Є таке відчуття, що зовсім інше почнеться життя і лише той взвить з нового матиме, хто здатен бачити далі, аніж у себе під ногами. Якщо після Колодія він Жиляті відповів, що ще трохи подумає, продавати частину ріллі чи ні, то тиждень назад згоду дав: не на всю, звісно, на три сохи лишень – хтозна, як воно далі складеться – і вже не боявся незгоди старотців, бо Рибота, взнавши про намір свого воя, твердо йому сказав: "Уся земля навколо Хоробра віднині князеві, Володимиру Святославичу, належить. Згоди старців градських питати не треба. Ряд на купу при мені засвідчиш – і по всьому."
Отак! Чотири гривні сріблом на місяць – може й не така вже велика плата, коли порівнювати з тим, що отець Любим мав, зате ти віднині вой княжий. Меч, щит, кольчуга й шолом із княжим яловцем – і ти перший у роду, коли Величка не лічити, хто їх має: вже одне це чого варте! Хто тут, серед родовичів потягається тепер з Благояром Любимичем, га?!
Вже не тягне його до клопотів коропського огнищанина: ріллі, рядовичів та закупів, зерна на посів, переживань за дощ чи град, за жнива й молотьбу... Срібла багато не буває? Так можна ж зайве продати – і буде срібло. А що зайве нині? Рілля. Коні. Раби. За всім тим око та й око потрібне, а де в княжого воя вільна на те година? За три сохи ріллі Жилята позавчора відсипав шість десятків гривень срібла: коли матер чи дід Видута про те взнають, ото клопоту буде – Благояр аж посміхнувся мимохіть – тільки що вони супроти княжого воя? Пусте...
Він тепер на голову вищим став; друзі в нього – гридні самого великого князя київського Володимира Святославича, що дав нове імення городу Благоярового роду, нарікши не як-небудь, а Хоробром... Хоробером... Хоробором... Благояр тепер один з десяти лише княжих воїв тут, в Хороборі, й ладен на що завгодно, аби ці витязі признали його своїм. Аби стати врівень з ними, нічого не жаль: навіть вірних півтора десятки гривень, що принесли б сьогоднішні лови, вчини він їх із холопами своїми.
– Продамо купцям дичину, – Рибота теж намагався стримати свою радість, – винами грецькими розживемося, може й меду вдасться знайти. Пирувати будемо! – сотник ляснув по рамену новачка.
Благояр аж цвів, пишаючись собою, навіть почервонів від прихованої похвали новгородця.
– Мислю так, що можна було б ще й неводом до льодоходу затягнути, – і запитально поглянув на Риботу: чи сотник згоден?
– Добра думка. А не замало нас?
– Холопів своїх приведу, вистачить.
– Люблю таких! – не стримався сотник і знову приклався десницею до Благоярового плеча: – Добрим воєм будеш!
Діставшись свого двору, Благояр застав там старійшину: за онуками скучив Видута. Йшлося до вечері і Благояр, само собою, запросив діда до столу, поступившись старшому місцем на покуті, в чолі стола. Видута на правах огнищанина роду й пожертву Богам склав і молитву їм проказав. Сама вечеря тягнулася, як завжди, чинно, усі мовчки, по черзі черпали ложками вариво, та все одно, видно було по старійшині, що подумки він десь в іншому місці. Коли повечеряли й Клена взялася прибирати зі столу макітру та ложки, замислений Видута так і лишився сидіти, певно не помічаючи навіть, що діється навколо.
– Пощо зажурився, діду?! – по-молодечому, від княжих гриднів навчившись, мовив до старійшини онук: немов до якогось старого пришлеця з посаду.
Видута іншим разом дав би Благоярові хіба такого прочухана! – може, ще й по гриві отримав би онук за непоштивість не просто до старшого, а до діда свого, тим більше, старійшини роду. Та, певно, не до того йому було, бо й вухом на те не повівши, дід важко зітхнув:
– Якби ти тільки відав, онуче, до чого набридло старійшинство мені... Смерті хощу. Несила вже ношу сю нести.
Благоярові почуте здалося таким дивним, таким! Як може обриднути старійшинство?! Він намагався і так, і сяк обмізкувати почуте, але зрозуміти причини дідового нуду ніяк не виходило.
– Пощо ж так, діду?! – в голосі онука чулося непідробне, відверте здивування.
Видута довго та пильно вдивлявся в Благоярові очі, немов зважував, чи варто тому довірятися, аж доки новоспечений княжий вой не відвів свій погляд.
– Через три дні повоз до Ратичева везти, а городища наші й не чухаються... Мовлено й перемовлено було: кому й скульки платити. Ні, на Короп дивляться, заздрять, що в нас теперечки оброк, а не данина... Мов би ми в тім винні! А коли повоз у свою годину до тивуна не прибуде, кому в порубі сидіти? Видуті! То за що мені, онуче, отся ганьба на старості літ? Може ти знаєш, га?!
Он воно що! Благояр знову поглянув на старійшину, вже з подивом, а тим часом думка його швиденько так, сама собою, сплелася в міцне вервіє переконання чим можна дідовому горю зарадити. Дуже хотілося поділитися намисленим та все ж утримався: не час. А самого мало не трусило з нетерплячки – швидше б уже завтра!
Наступного ранку, щойно у Величків двір до княжого сотника завітавши, тут же й виклав Риботі:
– Бідкався мені вчора старійшина, що верв наша з даниною тягне. Городища в образі на Короп... Хоробор, тобто... Як би отсе підсобити старому?
Риботі голову ламати над тим, що мало би бути клопотом тивуна з Ратичева, аж ніяк не хотілося: сотникові що, своїх турбот не вистачає? А потім згадалися аж дві зими, проведені в київському полюдді, меди княжі, котрих би, не будь данини, повік не скуштував би і зброя при нім, і обладунки – все тримається на данині, всі блага ті, що ними живиться київська Гора: від великого князя й до сторожі на градських стінах. Поглянув пильно на Благояра...
– Сідлай коня! – кинув Благоярові й роззирнувшись навколо себе, додав: – Талець, Негода, Веселун... і ти, Задоро, – проїдете з ним по городищах. – Справишся? – поцікавився в онука старійшини.
Благояр, сам собою запишавшись, тільки головою кивнув, боячись і рота розтулити, щоб широкою радісною усмішкою не виказати перед сотником радості від такої довіри – четверо гриднів під його рукою! Запрігши, вйокнув на коня і першим рушив за ворота. Коли п'ятеро комонних ось-ось мали покинути двір, сотник притримав Задору.
– Придивись там до нього: на що він годен.
До Сохачевого верст хіба що вісім, тож княжа комонна п'ятірка незчулася й коли опинилась біля воріт городища. Ледь посірілий за зиму новий частокіл Сохачевого, спішно поставлений восени, радував би око своєю новизною, якби не стрічалися в ньому поодинокі чорні, мов ніч, обгорілі паколи. Та й ворота, видно було, з огляду на близьку зиму робилися восени наспіх, аби лиш значилось – за такими хіба що від дикого звіра зачинишся і аж ніяк не від чужинського нападу. Сторожа прибульців не одразу і впустила: довелось Благоярові, наслідуючи загиблого отця свого, Любима, гаркнути на все горло:
– До старійшини вашого, Десана Чередича! Діло княже, правець би вас узяв!
Те, що чужі під ворітьми знають не тільки як старійшину звуть, а й ім'я отця його, на сторожу неабияк подіяло і в городище їх нарешті впустили. Десан доводився Благоярові троюрідним вуєм, та й Клена родом була з Сохачевого, тож молодий Любимич доволі часто тут бував. Звісно, його би одразу впізнали, якби не обладунки воя та не шолом з бармами, котрі Благояр одягнув, аби Сохачеве від початку розуміло, з ким справу має. Старійшина був удома. Застуканий зненацька, він дещо розгубився, коли в тісне невеличке житло набилося півдесятка воїв у кольчугах і з мечами при поясі – такого городище бачить не бачило. Приголомшені виглядом гриднів, Десанові домочадці за помахом огнищанинової руки в одну мить вимелись надвір. Привітавшись, як покон велить, Благояр на запрошення Десана Чередича опустився на лаву й одразу ж перейшов до діла.
– Пощо рід з даниною тягне, вую? Чи вам від ковуїв мало мороки дісталось? Кортить ще й від князя спробувати?!
Десан почав виправдовуватись перед своїм же небожем, навіть не розуміючи до ладу, як та відколи пов'язувати Благояра з самим князем.
– Слухай мене, вую! – строгим голосом карбував слова небіж-княжий вой: – Позавтрому ж зі сходом сонця підводи ваші мають бути вже в Коропі. Ти гадаєш, нема в нас клопоту іншого, як отсе з городищ дань вибивати? Наше діло порубіжжя сторожити! Зрозумів?! – з притиском закінчив Благояр.
Десан, погоджуючись, закивав головою і лише коли княжі люде покинули Сохачеве, почав сам із себе дивуватися: сопляка отого коропського злякався! Добре, хоч ніхто з родовичів не бачив його ганьби... То все кольчуги з шоломами – немов ману хтось напустив. Плюнув спересердя й послав онука свого дідів збирати: незчуєшся й коли те позавтрому настане.
І в Жорновках під вечір, і в Оболоні, наступного дня зранку, повторилося те ж саме. Сам вигляд княжих воїв в обладунках, відливаючих сірим блиском укладу, діяв на старійшин безвідмовно. А ще, звісно, й незрозуміла зверхність молодого онука коропського огнищанина, Благояра Любимича, не лише над родами верви, а й над рештою чотирма княжими воями. Отсе так! Великої ваги, виходить, набув коропець, дарма, що такий молодий! – чухали в городищах голови родовичі.
Рибота ж, коли Задора все йому оповів, замислився: "А що? Чи не варто було би Благояра з часом тивуном поставити? Такий туземців наскрізь бачитиме, на три аршини під землю загляне."
****
Звершили таки підсіку! Саме вона, коли до кінця перед самим собою відвертим бути, після останнього віча лякала Сивера навіть більше, аніж віддалене поки що ставлення княжого дитинця з городком. Бо ота, може й несвідома, але міцна звичка родовичів думати, думати, а потім взяти й передумати і намислене вчора сьогодні геть відкинути, могла би призвести до біди. Рід звик сам за себе мислити, а тут прийшов хтось, нехай і сам великий князь і замість того, аби хоча б із старотцями, коли вже не з віче, порадитись, велить: "Мусить рід дитинець мені звести, ще й стіну городську розсунути!" Не звикли коропці до такого, гордість брала гору над здоровим глуздом і коли б закомизились остаточно, була би біда: князь не для того десяток свій тут лишав, аби він всю зиму байдики бив у сіверській глушині. Княже око невсипущим має бути – на тому й стоїть влада великого князя. Та відвів Господь лихо від Коропа, врозумив родовичів.
Добре, що зима видалась не такою вже й сніжною і морози не надто дошкуляли, тож розохотившись сікти дубові кряжі на стіну, сотні, дякувати Богові, нехай і з трудом, але нашкребли їх по навколишній пущі та в бору скільки треба.