А потім звикли. Людина до всього звикає.
– Щось бачу я одних кіз у вас, – роззирнувся Лавро, – невже ж говяди немає?
– А де б їй узятись?! – махнув рукою Ладим. – Погоріло все. Нема ні корови, ні вола. Ото й тягла, що Завидові коні. Самі в плуга впрягатись мусимо. Добре, хоч веприна є – того літа загнали виводок у пастку, то тепер розведемо. Цілимось тепер туриць з телятами зловить: тут ще в першу зиму звіра прийшло – сила! Правда, хоч луків і стріл удосталь мали, так не кожному ж ловцем судилось бути, тому м'ясо не часто їли. Та й солі знайшлося обмаль. А риби вперше поїли, як на лютому місяці придуха була. Все те нічого, все наживне. Людей жаль...
– І отець Овдій загинув? – згадав Лавро пресвітера.
Гончар на підтвердження кивнув головою.
– Згорів у церкві. Службу правив увесь час. Рекли он, – Буслай вказав на когось із гурту, – що в церкву багато люду набилося: старі, жони з дітьми... Захисту шукали, розради. І мої холопи колишні, Зось із Нечипором, дуже набожні були: як побачили, що татарин полон рубає, тілами дорогу собі на стіну гатить, не витримали того видовища – втекли у храм. А там зайнялось у восьмерику[508], ну, купол і обвалився. Погинули всі, один Зось дивом живий лишився. Так Бог розум забрав, несповна тепер... Собаки загавкають – тікає в хлів, у сіні ховається. Знайдеш його, а він сам не свій: "Татари?" – питає і аж тремтить увесь, горека[509]...
Лавро зиркнув на жону: Всемила сиділа мовчки, ні пари з вуст, своїх, певно, згадувала. І пригорнув би, підбадьорив, але соромно на людях.
Просте, невибагливе частування давно скінчилось, коли й не розходились люди у власних справах, так лише тому, що важкі спогади розбурхали пам'ять, розтривожили душі – кожному згадалося щось своє. Сиділи, стиха ділились одне з одним тим болем, що четверте вже літо часом нікому не давав спокою, мучив, як мучить роз'ятрена стара рана.
– Се ти добре вчинив, що вернутись намислив, – Середа посунувся ближче до Лавра, – миліше рідного краю нічого в світі немає. Будиславові отроки двічі навідувались, десятину[510] платить змушували, та ми піднялись гуртом: вертайтесь, тоді дамо! Бо хто ж захистить смерда, як не князь, чи боярин? Завтра ще котрийсь налетить: платіть! Самі завіялись ген куди, в чужу волость, новий Хоробор там заклали, а старий куди подіть? Дик, бідкались, скажу тобі, що мовби все там не так, що якось не приживаються там. Звісно, чужа сторона... Мо' й повернуться бояри наші.
– Про Чорноту йому повідай, – попросив коваля Буслай.
– Еге ж. Вугляр такий був у нас, може пам'ятаєш, – охоче пристав на гончарове прохання Середа, – так він з усим виводком своїм навалу в пущі пересидів, а коли татари пішли, рвонув за Десну: що ми йому, голі й босі – зразу ж нерівня стали. Пішли з ним нахлібниками душ із десять наших. А се ось об'явився був минулого літа. Далеко забігли, мало не до Гомію[511], в пущу несходиму. Весь поставили, Хоробичами назвались, а все одно – не те... Десну згадував: за лугом сумують. Ми його й кликали назад, так ні ж. Рече: "Що було, те за водою спливло, усп'ять не вернеш. Уже вгніздились." Та й те помислить: тута ким був? Якимось вуглярем. А там хоч і вугляр, дик огнищанин же, холопів одних півтора десятки. І ти скажи ж: весь вік у пущі, а за лугом, бач, сумує. Людська душа, вона простору хоче, а наша, придеснянська, ще й до води тягнеться.
– Казав колись мені старий волхв, – всівся на свого улюбленого коника гончар-любомудр, – що коли й згине сей город, – він кивнув за Ятрицю, – то лише Хоробор, бо суть чужою волею ставлений. Той же, що родом закладений, Коропом ним же названий, переживе й віки. Бо в нім людська, рідна воля нуртує, б'є, наче джерело в мороз: вона ж бо незнищенна!
А ти, Лавре Єлисейовичу, таки добре вчинив, що вернувся, ще й не сам, бач. Жона твоя здалеку? Видно, що непростого роду.
Лавро із Всемилою перезирнулись.
– Всемилою звіть жону мою; отець її княжим ловчим у Торчеську[512] був. Та нині на Русі доля всих однакова: прийшли татари і Торчеськ спалили, вона ж дивом не загинула, зуміла в печері сховатись – там, у їхнім краї, є де. Ми вже з нею дві зими разом, навіть вінчані у Лучеську[513]. Де токмо доля нас не водила, та коли Всемила понесла, мусили десь осісти. Так ото й опинилися тут: багато їй про Хоробор оповідав. Ви не помисліть, що ми трудом погребуєм: не та година нині. Коли купно живете, то й ми з вами на рівних будемо. Виживати треба; там же – як Бог дасть.
– Чи знов утік? – почувся раптом грубий насмішкуватий голос і всі підняли голови. Огнищанин Завид непоміченим підійшов до громади й стояв неподалік Лавра, красномовно поклавши десницю на сокиру, що стриміла за поясом. Троє холопів його ніби й без умислу, але відрізали шлях колишньому ізгоєві до його коней.
Лавро на те і оком не зморгнув.
– Не ізгой я, Завиде, затям. Давно на волі.
– Невже? – так само насмішкувато поцікавився переймитник. – Щоб Жирослав Мироніжич та й відпустив тебе? Не вірю.
– Нема боярина Жирослава. – голос колишнього купця був так само спокійним. – Татарин встрелив. Перед смертю волю мені дав – за те, що не кинув його в лузі помирати. Порукою в тім слово моє купецьке.
– А воно чогось варте? – скривився Завид. – Новгородським купцям теж його давав – хіба ні?
– Був гріх, – спохмурнів таки Лавро, – маєш право дорікнути. Та токмо один раз. Бо до старого в мене вороття уже немає і душу тим ятрити не дозволю.
Чи давня нелюбов до холопів-утікачів і тепер ще не давала Завидові спокою, чи звик, щоб слово його було останнім, тільки не змовчав огнищанин:
– На рідне попелище потягнуло, чи як? А може крадене срібло приховав, забрати хочеш, га?
На Лаврових щоках заходили жовна.
– Жону собі взяв. Вернувся на дідизну, до могил. Осісти хощу. Жити, як всі, з родом своїм. Як там далі буде – один Бог святий знає.
– Осісти, се добре, – ніби вголос міркував Завид, – не босий прийшов, тягло[514] он маєш. А я огнищанин тут – чув?! Ще подумаю, чи потрібен ти?
Лавро не витримав, підвівся, поклавши руку на шаблю. Підводився так, що й остання жона в гурті, а Завид так першим зрозумів – у будь-яку мить клинок купця блискавицею вилетить з піхов.
– Ти зібрався мене права на рідну землю позбавити? – голос Лавра став холодним, як лід.
– Ти, Завиде, міру знай, – втрутився Буслай, – ми тебе огнищанином обрали не за тим, аби боярином ставав.
– Тута всі рівні, – долучився й Середа, – так домовлялись. Вгомонись, Завиде!
Кметь ніби схаменувся: махнув рукою – мовляв, добре, по вашому нехай буде, і повернувся вже йти, але Лавро спинив:
– Стій, Завиде! Послухай, що при всих тобі зречу. Зла на тебе не тримаю, проте й удару твого підступного не забув. Тепер всі вільні, княжого суда тут немає, тільки Божий лишився, – він труснув шаблею в піхвах, – тож пам'ятай про нього. Ми, купці, одчайдухи, боягузів серед нас нема. Намислиш проти мене щось лихе – знай: постояти за себе вмію і першим ділом за той удар поквитаюсь!
Переймитник слухаючи Лавра, так і лишився стояти спиною до нього, а коли той замовк, рушив, наче нічого й не сталось, далі, до власного житла. Наче морозцем потягнуло в травневім повітрі: поселяни й собі підводились, аби розійтись – скінчилось частування зовсім не так, як очікувалось, зіпсував старійшина настрій і людям, і гостям.
А сонце помалу котилось до виднокола. Заливались солов'ї, знай гули працьовиті бджоли, плескалась в Ятриці риба і клекотів на сухому дубі коло свого гнізда гайстер[515] – для всієї Божої тварі навколо не змінилось нічого: що був Хоробор на землі, що не було його. Ніхто, крім людей, не печалився за згорілим городом. Та й те помислити: а хіба бортник[516] побивається за бджолою, коли блискавиця спалить борть? Бо кому яке діло до чужої біди? Своєї б не накликать...
– Житло ми вам толокою поставимо, – заглядав у завтрашній день Буслай, – козеня дамо, квочку з курчатами. Токмо ж далі доведеться, як усі, плуга перти і тяглом ділитися. Що на таке скажеш, Єлисейовичу?
– А що? Жити схочеш – попреш. Паперті тут нема, – посміхнувся Лавро, – та й три останніх літа не жили – виживали, до тягот звикли. Тяглом поділимось. Тепер життя яке? Далеко розумом не розкидай: день прожив – і добре. Що ж там далі і як воно буде, поживем, побачим.
– Казав колись мені старий волхв, – всівся на свого улюбленого коника гончар-любомудр, – що коли й згине сей город, – він кивнув за Ятрицю, – то лише Хоробор, бо суть чужою волею ставлений. Той же, що родом закладений, Коропом ним же названий, переживе й віки. Бо в нім людська, рідна воля нуртує, б'є наче джерело в мороз: вона ж бо незнищенна!
...Була пізня осінь. Татари вже обложили Київ. Лавро не лишився в стольному городі – мало з нього Хоробора було? Дивом уникнувши полону, встиг прослизнути до того, як навколо Києва замкнулась татарська петля. Часом виручали засмальцьована татарська шапка з лиса та вонючий кожух, що лишались при ньому ще від Сосниці, коли вбив на лузі татарського гінця. Волохатий коник і чужинська одіж робили його схожим здалеку на татарина – інколи тільки це й рятувало від неминучої, здавалось, погоні.
Він рухався роським лівобережжям угору по течії, вдень ховаючись по видолинках і ярах від всюдисущих татар, пересуваючись риссю лише місячними ночами і вдосвіта, доки не піднялося сонце. Всі городи й городища навколо Києва лежали згарищами і Лаврові здавалось, що настає кінець світу: куди й навіщо він тікає? І чи втече взагалі?
Рось билась у скелястих своїх берегах, що нагадували кремінні муровані стіни родненських[517] воріт. Глибоким яром він вів коня у поводі, шукаючи місця, де можна було би піднятись нагору, коли це серед голих кущів майнула невеличка постать і тут же зникла з очей. Подивований Лавро, що кілька днів не бачив жодного живого русича, підійшов до того місця і в кам'яному схилі яру побачив вузький розлом.