самої поверхні: це судак розпочав полювання – нагулює собі на зиму жир. А ще через якийсь час один із поплавців без жодного попередження, без поспіху та літньої нервової суєти повагом іде на дно і вже за мить півкілограмовий в'язик гне вудку і опирається так затято, як ніколи влітку: осінь є осінь, пожвавішала риба, а, можливо, то прохолодна вода робить її такою, чи нагуляна молода сила знає свою справу. І втішається рибалка, вітаючи себе з почином, а туман тим часом розсіюється, повітря, що поволі нагрівається сонцем, охоче вбирає в себе зайву вологу і ось уже перед очима відкривається весь обшир лугу: нечіткі, розмиті зображення дерев на горизонті, нерізкі, приглушені тони зеленого, безхмарне, безмежно глибоке синє небо – все навколо засвідчує про те, що встановилась гарна погода, прийшло-таки бабине літо!
Не сидиться рибалці на місці. Це влітку слушно ловити на одному місці, змінюючи його лише за крайньої потреби, бо не можна просто так розтринькувати дорогоцінний ранковий час.