Вже третій день, як геть усі відруби не лише звезені на плеси Ужеті та Ятриці, а й пов'язані там в плоти. Тільки прибутної води і зосталося дочекатись.
Тягар підсіки вже не тиснув і закортіло знову за своє нове ремество взятися. Прийшла черга випробувати плечі лука, аби обидва гнулися однаково і силу, відтак, теж однакову мали би. На два вбиті в стіну на відстані долоні дерев'яні кілочки поклав кибить і взявся поволі її згинати. Зігнути вдалося, а роздивитися зблизька та порівняти між собою – ні. Помудрувавши, насвердлив буравом нижче руків'я лука півдесятка отворів, кілочок вистругав, до отворів припасувавши, а на роги шворку, немов тятиву, накинув. Тягнучи за неї вниз, знову зігнув кибить і вставивши кілочок у середній отвір, притримав тятиву, не дав лукові розпрямитися. Тепер і руки були вільні, і відійти міг. Поглянув з відстані у сажень – одне плече згиналося не так рівномірно, як інше, дуга його не була плавною, око не милувала. Шматочком крейди помітив місце, відпустив шворку, зняв кибить і почав обережно скоблити помічену місцину, роблячи плече там трішки тоншим. Отак кілька разів понатягувавши кибить та відмічаючи потрібні місця, до кінця дня добився таки, що вже обидва плеча лука гнулися рівномірно. Втішений, сидів напроти стіни з луком, милувався роботою і вже бачив себе на ловах. Останнє тепер лишалося: кибить звершеного своїми руками лука захистити від вологи берестою.
Наступного дня з клеєм провозився і лише на третій, ледь розвиднілося, взявся до поклейки берести. Тут найліпший клей – сир з коров'ячого збираного молока: віджатий і з гашеним вапном на додачу перемішаний. Свіжою, нарізаною вузенькими смужками і в окропі перед цим замоченою берестою туго обвивав кибить, щедро намащуючи її тим клеєм – від одного кінця до іншого. Яким би не був сніг, туман чи дощ, береста на такому клеї нізащо воду не пропустить. Обвив нею лук, кінець останньої смужки закріпив і знову те ж саме: сохнути! А самого сумніви брав: чи ж вийшло? А що, коли ні?! Бо ж це перший лук, власними руками роблений. Чи й не все, що в житті самотужки доводилося робити, він від когось перейняв, хтось та й учив. А тут все сам, коли не рахувати отрочих спогадів про те, як отець робив. Швидше б уже.
Що лук без тятиви? Та він без неї ні до чого не здатен – лежить така собі кривенька патериця і по всьому... Як уперше скручена ще до Різдва Божича тятива висохла, Сивер її потім тричі намочував та знову витягував до межі: ось-ось лусне! І потім, висохлу, кожного разу обережно підправляв шматком м'якого піщаника, аби прибрати на її поверхні зайві ворсинки шкіри, що ставали дибки під дією води. Тепер ось настала година захистити тятиву на майбутнє від сирості, холоду чи спеки. Розтопив на печі у горщику трохи воску, ретельно розмішав його з ведмежим жиром і згорнену мотком тятиву поклав до посудинки. На теплій печі тятива до самого ранку просочувалася тією сумішшю, а тоді...
Наступного дня вже ніщо не стояло на заваді Сиверові вперше натягнути своїми руками зроблений лук. Хвилювався трохи. Зав'язав петлю на одному кінці тятиви, звично завівши кибить за ногу, нагнув верхнього рога й вільний кінець захлеснув за виріз, аби визначити, де другу петлю робити. Між руків'ям і тятивою супряженого лука має бути рівно дві четверті[352] стрільця без одного вершка: коли менше – тятива по руці битиме, якщо більше – зайвий натяг буде, він силу лука зменшить. У всьому є своя співмірність: така мудрість життя.
Ріг відпустив, тятиву зняв і зробивши в поміченім місці вузол, по-справжньому вже супряжив лука. З довжиною тятиви... вгадав, хіба на палець якийсь більше перетягнув – для першого лука свого не такий уже й огріх. Кілька разів, випробовуючи, натягував та поволі відпускав тятиву – лук виявився куди тугішим, аніж колись привезений ним із Києва. Та то не біда: звикнеться з часом рука, головне, що пружний вийшов, а щодо сили – так отець слабким не був. Творено ж бо по його слідах і коли доведеться ще один робити, неважко буде й послабити, трохи більше зістругавши глиці. Зняв тятиву і запишався собою – як отрок той, що вперше мережу для топтуна* сплів.
Чи ж не молодець ти, Сивере?! Навіть усміхнувся сам до себе: "Може піти, Вишні похвалитися?" А ще в ліс так закортіло податись!
****
Пси біля воріт аж казились від гавкоту. Подивований Сивер лише тільки зібрався вийти з терема, як мало не зіштовхнувся на порозі з Губарем.
– Там,.. – захеканий молодик вказав рукою на ворота, – там до тебе... до нас... з топорами, списами... десятків два...
– А-а-а, – згадавши, махнув десницею Сивер, – то по науку прийшли. Собак зачини і впусти.
Хоч двір і здавався просторим, та коли в ньому опинилося два десятки уношів, до того ж не з голими руками, зрозуміло стало, що слід інше місце шукати.
– Ну ж бо, уноші, ходімо ліпше на старе городище.
Коли ватага посунула з двору, Слинько не витримав:
– Сивере, а ми?! Нам дозволь...
Які в обельного холопа права? Коли ти не маєш за душею геть нічого, то і прав, відповідно, жодних. Ото що тобі господар велить, те й мусиш робити. А від себе – нічого. Сивер поглянув на Губара зі Слиньком, замислився. Напросились колись двоє робичичів: "Візьми нас до себе, волі зроду не відали, що діяти з нею – не знаєм." Прибилися, як двоє бродячих псів і живуть, всяку роботу по господарству роблять – за тепле житло, дах над головою і кусень хліба. Коли розібратися – вільні люде, схотіли пішли, схотіли лишились. Не йдуть. З раба який вой? Що йому захищати? Раб ізгой, а ізгоєві й довіри немає.
Та от пес двір свого господаря теж захищає, мов свій власний, – за просту кістку. І коли той пес, як пес, то боронитиме чуже, мов своє – до загину. Так уже світ Богом чи Богами влаштований, що все живе щось та й захищає – отой, часом, зовсім маленький світ, котрий власним вважає, навіть всупереч думці інших про таке право. Пощо останнє в людей відбирати – їхнє бажання хоч щось на цьому світі захищати?
– Добре. Візьміть по сокирі.
Прийшли на городище. Від того часу, як був тут востаннє, за татем колись ганяючись, не змінилось нічого, хіба що кущі підросли.
– Ну ж бо, хто з сокирами, розчистіть отут коло. – Сивер вказав на ту місцину, що була колись площею посеред городища: – Січіть при самій землі, щоб жодного пенька не зосталось, бо тільки заважатимуть. Такий вам від мене на сьогодні загад. Стрінемось наступної неділі по обіді. Все.
В лісовій гущавині ще де-не-де лежав сніг. На узліссі з півтора десятками білокорих беріз, схил котрого обернений до Десни і Ярилове проміння ніколи туди не заглядає, брудний та крупчастий, він білів довгою, витягнутою плямою на бурій, неживій траві. Поряд з тією плямою, на самому краєчку лугу дві пари сірих довгоногих журавлів зграбно та легко перебираючи ногами, вигравали один перед одним так жваво й життєрадісно, що якби хтось побачив їх уперше в житті, не знаючи навіть яка пора нині, і той би, не вагаючись, сказав одразу: весна! Вигинаючи шиї, один одному спочатку вклоняючись до самої землі, а потім з гортанним кличем змахуючи великими крилами й підстрибуючи, вони час від часу підхоплювали з землі жмутки трави і по черзі підкидали їх угору, явно хизуючись тим своїм умінням; вони творили суще диво і Сивер, ховаючись за товстою сосною, оточеною підліском, укотре вже за життя зачаровано дивився на великих красивих птахів.
Хоча й мав при собі нового лука зі стрілами і до бору йшов з тим, аби підстрелити якогось птаха – тетерю чи глухаря, та спокуситися на постріл по журавлях не зміг би нізащо. Довго стояв, милуючись чарівним видовищем, боячись необережним рухом виказати свою присутність і тим самим злякати з дитинства ще улюблених своїх птахів, а потім обережно відступив углиб гущавини і замість того, щоб піти далі в бір, повернув додому. Опісля побаченого розхотілося чомусь стріляти, натомість думалось легко, світло і про хороше тільки, про радісне. Вишня постала перед очима, діти...
А згори, з весняної бездонної синяви Сварги линуло далеке-далеке дзвінке курликання і гусячий перегук, і лилося крізь зелені шати соснових верхівок золоте проміння, гріло матер-Землю, повітря було вже теплим, по-весняному п'янким, мов старий мед. Зупинившись та закинувши голову, Сивер довго дивився вгору, намагаючись у просвітку зелених верхівок угледіти хоча б один ключ, але окрім маленьких пишних хмарок, що без поспіху пливли кудись на захід, він у тій бездонній глибині нічого й не побачив, відчув тільки, що голова пішла обертом, немов після того ж таки меду йусміхнувся широко: весна!
Вже до двору лишалося з сотню, хіба що, кроків, коли помітив між дерев жіночу постать, що рухалась в його бік. Навіть на такій відстані по поставі й ході впізнав свою Вишню, що несла на коромислі два цеберка, звісно, пустих, бо вільно похитувались – по пасоку[353], виходить, зібралась. Сиверові не хотілося, щоб жона злякала журавлів і він, звернувши одесну, перепинив їй шлях. Та, вгледівши мужа, зраділа – видно було, як усміхнулась.
– Не ходи туди, зажди, – спинив він жону, – там злюб журавлиний якраз.
– Ой! – по-дитячому зраділа Вишня. – Я один лише раз і бачила. Давно колись, ще в Сосниці...
– Ну, тоді покажу тобі, тільки тш-ш-ш...
Вони пішли до підліска, залишили на його краю коромисло з цеберками й скрадаючись серед негустої, голої від листя порослі, дісталися тієї сосни, з-за котрої милувався журавлями Сивер. На лузі, за якихось два десятки сажнів від них, як і раніше, тривало весняне диво. Притулившись до сосни, навіть подих затамувавши, Вишня не могла від птахів очей відвести. Обіймаючи жону за плечі, Сивер, вищий від неї на півголови, стояв позаду й хоча теж начебто на журавлів дивився, та навряд чи вже щось бачив, думкою мимохіть перескакуючи з одного на інше – що за турботами не пригадати й коли востаннє ось так за плечі власну жону обіймав; що в Ужеті вода вже почала прибувати й слід не проґавити мить, коли треба буде з прибутною доправити під стіни дубовий кряж; що так і не скуштував цієї весни кленової пасоки; що...
Чи журавлі якусь небезпеку помітили, чи вдосталь навтішалися, а можливо їсти схотілося, тільки раптом припинили свої ігрища й піднявшись у повітря подались через Ужеть, вздовж бору, на схід – до заболоченої луговини.