Часом подував легенький вітерець, але світанок був на диво теплим і на траві майже не було роси – видно по всьому, що варто чекати дощу. То й добре, подумав Сивер: дощ на Перунів день – гарна прикмета, так казав колись його дід, Рожден. За Десною, правіше її оболоні, край неба був похмурим, темним – там вже збиралися хмари. Цвіркуни старалися, як ніколи: здавалося, що від них і у вухах лящить. По Коропу брехали собаки: там також мужі виходили із жител, йшли вуличками до Полуденних воріт – поспішали на Стару Могилу.
Баритися не можна було і Сивер швидким кроком рушив до посаду. За Гульбищем наздогнав майже сотню мужів, котрі вели двох биків, а на підводі везли ще й двох кабанів та кілька півнів. " З Жорновок" – вирішив Сивер, бо тут якраз починався гостинець, що через бір вів до броду через Ужеть і далі пущею аж до городища.
Міст через Ятрицю знаходився неподалік Рикушевого двору і його господар уже чекав на Сивера біля власних воріт. Рикуша, як коваля, вочевидь, добре знала коропська верв, усе гніздо[327]: жорнівці, проходячи мимо, почали шанобливо з ним вітатися. Немовби хтозна скільки не бачившись, друзі обнялися, бо ж сьогодні був неабиякий день – Перунів, свято справжніх мужів!
Цілий натовп сунув через міст до дубового гаю на Старій Могилі і коли Сивер з Рикушем дісталися священного місця роду, там уже зібралося сот вісім, або й дев'ять мужів та понад півсотні уношів, що мали в цей день, пройшовши випробування, стати воями, але люди ще йши та йшли. На вершині високого пологого пагорба біля велетенської клади з сухих дубових дров стояли волхви на чолі з Шамром, Видута з Любимом та ліпші мужі роду. Усю Могилу, що, окрім своєї маківки, поросла негустим дубовим гаєм, заполонили родовичі і всі вони були зі зброєю. Купці та кілька десятків городян, із зажиточних чи ковалів, хизувалися мечами, решта мали хто топори, хто булави чи списи, досить багато з них тримали щити та довгі ножі, дехто ж – лише луки.
Доки волхви не почали требу, родовичі ходили по натовпу, котрий розділився на купки, шукали рідню чи друзів, радо віталися, обіймалися, вели розмови. Навіть помислити не міг Сивер, що він буде комусь тут цікавий, але, виявилося, що про його повернення прочуло вже все коропське гніздо: підходили старі мужі, діди і з Сохачевого, і з Жорновок, і з Оболоні – віталися, розповідали чийого вони кореня та яким чином пов'язані із Жаданом чи Рожденом. Згадували минулі літа, добрим словом – і діда його, і отця, що особливо дивувало Сивера, розпитували про нього самого і йому це було особливо приємно – відчувати, що ти пов'язаний кревними узами з багатьма людьми, а твої отець і дід своїми славними ділами залишаються у їхній добрій пам'яті попри час та життєві негаразди.
Підійшов Будай, ведучи з собою широчезного в плечах молодика, що тримав у одній руці щит, а в іншій спис. На поясі в молодика в потертих піхвах висів скрамасакс. Його світло-русе волосся кучерявилося, молода борідка була ще короткою, проте густою, а очима, лобом, бровами молодик, як дві краплини води був схожий на Воропая.
– Оце, Сивере, і є твій братанич – Величко.
– Гой єси, стрию, – баском прогудів трохи зніяковілий Величко.
Вони обнялися і Сиверових довгих рук заледве вистачило, щоб охопити спину братанича.
– Ну ти й ведмідь! – захоплено вигукнув Сивер. – Як тебе земля тримає?
Величко почервонів. Потім, справившись із собою, затинаючись, запитав:
– Казав Видута... ти, стрию, отця мого... у Подунав'ї видів... Розкажи...
Ледь Сивер відкрив рота, як люд навкруги заворушився, усі зашуміли – щось мало початися і Сивер плеснув Величка по спині:
– Прийдеш до мене в гості – розповім.
Бемкнули била – протяжно та врочисто і купки розпалися; рід, ділячись на сотні, а сотні – на десятки, ставав великим, сажнів у сорок, колом, посередині якого, на вершині Старої Могили, знаходилися волхви. Гамір поволі стихав і коли нарешті залягла тиша, Шамро у білому плашті, обшитому червоними свастями, виступив з посохом наперед, із силою вдарив його вістрям об землю – дзвіночки дзеленькнули і стихли, а посох залишився стояти, волхв же, здійнявши до неба обидві руки, гучним сильним голосом почав зачин:
Велій Перуне, могутній вою Сварожий!
Той, хто Змія здолав з Чорнобогом,
Хто блискавицями гонить чортів
І нечисть всіляку геть проганяє!
Доблій наш Боже, силою славний,
Грому й небесного стада володар,
Відвагу всели в наші душі,
Силу нам дай нездоланну, щоб могли ми
За рід свій пліч-о-пліч по Кону постати
По Праві нам даній Соколом-Родом!
Гой!
І всі, хто був у колі, забряжчали зброєю, заволали:
– Гой! Гой!
А десь на сході раптом гуркнуло, загриміло, немов велетенська підвода проїхала по кам'яним уламкам чи камені покотилися з гори; усі навіть лицем просвітліли, бо то був добрий знак – Перун відповідав на вітання Шамра і волхв не розгубився, одразу ж повернувшись обличчям туди, звідки гуркотіло, він з радістю в голосі прорік:
Гой єси, Перуне-отче, Громовержцю наш!
Розкотися громом в Сварзі синій,
Матір-Землю напувай,
Щоб колос налився
І семикратно нам
Повернувся!
Гой!
Підхопили тут же сотні:
– Гой! Гой!
Час було переходити до складання пожертви. Аби пожертва з димом дісталася небес, обителі Перуна, вогонь мав бути лише живим – таким, котрий береться або від запаленого блискавкою дерева, або добувається на місці пожертви тертям. Помахом руки Шамро покликав до себе дванадцятьох, наперед визначених, найбільш гідних родовичів, по одному з кожної сотні – ті підійшли та зняли із себе увесь одяг; молоді волховичі поклали на розсохи двох сусідніх дубів довгу жердину з видовбаним на її середині гніздом, під жердиною лягла на землю товста дубова колода, теж із виямком посередині; між жердиною та колодою вставили рівного високого дубця, обидва загострені кінці якого входили один у гніздо на жердині, інший – у виямок на колоді. Шамро підклав у виямок трут і тонесенькі сухі дубові скалки.
Десятеро мужів, із обраних, узявши довгий мотузок, кілька разів обвили ним дубця на рівні свого пояса і поділившись на дві п'ятірки, розтягнули його в протилежні боки; двоє інших взялися несильно притискати жердину до розсох. Коли усі вони були готові, п'ятірки під вигуки своїх очільників: "Гей!.. Гей!.. Гей!.." почали по черзі швидко тягнути на себе кінці мотузка: туди-сюди, туди-сюди, туди-сюди... Не так вже й багато пройшло часу і з-під нижнього кінця дубця раптом вирвався тоненький димок, він міцнів, більшав; ті, хто обертав туди-сюди дубця, пришвидшили наскільки могли, свої рухи – ще трохи і у виямці на колоді раптом зблиснув язичок вогню... один раз..., другий..., зайнялося!
Шамро помахом руки зупинив обертання дубця, жердину та дубця обережно прибрали і молоді волховичі заходилися підтримувати щойнонароджений вогонь: якби він згас, то була б страшна прикмета!
Живий вогонь палахкотів, набирав сили – Гой!
Усі присутні почали по черзі підходити ближче, клали на Могилу свою зброю: у кого був щит – на щит, решта ж просто на землю – свої мечі, топори, списи, луки і поверталися назад: мало розпочатися заклинання зброї. А від Жорновок, тим часом, насувалася хмара, вже не лише погримувало, але й блискало – добрий знак!
До Шамра підвели першого бика, що його цілий рік городяни відгодовували вскладчину; роги у нього були обплетені гілками калини – дерева, шанованого Перуном не менше від дуба. Двоє волховичів стали тримати бика на розтягнених в різні боки мотузках, прив'язаних до залізного кільця, що стриміло з носового хряща велетня. Шамро узяв важкого молота і, розмахнувшись, щосили вперіщив ним бика поза рогами, де основа черепа – аж луна пішла гаєм, перекинулася на Ятрицю і понад водою подалася до бору. Бик, як стояв, так і впав одразу ж на коліна. Тут же під його горло підставили велику глиняну жертовну посудину і Шамро, взявши довгого ножа, одним сильним рухом перерізав тварині горло аж до вух. Струмінь крові линув у посудину, волховичі підтримували тепер бика з обох боків, аби він не впав раніше, ніж наповниться посудина. Коли ж той стік кров'ю, два десятки мужів мотузками відтягли його тіло убік і насилу поклали у довгу жертовну лодію.
Тим часом до Шамра вели вже кабана, якого чекала та ж участь, що й бика. Після кабана до волхва принесли червоного півня, він зарізав і його. Кров трьох найулюбленіших Перуном тварин була зібрана в одну посудину і Шамро, узявши в десницю велике кропило та вмочивши його в кров, почав молитву-заклинання на зброю, аби зробити її вірною Праві, незламною та непереможною:
Гей, Перуне, Прави боронителю!
Навчи нас по правді жити,
Правим оружжям ворога разити,
Правим щитом смерть зупинити
І праві стріли на ворога сулити;
По Праві ряди твердити,
Не по гніву суди судити
І Кривду здолавши,
Пращурів гідними бути!
Гой!
Летіла кров на зброю, падала червоними краплями, скипаючись, чорніла на залізі і робила його непереможним, бо вірили у це всі присутні, кличучи услід за волхвом:
– Гой! Гой! Гой!
Широким колом стояв коропський рід: усі мужі, як один – міцні, жилаві, жодного товстуна чи хирлявого не було поміж них, бо відбірним було сім'я, з котрого вони проросли, а повсякденний труд, часом важкий для якогось іншого народу, не такого загартованого суворими умовами життя, зробив кожного з них не лише сильним, але й упертим, не лише витривалим, але й упевненим у собі. Постава у всіх була гордовитою, погляд – сповненим гідності: стояли вільні люди, що не знали поневолення та чийогось примусу: нині серед них не було місця рабам.
"Увесь світ обійди, – думав, дивлячись на своїх родовичів, Сивер, – а таких гордовитих людей мало де ще знайдеш ". Він свого часу надивився і на греків, і на лангобардів, і на юдеїв – через стільки земель довелося пройти! – а такі погляди, таку поставу бачив хіба що серед горян, котрі жили аж за перськими землями, куди мало хто з купців і добирався, та ще – у ізмаїльтянських вождів, а більше – й ніде; навіть кияни були немов би тягарем якимось притиснуті до землі, у їхніх поглядах бачилося Сиверові щось схоже на ярмо – боярське, чи княже: не суть, головне – тиснуло на їхню гідність оте ярмо і це одразу ж впадало в очі.
Сивер стояв зі своїм десятком, котрий входив у восьму коропську сотню і аж пломенів серцем: уперше в житті знаходився він серед такої кількості мужів – своїх родовичів, вільних людей, що не просто зібралися побазікати, а з піднесенням творили таїну спілкування з небесними силами, а ті не мовчали – гуркотіло, блискало, вже розходився вітер, шумів у дубових кронах, перші, рідкі ще краплі почали падати на землю.