Зриваю лише комель, бо гінчик не лише залишився на своєму місці, але під нестримним напором навіть занурився у воду. Ого! Оце в'язь!
Мені доводиться одразу ж різко, наскільки можна, нахиляти вудку вправо, аби стримати неприборкану силу великої риби. Права вудка, що залишилась лежати на своєму місці, мені заважає, але зараз перемінити руку, аби вивільнити правицю і нею вийняти коротшу вудку, я поки що не можу, такий сильний опір чинить риба. Всупереч своїм же, роками відпрацьованим правилам, я потроху піддаюсь суперникові і він, там, на дні, все більше опускається вниз по течії, діставшись того куща, на якому ще хвилину назад сидів рибалочка, але який, побачивши наш герць, вирішив за краще перелетіти в інше місце. Все! Більше піддаватись я не можу, тому тримаю в'язя на місці, боячись лише одного – аби не знайшовся на дні який-небудь корч, за котрий може заплутатись волосінь, бо тоді – пиши, пропало! Хоч який сильний мій суперник, проте, все ж таки, з часом його могутні потяжки слабшають, уповільнюються в часі, стають не такими різкими. Отепер я вже можу перекласти вудку в ліву руку та правою вийняти меншу, котра так мені заважає. Обіперши її на кущ, я віднині всю увагу знову зосереджую лише на боротьбі з рибиною, котра і далі зо всіх сил прагне отримати волю. Обережно, без поспіху, намагаюсь повернути втрачені позиції, поступово, сантиметр за сантиметром, відвойовуючи у в'язя підводний простір та підтягуючи його тепер вгору по течії на те місце, де він узяв мого гачка. Коли ж це вдається, я знову присідаю біля самісінької води, готуючись до завершального моменту.
Здобич ходить вже упівводи, ходить півколами, без того напору, що був спочатку. Не буду поспішати, мені потрібно, щоб в'язь піднявся на поверхню повністю стомленим. Час не йде, а тягнеться, немовби він загус від такої напруги очікування. Перетримаєш рибу – може зійти, обірвавши собі губу, поспішиш – може трапитись те ж саме. Як знайти золоту серединку? Залишається сподіватись лише на власний досвід та інтуїтивне відчуття ситуації, що виникає з роками і через волосінь вудки єднає тебе в одне ціле зі своїм суперником. Ось воно, злиття з природою: я долонею, правим зап'ястком, рукою, всім своїм єством відчуваю рибу, що ходить на моїй вудці, відчуваю так, начебто ми з нею вже одне ціле. Працює не думка, щось інше, первісніше за тверезий виважений розрахунок – інтуїція, підсвідомість.
Ось вже й грузило піднялось над водою, опір майже не відчувається, риба тепер намагається піти на середину ріки, вудка піднята високо вгору, вона вже майже розпрямилась, бо напруга зникла, але потягнути сильніше, аби цю напругу створити, щоб тим самим остаточно стомити рибу, я не можу: за цим неодмінно наступить сплеск, а перелякана риба, зібравши останні сили, знову потягне на глибину і хтозна, чи не вдасться їй тоді звільнитись від мого гачка.
Я відчуваю: поки що рано робити рішучі рухи. Але й до воя випускати такого великого в'язя небезпечно, течія подвоїть його сили. Тому я знову кладу вудку до самої води, тільки тепер в іншу сторону – вліво. Вже майже діставшись воя, в'язь виходить на поверхню і завалюється на бік. Ого! Який великий!
Я поволі починаю підтягувати рибину, що лежить на боці, до берега, але вона стомленим, уповільненим порухом знову йде під воду. Проте сил у неї не залишилось, та й ковтнувши повітря в той час, коли лежала на поверхні, вона вже не здатна управлятися зі своїм сильним тілом так, як п'ять чи сім хвилин назад. Ледь здобич вдруге виходить на поверхню, як я легенько піднімаю її велику голову над водою і вона знову хапає повітря тепер вже широко відкритим ротом.
Ну ж бо, мій красеню, ходи до мене...
"Цей точно кілограмів на два потягне" – прикидаю я на око вагу здобичі та запроторюю в свою торбину. Який сьогодні чудовий день! Навіть відсутність підсаки не стала на заваді моєму успіху. Мені раптом приходить в голову думка: можливо, не всупереч цій обставині, а саме завдяки їй мені так таланить. Чи не тому мої в'язі поводились так спокійно, що я сиджу дуже низько, при самій воді, і під таким гострим кутом вони не могли мене бачити, як не можу і я бачити зараз рух мого поплавця під водою? Певно, вони просто не могли допетрати, звідки виходила небезпека, не розуміли її походження, не бачили навколо себе чогось загрозливого і тому були такими сумирними. Підсака, якою я незмінно користувався у попередні дні, дуже їх лякала; певно, навіть більше, ніж оте незрозуміле, що впиналось у їхні губи і вони починали відчайдушно рватись на волю, борсаючись щосили, немовби у них відкривалось друге дихання. В'язі, котрих я ловив у попередні дні, і в торбині підстрибували та не полишали спроби звільнитись, а сьогодні хоча б один поворухнувся – засинають собі тихо-мирно.
Рибі притаманно поводитись тихо та непомітно, саме тиша є для неї запорукою безпеки. Якщо лящ чи в'язь і скидаються, полюючи за комахами, то роблять це лише бувши впевненими у цілковитій своїй безпеці, десь посередині Десни, або біля таких хащів верболозу, куди жоден рибалка не добереться. Навіть сидячи на гачку, вони лише щосили прагнуть піти вглиб, до рятівного дна, до течії, до підводних хованок – корчів та водоростей. І лише доведені до відчаю, перелякані, витягнені рибалкою на саму поверхню, до тої межі, за якою починається згубне для них повітряне середовище, вони, забувши всі риб'ячі "не можна", відчайдушно починають борсатись, здіймаючи шум та через те лякаючись ще більше. Оскільки сьогодні здобич мене не бачила і в поле її зору не потрапляла страшна підсака, вона хоча і намагалась звільнитись, але при цьому також і боялась здійняти шум, аж доки не виснажувалась у боротьбі та непомітно для самої себе змушена була хапонути повітря, котре остаточно паралізувало її волю та сили.
Я і в підсаку вже досить давно беру здобич практично без шуму, але сьогодні перевершив самого себе – навіть дядько, сидячи на відстані, що дорівнює довжині двох вудлищ, і той, без сумніву, навіть гадки не має, що робиться під самісіньким його носом, інакше давно прибіг би подивитись. Ото здивування було б, якби взнав про таке!
Тим часом, немов би відчувши, що я думаю саме про нього, дядько за кущем забурчав щось сам до себе; слів не розбереш, але по тону зрозуміло, що чимось невдоволений. Мені чути, як він вовтузиться на своєму місці, все побуркуючи собі під ніс, нарешті тихе гупання та шурхіт пересохлих глиняних грудочок, котрі сиплються згори, а деякі навіть – бульк! бульк! – падають у воду, засвідчує про те, що сусід не втерпів і подався шукати нове місце. Дякувати Богові, до мене не підійшов, бо нижче мого місця нічого певного не знайдеш, надто низька вже вода, навесні там ще можна було посидіти, а нині – мілко, майже плес. Почовгав вгору по течії, а це – далі від мене; і добре: хоч не відчуватиму напруги через те, що хтось за мною спостерігає.
А перервана думка знову сама собою повертається до покинутих роздумів. Здається, я зрозумів сьогодні щось дуже суттєве для себе, і це – розуміння того, як ти маєш поводитись на Десні, аби бути тут своїм, як оцей рибалочка, як жабка чи щупеля, котре, до речі, знову зникло, злякавшись очевидно, нашого з в'язем, суперництва. Твоя поява тут не повинна бути навалою чи вторгненням. Ти маєш злитись воєдино із тутешнім довколишнім світом: якщо кожен деснянський мешканець намагається бути непоміченим – домагайся того ж і ти; вони люблять тишу – розчинись у ній і ти; спробуй жити за їхніми правилами і перед тобою відкриється нове життя, в котрому ти не будеш виглядати так, неначе закутий у залізні обладунки середньовічний лицар-одинак з оголеним мечем посеред веселого ярмарку життя. І навіть, якщо тобі нікуди подітись від свого людського зацивілізованого, схованого за металом байдужості, єства, якщо ти по суті залишишся тим же самим "панцирником" і надалі, – все ж зніми із вкритої струпом душі, хоч на певний час, оті обладунки, зніми і кинь на зелений килим лугу, аби крізь них змогла прорости трава і зацвів діткливим ніжним цвітом мишачий горошок. Ти відчуєш, що повернувся, мов блудний син, до рідної домівки. Не бійся – це не смертельно для тебе і ніщо тобі тут не загрожує, але лише тоді ти зрозумієш, що так само, як отой залізний панцир, котрий спочатку був лише землею, котрий вийшов весь із землі і, врешті-решт, землею колись і стане, так само і ти вийшов весь із Природи, є її часточкою і часточкою цією залишишся, навіть, можливо, прагнучи зовсім іншого. Бажаєш ти того чи ні, все одно колись до неї ж і повернешся і вона тебе прийме незрадливо, будь-якого, але одна річ – коли ти приїздиш до рідної матері бажаним гостем, отримуючи від неї безмірний прояв материнської любові і зовсім інша – коли вже не по своїй волі...
Лише тепер я починаю відчувати, що вже досить тепло – пора знімати куртку. Вона хоча і літня, легенька, але починає здаватись зайвою. Залишившись у футболці, знову готуюсь до кльову: підкидаю гороху, наживлюю вудки, закидаю, – все, як завжди. Сонячні промені де-не-де пробиваються через густе листя і пускають за кущем по збриженій першим вранішнім вітерцем поверхні води мерехтливі зайчики. З приходом дня значно поменшало комарів, не так вже набридають їхні укуси та тоненький, на високій ноті, одноманітний писк. Шершні знай собі накручують кола навкруги свого гнізда – сторожують його, чи що? Щось голосно зашурхотіло під навислим над водою корінням і з-під нього висунулась голова водяного щура – ач, морда, мабуть, почув запах риби. Спробуй піти тепер кудись, залишивши тут свій улов – перепаскудить рибу, було вже мені колись. Я скоса поглядаю на нього, не забуваючи про поплавці, щуряка поводить головою туди-сюди – принюхується. Легенький помах рукою і він прудко ховається за навислим над водою корінням.
Ще трохи гороху у воду і через кілька хвилин поплавці немов по команді оживають. Підійшов косячок в'язиків по сто-двісті грамів і наше з ними змагання розтягується в часі чи не на годину. Коли ти з рибою, справжньою, такою, як оці в'язі, що лежать у торбині, то можна і порозважатись. І хоча клює не надто часто, та й підсікти такого "молодого спеціаліста" не завжди вдається з першого ж разу, проте більше півдесятка моторних в'язиків із червоними, як жар, грудними плавцями, опиняються в моїх руках.
Серйозна риба, перш, ніж узяти до рота мою горошину, походить якийсь час навколо неї, обдивиться, обнюхає, аби пересвідчитись, що їй ніщо не загрожує, а ця дрібнота, ще не навчена гірким досвідом, у гонитві за легким харчем кидається безоглядно на все їстівне, що потрапляє на дно і тим самим стає на заваді старшим своїм родичам.