Видно стало, що то мужня сорочка з переливчастої білої паволоки, вже вкрита біля ворота рясною та багатою вишивкою.
– Ось князеві моєму сорочку пошила. Хочу тепер вишити її, щоб оберегом йому була: в січі від заліза, в землях чужих від лихого ока.
Береза довго крутила в руках Волхитчине шитво, уважно придивлялася до швів, до вишивки.
– Добра робота, дитино. Святославичу нашому не соромно буде носити. Піду я – час дівок до сніданку гукати. Йдеш?
– Зараз ітиму, – Волхитка почала збиратися.
Сорочка для князя... Коли скінчилося в неї покладене Орогостею приворотне зілля, мусила Волхитка тихенько, для Володимира непомітно, з ниток маленькі наузи в'язати – то зі споду княжої сорочки, то в поясі або в його свитці. Усе для того, аби лишень князя біля себе втримати, не дати йому забути обавницю Волхитку.
Ще трохи... Вірила: коли народить князеві сина, не встоїть він перед Волхитчиними чарами. Княгинею вона стане чи отак, як є – наложницею тільки, а все ж не зможе вже Володимир Святославич поставитися до неї так, як до інших, котрих перевернулося за ті чотири зимових місяці, що вона тут, кілька десятків уже.
От коли вже збудеться її мрія з давнього віщого сну!
****
Вогонь, ковальські кліщі та рало дав людям Сварог. Він же навчив їх з болотної руди залізо й уклад творити. Пращури лишили нащадкам своїм знання про те, як світ Родом влаштований, про рідних Богів і про Кон, про землю і воду, про ліс і поле, про трави та злаки, про дерево й камінь. Діди й отці навчили зі знаряддям працювати, аби прокорм собі добути й руками диво творити з усього: з болотної руди та глини, зі стебел льону і жита, з дерева й глини, з каменю й кості. Була б тільки на те твоя власна воля.
Від отця лишився Сиверові, Десенею у спадок переданий, маленький мішечок з приладдям для різьблення по кості. Оленячий ріг, ще по весні ним у лісі знайдений, Сивер ледь не півдня крутив у руках, приміряючись з чого почати. Були в мішечку якісь маленькі ножички: одні мали леза дуже короткі, інші – довгі та в дрібних зазубринах; були якісь, не те, щоб долота, а дитячі, на вигляд, долітця; були терпужки. Він довго прилаштовувався і так, і сяк, бо ріг не хотів піддаватися, доки не примудрився таки відчебенити від нього два відростки. Потім згадав, що отець начебто розварював ріг у окропі.
Не полінувався, сходив до Благовида за жменею поташу і розчинивши його у воді, довгенько кип'ятив ті відростки. Пом'якли, і піддавалися легше, та все ж – кожному своє! Ті два нещасних кінці, менш, ніж у долоню завдовжки, мучив довше, аніж над кибиттю трудився. За ту ж годину він би три вінці на котромусь теремі сам зв'язав би. Вийшло не так уже й добре, отець би тільки хмикнув, та що вдієш? Он ще й накладки на руків'я попереду...
Припасувати кінці до дерев'яної кибиті було куди легше – дерево, як-не-як. І знову клеєм з чечуги єднав кістку з деревом, а коли через кілька днів той висох, заварив рештки міхурів, обмазав свіжим клеєм усю спинку і нитки найдовших сухожиль щільно проклав по зовнішній стороні кибиті від рога й до рога – так, щоб вони аж на кістяні кінці заходили. А ті місця, де кістка з кибиттю єдналася, ще й упоперек жилами обв'язав і зверху клеєм укотре промазав.
Під кінець і сам був весь у клеї, а пальці так і взагалі насилу спромігся розчепити. До того старався, що аж спітнів: не від зусиль надмірних, а від одного лиш намагання. Зате лук став сам на себе схожий, тільки виглядав так, немов без шкіри. Нехай сохне.
****
Дарма, що перед сутінками почало мести, вдень у пущі синиця вже виспівувала про воза – на відлигу: скору весну вчула; сніг ставав дедалі мокрішим, ліпив прямо в обличчя ловцям, котрі цілим повозом рушали від задеснянської пущі після вдалих ловів: загнали в яму четверо лосих з молодняком – усього дев'ять голів, мало не півтораста пудів м'яса. На чолі повозу поряд із самим княжим сотником Риботою їхав Благояр. Його якась невидима сила аж від землі відривала – ну, ще б трохи й злетів, мов отой зимняк*! Рибота два тижні назад узяв його в залогу княжу, а вже щойно на ловах навіть хвалив привселюдно: і ловець, яких пошукати, і комонник добрий, за кіньми вміє ходити, і до бою на мечах удатний, і жона красуня... Одним словом, виходило так, що нема нікого ліпшого в Хоробрі, аніж Благояр, новий дружинник княжий, вой залоги самого Володимира Святославича!
... Ловецьких ям за Десною Благоярів отець Любим мав кілька – половина їх по задниці дісталася ще від Бусла, двоюрідного брата, що загинув на ловах десь двадесять літ назад, коли не більше. Нікому з задничників Бусла вони не були потрібні, бо клопоту й труда з ними багато, тож Любим і підібрав, можна сказати, непотріб. Аби ловецьку яму в належнім стані втримати та ще й так далеко – потрібні руки й руки. А до них ще й година осіння, золота.
Яму лаштують в яру і то не в кожнім, а лише в найглибшім, з такими крутими схилами, щоб здобич не змогла видертися по них нагору та втекти. Викопати яму глибиною в два сажні і три-чотири завширшки – труд важкий. А потім же ще й стіни тином заплести, аби не розмила їх весняна вода, а щоосені перед снігами, до морозів кожну слід переглянути, при нужді поглибити, вигрібши нанесений літніми дощами мул, упоперек покласти жердини, на них тонкий хмиз, покрівлю ту присипати опалим листям, перед самою ямою яр з обох її боків надійно перегородити жердинами, аби важкий звір, забрівши, випадково не пошкодив легке накриття – кому, як не Благоярові те знати!
Любим, отець його, ямами своїми пишався, бо попервах, коли мав їх тільки три, по осені сам-один гнув на них спину і першу зиму, аби звіра загнати, мусив по ряду півтора десятки ловців наймати. Зате і перше срібло, хвалився він колись синові, саме від тих ям у нього завелося. Це вже пізніше викопав з холопами іще три, а потім уже й невід завівся, і тоня своя на Десні, а потім коні додалися – умів Любим з ловів неабияку взвить мати. Недарма так прагнув боярином стати! Тепер коропському родові боярина свого вже не мати – під князем опинився... Тож і жалкувати нема за чим, вирішив Благояр: варто жити тим, що Доля посилає – не боярином, так дружинником княжим став, а що далі буде, те нікому невідоме. Відтак живіт свій наперед лаштувати треба, як ото ловчі ями отець лаштував – щоб скористатись, коли година прийде. Вирішив для себе, що найперш має утвердитись поміж княжих людей і задля цього на все був готовий: ось і на лови за Десну покликав – не тільки розвага гридням, але й взвить неабияка для княжого сотника.
Десяток саней з двома їздовими лишили на узліссі, до котрого виходила однога найглибшого яру, що ховав у собі першу яму. Спустилися двоє і знявши огорожу з обох кінців ями, звільнили звірові шлях до пастки. За тим уже княжий десяток та ще десяток Благоярових холопів на конях на чолі з Благояром рушили далі і пройшовши перелісками зо три версти, заглибилися в ліс. Роз'їхались на два боки від головного ловця й по умовному перегуку сови та крука, немов крилами невода охопивши місцину, рушили до початку яру, заганяючи в яму звірину. Дві козулі, що втрапили до яру – то не здобич. Коза легка і товстий, по пояс, шар снігу в яру під весну тримає її на собі. Тож не стали й заганяти легку здобич, покинули та перебрались до наступного яру.
Що того зимового дня? Благояр дуже переживав: а раптом знову невдача – зганьбиться ж перед новими друзями. Бо з шести по осені під кінець зими лишалося тільки дві ями: одну так замело снігом, що годі було на неї сподіватися, а три вже дали йому свою здобич і неабияке срібло з того: навіть дід лишився вдоволеним. Коли не вдасться щось путнє до неї загнати, буде сором Благоярові, як ловцю.
Та все ж праве крило вже обідньої пори угледіло лосине стадо в добрих два десятки голів і старий, досвідчений Четвертак, що не одну зиму й не одне літо був на ловах першим опісля Любима, погуком крука дав знак, що бачить здобич і загоничам слід обережно зміститися одесну.
Зуміти направити в потрібне місце пущі ціле лосине стадо потребує неабиякого хисту, тим більше, коли звіра виявили не посередині ловецького чепу, а на самісінькім його краю – стадо тоді слід спочатку обігнути, а потім уже дуже повільно та обережно гнати, ні, не гнати, а мовби повільно підштовхувати в потрібне місце – туди, де бере свій початок глибокий яр із ямою.
Відчувалося, що в пущі незабаром сутенітиме й від того сам собою посеред ловців рождався поспіх, а він на ловах – останнє діло. Коли вже лосі підійшли зовсім близько до спуску в яр, Рибота, що був майже посередині чепу, за якихось два десятки сажнів від Благояра, не стримався й піддав коня острогами. Стадо рвонуло вперед, але через товкотнечу на вході в яр більша частина лосих з молодняком рвонула вбік і лупонувши заметами над самим краєм яру, втративши під стрілами двох своїх, прорвалася між ним та лівим крилом ловців і гайнула собі на волю. Благояр, пом'янувши нечисту силу, вилаявся спересердя на весь ліс та Рибота пропустив те повз вуха – сам почувався винним.
Все ж таки семеро (лише семеро!) лосів опинилися в пастці й були заколоті списами дружинників та рожнами коропських ловців. Божич вже підганяв коней на спочинок, тож Благояр загадав своїм холопам витягати здобич нагору, білувати й вантажити на сани, а княжий десяток рушив до Коропа: не дружинникам же чорною роботою та ще й поночі займатися! І хоча Любим на таку здобич не схотів би й дивитись, проте для княжого десятка то був неабиякий успіх.
Дід Видута, коли почув, що Благояра в княжі люде взяли, від несподіванки весь червоними плямами пішов: не знав, певно, горека, радіти йому, чи бідкатись, як завжди. Навіть за серце хапався. А Благояр собою, навпаки, пишався – перший, одразу ж по загибелі Зозульця, здогадався до сотника звернутись. Тепер ось молоді родовичі, про удачу меткого Благояра взнавши, побігли й собі наввипередки – а зась! – повертайте голоблі, не бере сотник більше нікого.
Як таке зветься? Прозорливість! Наперед знати, що коли ліпше вдіяти – його Боги небагатьом дали, так вирішив Благояр. Те старе, чим до ковуйського нападу отець із дідом та й усі родовичі вкупі жили, воно тепер ні до чого.