Тепер вона немовби підтримує його широке тіло знизу і він завмирає нерухомо на самій поверхні води, лежачи спиною до берега.
А я, як і раніше, не можу підтягнути його до урізу води – так само не вистачає розмаху рук. Лящ лежить переді мною уже в якомусь півметрі від витягненої правої руки, лежить нерухомо, лише ліва зяберна кришка широко відкривається, хапаючи повітря. Якщо він, чого доброго, відпочине, отак лежачи, та влупить по воді хвостом – тонесенька волосінь лусне, як павутинка і тоді все пропало!
Ех, була-не-була! І взявшись обережно двома пальцями – великим та вказівним – за волосінь, я поволеньки, готовий щомиті відпустити її, починаю підтягувати рибину до берега. Мені здається, що це триває щонайменше хвилину, хоча насправді проходить, певно, лише кілька секунд і ось вже її широке бронзове тіло з темною спиною лежить, уткнувшись в піщану крайку берега. Не злякати б! Вудка покладена на кручу, ліва рука обережно перехоплює волосінь, вивільнена права, погладивши тихесенько тулуб ляща біля голови, підбирається до зябер – раз! Готово!
Здобич вже в повітрі намагається ворочати на обидва боки хвостом, проте швидко опиняється в торбині. Все! Звідси ходу назад немає і я починаю відчіпляти гачок, який засів глибоко в роті. От саме тому я й не поспішав підсікати, бо черви – це вам не горох, потрібна витримка, аби лящ, посмоктавши та розсмакувавши довгенького черв'яка, втягнув його у свій рот цілком, а не лише кінчик, що звисає з гачка.
"Ну то що, не клює, кажете?! – подумки звертаюсь я до дядьків, які й далі продовжують своє базікання. – Рибу потрібно вміти ловити". Ось він, момент самоствердження! Не виключено, що ще кілька років назад я боровся б всередині із самим собою: похвалитись такою здобиччю перед дядьками заради кількох хвилин їхнього подиву, а моєї слави, чи зберегти рибальську таємницю, бо ж штука навіть не в тому, що вони, по суті, спіймали сьогодні облизня, а я наловив багато красивої риби, ні-і, вся справа в іншому – ось вони сидять і навіть не підозрюють, що твориться поряд з ними, за кущем. Оце вже справжня майстерність!
Але я вже не той, що був раніше і не куплюсь на таку дешеву славу, бо розумію, що це коштуватиме мені місця. Справжній рибалка ніколи не стане похвалятися своїм уловом прямо на Десні, та, власне кажучи, воно йому й не потрібне, те вихваляння, бо насолода для майстра в іншому – протягнути міцну ниточку незримого зв'язку між людиною та Природою і хоча б на певний час відчути себе її частинкою.
Я починаю розбиратись зі своїми вудками, котрі в безладі лежать на кручі: тут волосінь спуталась, там вона зачепилась за гілку верболозу, а один гачок разом із грузилом провалився між коріння, що нависло над водою. Наробив мені клопоту лящ! Тут швидко з вудками не розберешся: щонайменше півгодини потрібно, аби навести порядок. Коли вже там ловити, адже на годиннику – чверть на одинадцяту. До всього ж, після того, як поволі спала напруга від змагання з лящем, знову починає хотітись спати: в очі немов хтось піску насипав. Тому я рішуче викидаю у воду рештки гороху і починаю збирати свої снасті.
Добре знайоме і зрозуміле кожному деснянському рибалці густе торохкотіння гороху об воду, що красномовно засвідчує про закінчення лову, одразу ж привертає увагу моїх сусідів, бо вже за кілька хвилин (і шершнів не побоялись!) я помічаю їхні голови нагорі, трохи осторонь верби. Присівши навприсядки на краєчку кручі вони впівголоса (шершні!) наперебій цікавляться:
– Ну що, ще щось впіймав? – це перший.
– Хоч із кілограм буде? – це вже допитливий з мотоцикла.
Я ж, вдаючи, що надто заклопотаний переплутаною волосінню своїх вудок, не одразу, і начебто незадоволеним тоном, спроквола проказую:
– З мене вистачить...
Допитливий дядько, окинувши досвідченим оком ситуацію з моїми снастями, – підсаки немає, вудки хоча і бамбукові, але лежать на кручі в безладі та ще й переплутались між собою, обличчя моє йому невідоме, – робить про себе очевидний, на його погляд, висновок: чийсь приїжджий родич, не наш, не місцевий; рибалка, видно з усього, слабенький, тож і розмовляти з ним немає про що.
– Ходімо! – звертається він до свого знайомого, ставлячи тим самим крапку у розмові, що не склалася.
От і добре, бо інакше не знав би як і відкараскатись від набридливого співрозмовника. Помучившись із снастями, я таки даю їм раду: мотовильця ховаю в кишеню рюкзака, вудлища – в пошитий батьком брезентовий чохол; затягнувши зашморг, піднімаю важкий рюкзак і чіпляю його собі на плечі. Не роблячи різких рухів, піднімаюсь нагору (якби гніздо шершнів було хоча б на метр нижче – навряд чи хто-небудь тут не те, що ловив, а й взагалі вільно ходив по кручі), тихенько, аби не зачепити за стовбур верби, беру велосипеда і в руках поволі веду його стежкою до чистого лугу.
На краю тополиного гайка все ніяк не закінчать свою розмову дядьки-рибалки: пихкають цигарками, скаржаться на заклопотаність, яка не дає їм вдосталь нарибалитись. Двічі коротко ревнувши, згори, від Острова, висунувся з-за повороту буксир із двома баржами, повними крейди. Своїм сигналом він попереджає паромників, аби ті встигли, у разі чого, причалити до берега та опустити на дно трос. Від Риботина по луговій дорозі торохтить колісний трактор із піднятою жаткою – отже, косовиця сьогодні розпочинається! Звична, мила серцю, картина деснянського лугу з його помережаними синьою водою зеленими просторами піднімає і без того гарний настрій на небувалу висоту.
Скочивши з розгону на велосипед, я набираю швидкість. Лямки рюкзака під вагою риби врізаються в плечі, він сам дістає аж до поперека, і коли я вже проїжджаю дядьків, вони раптом замовкають – певно звернули все-таки увагу на те, що рюкзак аж ніяк не виглядає пустим. Мабуть починають про щось здогадуватись. Ну і нехай...
Вдома мне зустрічають, скрушно похитуючи головою:
– Ну що, з пустими руками приїхав? Ех ти, забудень... Забути підсаку!...
– Чому це з пустими руками? Несіть краще миску!
Батько довго не може навтішатись моїм уловом:
– Ну що я тобі скажу? Справжнім рибалкою став!
А вже надвечір, коли я трохи відіспався, почався мій справжній тріумф.
Останніми роками між мамою та її сестрою, тіткою Марією, дружиною Івана Трифоновича, влітку, коли я приїжджаю на відпочинок та починаю займатись риболовлею, по телефону ведеться приховане чи то змагання, чи хизування:
– Ну як там справи у твого рибалки? – запитувала років сім чи вісім назад тітка Марія.
– Наловив учора, – відповідала мама. – В'язики, густірки, – кілограмів зо два буде.
– А мій Іван сьогодні трьох в'язів привіз. Вам риби не треба?
– Ні, – стриманою була мамина відповідь, хоча раніше відмови, звісно, не було б.
Років через три-чотири цей діалог набув вже іншого забарвлення.
– Ну що там у вас? – цікавилась тітка Марія.
– Лящ півтора кілограми і дріб'язку десятків два. Кілограмів три з половиною буде. А Іван Трифонович щось спіймав?
– А так само: ляща і дрібної кілограмів два.
Нині ж я чую таку розмову, ініціатором якої тепер виступає вже мама:
– Чим займаєшся? Рибу смажиш?
– Та де там... Казав Іван, не бере. Привіз одну густірку. Думала холодцю зроблю, вже й салат накришила і картоплі насмажила, – мабуть пропаде...
– Приходь, я тобі дам, якраз саме смажу.
– А що, наловив?! – реакцію тітки Марії навіть мені чути.
– Ляща, трьох в'язів і дрібної!
– Де?! В Сохачах?
– Та ні, десь тут.
– Отож, а мій все їздить, тільки бензин розвозить... Іване, ти чуєш?!
Ось він, справжній тріумф, не той, показний, на лузі, перед двома невідомими рибалками, а істинний, самостверджуючий, перед своїм колишнім взірцем і еталоном!
Постарів Іван Трифонович, як-не-як давно вже сьомий десяток розміняв. Чи риба під Змітневим перевелась, чи його бамбукові вудки, котрим вже коли б чи не по сорок років виповнилось, закороткими стали, але не може нині мій дядько похвалитись тими уловами, що були в нього колись і завдяки яким зажив він слави великого рибалки.
І вже в передостанній день мого гостювання у рідній домівці він не витримує. Приїхавши до нас, трохи ніяковіючи, Іван Трифонович звертається до мене:
– Ти вже їдеш завтра... Чи не покажеш мені своє місце? З бензином зараз туго стало, в Змітнів не наїздишся...
– Авжеж!
І ми поїхали на дядьковому мотоциклі. Показав я йому свою ковбаню, розповів, як вудки клав, що до чого... Не було в мені жодного натяку на пиху чи зверхність, а одне лише бажання зробити людині приємне, бо то була для мене перш за все велика честь стати, з його ласки, врівень з таким майстром. Спасибі за це ласкавій до мене моїй долі!
Відкрилось мені того літа надзвичайно важливе в розумінні деснянського світу. Неначе до того заглядав у вузеньку шпаринку ледь-ледь прочинених дверей, відкрити які не міг з незрозумілих мені причин. Аж ось зробив щось таке, від чого ті двері відхилились так, що можна і голову просунути – ого! які дива за ними творяться! Там стільки всього – життя не вистачить все пізнати та осягнути, але хоча б щось уже стає зрозумілим. І добре, що знати все не дано нікому з людей, бо, все пізнавши, так занудьгуєш!
Отак, крок за кроком, ти підіймаєшся до уявної вершини розуміння світу Десни. Ти подолав великі відстані і круті схили – на це пішло так багато часу, терпіння і сил. Але воно було того варте, бо ти пізнав цей світ, ти вмієш, нехай і тимчасово, злитися з ним, ти почуваєшся тут майже як риба у воді – що ще потрібно?
Тепер, оглядаючись на пройдений шлях з висоти свого нинішнього розуміння, ти думаєш: "Ну ось, ще трохи – і я буду на вершині, де взнаю все, де отримаю відповіді на усі свої запитання, бо вище тієї вершини – лише синє небо". І в задоволенні опускаєшся на траву – укотре помилуватися красою навколишнього світу.
Бабине літо.
Хоч і очікують всі приходу осені, але вона, як завжди, з'являється зненацька. На початку вересня, буває, ще стоїть майже літнє тепло, лише ночі стають прохолодними, з такими щедрими росами, яких і в червні не побачиш. Коли ж це якось надвечір захмариться враз небо і здійметься прохолодний західний вітер, котрий одразу ж розгонить залишки того тепла, а натомість принесе з собою особливу, забуту вже, непривітну осінню холоднечу.