Мед не був міцнішим за чужоземні ті вина, проте п'ючи його, Сивер відчував, що усі вони за смаком були перед ним ніщо! Пився легко, був солодкуватим, зі слабеньким вишневим присмаком та ледь помітною гіркотою насподі – Сивер, не збивши подих, не зупиняючись, здолав таки запашну винагороду; перехиливши рога вістрям у небо, опустив його вже порожнім, витер долонею вуста і, відчувши, як зашуміло в голові, наскільки міг, гучно виголосив:
– Родові нашому – слава!!
І родовичі, усі, як один, дружно підхопили:
– Слава! Слава!
Не перестаючи, гриміло в небі і тепер уже з полуночної сторони, з-за Десни насувалася, займаючи собою мало не половину виднокола, все та ж темна, мов ніч, хмара, що ніяк не могла пролитися зливою – певно, надто багато зібралося за Перуновим стадом небесних корів всілякої нечисті, надто багато було в Перуна роботи – по всьому небу гуркотіла його бойова колісниця. Хмара насувалася, невідворотня, як Божа кара, стих зовсім вітер, парило на добрий дощ.
... Вбрана по-святковому Волхитка-Додола разом зі своїми чотирма дружками чекала часу, коли мала йти на Стару Могилу, аби по наданому їй навесні праву вибрати собі нареченого. Вдягнена в білу, тонкого лляного платна рясно вишиту сорочку, з калиновим вінком на голові, золотими усерязями, десятьма нитками різнобарвного скляного намиста на грудях, з підвішеними до плетеного лляного пояса сорочки оберегами у вигляді маленьких мідних топірців, ложок та коників, в черлених низеньких черевичках Волхитка своєю красою затьмарювала усіх дружок: вона виглядала наче мальва серед нехитрих квіточок деревію чи безсмертника.
Коли на Могилі піднявся в небо велетенський стовп диму, а з часом звідти долинув і гучний брязкіт зброї, що свідчив про вдало здійснену требу для Громовержця, унотьки почали хвилюватися, навіть поривалися йти, але Орогостя їх заспокоїла: ще не час. Лише коли Сонце-Дажбог, зблиснувши на мить з-за хмар, минув на своїй колісниці верхівку старого в'яза, чарівниця дозволила Перуновій Діві рушати разом зі своїм почтом.
Кожна з дружок, що з чотирьох боків обступили Додолицю, несла перед собою високу тичку, вбрану пір'ям червоного півня з вінком із дубового листя на її вершечку. Почт ішов не поспішаючи, посадська дітвора та коропське жіноцтво стояли обабіч його шляху і тихо перешіптувалися між собою, гадаючи, кого ж саме вибере цьогорічна Перунова Діва собі в мужі.
Волхитка йшла, гордовито піднявши голову – ось заради чого варто родитися на світ! Захоплені, звернені лише на неї погляди, власний почт – саме це, а не любов молодика, золото чи паволоки – ніщо інше в усьому світі не зрівняється з відчуттям, що ти – найперша і найкраща!
Перегоріла вже жертовна клада, разом із лодією темним димом здійнялася до неба і родова пожертва Перунові – навіть сліду не залишилося від неї на тому місці, де донедавна ще горіло велетенське багаття: лише здоровенна купа жару виблискувала і переливалася, мінячись кольорами від чорного до золотого. Жерці розділили жар на дві частини: над однією вже висіли здоровенні казани, в котрих варилася половина приправленого духмяним зіллям бичачого та веприного м'ясо для Страви, інша половина пеклася над вугіллям; більшу ж купу жару розгорнули по землі довгою смугою мало не в три сажні завширшки і шаром у долоню завтовшки – прийшов час посвяти уношів у вої.
Мабуть десятків шість повністю оголених молодиків стали перед жевріючою рікою: мусили босоніж перейти через неї. То було стародавнє, ще пращурами заведене випробування не лише сміливості, але й витримки, не тільки рішучості, а й розважливості. Майбутній вой мусив пройти через жар без остраху і поспіху, але й не затримуючись на місці, ступаючи по жару упевнено, на всю ступню, міцно стискаючи пальці ніг, аби не було поміж ними повітря, інакше враз прорветься туди язичок вогню і тоді не оберешся біди. Та навіть не те було найбільшим випробуванням, бо задубіла, мов копито, шкіра їхніх ступнів, що все літо не знали взуття, шкоди не зазнавала; витримати пекельний жар, що піднімався від дубового вугілля і не втратити при цьому самовладання – ось що перед лицем свого роду мав здолати кожен уноша, аби перейти межу, котра відділяла його від дорослого життя.
Родовичі стояли колом і дивилися, як долали перше випробування ті, хто рано, чи пізно заступить їхнє місце, як не зі списом на полі брані, так на ниві, за ралом. Один за одним переходили молоді завзятці на протилежний бік жевріючого потоку; залишалося пройти ще кільком, коли ж це, несподівано для всіх із хмари вирвалася велетенська блискавиця, з'єднала на мить небо і землю десь одразу ж за Коропом, а вгорі немов велетенську товстину[336] розірвав Громовержець і за тим тріском гримнуло так, що затряслося усе навкруги, а в одного з уношів на ймення Деско на середині шляху, певно, від того гуркоту, підвернулася раптом нога і він затримався на одну якусь мить, а далі, збивши в розпачі свій подих, вже не зміг опанувати себе; всі бачили, як спалахнуло під його ногами вугілля, а сам він зробивши два зайвих кроки убік, аби зберегти рівновагу, поточився і впав на жар! Спалахнула розжарена ріка, горека встиг лише крикнути і затнувся тут же; тільки корчилося, обвуглюючись, його тіло і вітер одразу ж поніс солодкуватий запах горілої людської плоті – порятунку вже не могло бути.
Натовп видихнув, як одна людина і весь подався вперед, та тієї ж миті вперед виступив Шамро і, здійнявши до неба руки, звернувся до темної хмари:
– Отче-Перуне, справедливий та сильний!
Радо пожертву тобі віддаємо!
До себе прийми родовича нашого,
Бо воля твоя непохитною єсмь!
Не маємо жалю, радіємо з того,
Що рід наш тобі до вподоби!
Гой!
І почув його Перун, бо знову, зовсім поряд, управ ще однією своєю стрілою-блискавицею і одночасно немов небо повалилося на землю; здавалося, що ще трохи і родовичів покине самовладання перед грізним ликом Перуна, котрий, упевнені були вони, ось-ось відкриє з-за хмар своє сяюче лице.
Усі зрозуміли волю Громовержця: до душі прийшовся йому молодий вой і забрав Бог його до Вирію, осяявши милістю своєю цілий рід. Життя людське нічого не варте: одні мруть, ледве народившись, інші часом живуть-мучаться каліцтвом своїм до глибокої старості; хтось прославляє свій рід та власне ім'я ратними подвигами, а хтось може й зганьбити його на віки-вічні. Тож отримати подібну милість від Бога, котрий обрав собі жертву серед людей і підняв щасливця-уношу прямо на небо, позбавивши його життєвих труднощів та негараздів, можливих ударів Долі і тяжких випробувань, котрі ще й не кожному дано подолати – хіба ж це не ознака особливої прихильності Перуна до його близьких, взагалі – до цілого роду?!
Молоді волшебники підгорнули жар до обвугленого тіла, аби все воно, без жодного залишку, пішло з димом до неба. Той попіл, рештки, що залишаться, покладуться в глиняну посудину і прах буде схоронений сьогодні ж, до заходу сонця у високій могилі, що її насиплють найближчі родовичі уноші Деска з оболонського городища.
Уподобавши жертву, Перун подався собі й далі ганяти чортів, а вслід за блискавицями линув густий дощ, проте тут же й припинився, не загасивши навіть жару, той лише зашипів бозна по-якому, а в небо здійнялася ціла хмара білого диму укупі з парою, та й по всьому – і тут бачився добрий знак і особлива цього дня прихильність до коропського роду самого Громовержця. Стадо ж його небесних корів, укотре вже від ранку, крутнувшись на місці, лиш трохи почастувавши життєдайним небесним молоком коропську землю, подалося в інше місце – тепер на полудень.
Тим кільком уношам, що ще не здолали свого першого випробування, прийшлося найважче. Коли на твоїх очах стається таке, більше того, ти бачиш, як за три сажні від тебе ще й досі догоряють останки твого ровесника – хто не здригнеться, нехай і всередині себе самого, від лиховісного передчуття, бо ж невідомо, чи й тебе обере собі Перун, чи загинеш від власного поспіху або нерішучості – і тоді просто пропадеш ні за цапову душу... Четверо, і серед них Олесь, Курилів син, стояли і дивилися перед собою на жевріючу ріку, не наважуючись ступити на неї, а увесь рід так само мовчки дивився на них, розуміючи, що саме коїться нині в душах цих уношів. Окрім мужів на уношів стояла і дивилася зі своїм почтом сама Додолиця – Перунова Діва, що прийшла сюди якраз для того, аби вибрати поміж них усих найсміливішого та найудатнішого з тим, аби віддати йому своє серце та долю.
Олесь бачив Волхитку, бачив і те, що на ній красуються подаровані ним золоті усерязі, він небезпідставно вважав, що вона прийшла саме заради нього, а тому першим здолав свій страх і наважившись, твердим розміреним кроком перейшов на протилежний бік.
– Гой! – брязнув залізом рід і за сміливцем уже й решта впевнено здолали перепону.
– Гой!! – і на їх честь бряжчали щити, топори та списи. Кожен тепер переконався, що Деско дійсно став улюбленцем самого Перуна і був то не випадок, не слабкість уноші, а воля Громовержця. Гой!
Та на тому випробування для молодих майбутніх воїв не скінчилися: діди та зрілі мужі заходилися перевіряти уміння та навички кожного уноші: супружити дорослого лука і бити стрілою ціль, або метати в неї сулицю, із зав'язаними очима, звіряючись лише по вітру, запаху, голосу чи брязкоту, знаходити вірний напрямок до вказаної мети – якогось дерева чи окремої людини, а ще – зі списом та щитом стати проти досвідченого воя і показати своє уміння у володінні зброєю.
Уноші, всі, як один, виявилися гідними стати на прю – чи заради захисту роду, чи заради нападу на ворога – і Шамро кожному з них пов'язав на чоло вишиту червоним стрічку – ознаку приналежності до воїв, мужів. Віднині кожен з них мав право знайти собі жону і умикнути її по добрій згоді, або ж і оружною, коли не вийде по-іншому, рукою.
Тим часом з-за хмар, що з полуденної сторони відходили вже на захід, знову виглянуло Сонце-Дажбог; на траві та дубовому листі під його променями самоцвітами заблищали краплі небесної вологи і якось досить швидко родовичам вже й забулося недавно пережите: для більшості з них мов би і не було ніколи на цьому світі уноші Деска, бо мертвим – легкий, у Вирії, спочин, а живим далі потрібно жити, по колу щоденні справи свої вершити і про живе думати.