А Жирослав на весну помер, бо хребта, падаючи, зламав, з Будиславом мені жодного діла не хотілося мати, то я й подався в світ широкий.
Літо в Києві в одного купця прослужив. Іду якось торговищем і натикаюсь... – на кого б ви думали? – Лавро обвів очима присутніх: – На сотника нашого, Любодара! От, скажіть же, везе йому: ні в огні тобі не горить, ні у воді не тоне!
– Живий?! – аж підвівся Середа: – Я ж із ним у татарськім полоні був, якби не Любодар, не сидіти б мені зараз із вами.
– Та він живучий, мов той кіт, його ніщо не бере! – в голосі Буслая був справжній захват. – Недарма ж рекли, що княжа кров у нім. З таким нічого не страшно. Пам'ятаю перший день на стіні, як татари по ній з пороків почали лупить – трясеться вся... І я зі своїми домочадцями стою: чого вже брехать, уп'ятьох трусимось: город частоколом обнесли, обложили, наче звірів, б'є по нас нелюдська сила, а ти і вдіять нічого не можеш, і що далі тебе чекає, не знаєш.
Коли ж тут сам сотник до нас підійшов і страх мій, певно, помітив, бо постояв трохи поряд та й каже мені, просто так, ніби ліпшому другові коло братини[505] з вином: "Смерть, вона неминуча. Токмо людського погляду не витримує. Дивись їй прямо у вічі. Дуже не любить сього, оминає тоді чоловіка." Прорік отаке й далі пішов. А мені в пам'ять врізалось! Весь час про се думав і страх від себе гнав: "А ну ж, дай у вічі тобі гляну, Кощава!" Тільки тому й вижив.
Як вискочили ми з Лугових воріт, а з-за Коропа на нас стріли хмарою: стоять за протокою комонні татари і давай з луків по людях! Ми хто куди уздовж стіни, а нам навпроти пішці їхні з мечами й сокирами – січуть усих підряд. Я не втримався на ногах і полетів у рів – об той острог, що сам трьома днями раніше ставив, головою! Отямився вже поночі, від болю: лежить на моїй щоці головешка зі стіни й тліє – бачиш, Єлисейовичу, яке тавро по собі лишила? – Буслай повернувся до Лавра обпеченою стороною обличчя.
– Я все отсе волхва того, Кришня, згадую, як він мені казав: "Світ наш на два крила спирається – правому ймення Добро, лівому Зло". Хоч і обпекла мене та головешка, дик зате ж до тями привела. Лежать на мені вбиті, хтось стогне тихенько, хтось ледь чутно голосить коло мертвого... Дивлюсь, а неподалік син мій лежить порубаний. Я до нього, а Владко, – Буслай кивнув головою на уношу неподалік себе, – застогнав якраз. Татарин груди йому до кості потяв, та Бог, бач, лишив мені сина на втіху. Так ото, Лавре Єлисейовичу, хто в тім рову живий лишився – отут усі й сидять.
– ... Почав нас татарин до полону одбирать – найдужчий хто; дивлюсь, Любодара ведуть, – і собі долучився Середа, – лице кров'ю все заюшене, тільки білки очей блискають...
– Се ще коло воріт дитинця сталось, – не втримався Буслай, – його косоокий сокирою по голові рубонув, шолом на лобі розсік. Повалився сотник, як мертвий, та ми тіло підхопили, щоб ворогу на глум не дісталось. Думали в дитинці зачинитись, аж тут поряд боярський двір запалав – куди?! Згоріли би всі. Ми так стіною[506] майже до Лугових воріт і дійшли, Любодара весь час із собою несли, а там уже мало що й пам'ятаю – повідав уже...
– Ну, видно, удар його приголомшив, та він таки очухався, – продовжив, нітрохи не образившись на гончара за втручання, Середа, – здоровий, аки тур! На ньому ж кольчуга була і татари якось прознали, що то воєвода наш. Коли вони бенкетувать почали, зв'язаний полон в загороду загнали, кошарою в них зветься. А Любодара окремо до якогось стовпа прив'язали, ще й сторож коло нього був.
Татари бенкетують, веселяться, пісень горлають. Ніч уже, ми сидимо, жить не хочеться... Коли ж це я проти неба глядь – а там, де Любодар сидів, хтось на ноги скочив – і хрип чийсь, здавлений такий. Мене аж стрепенуло – що там таке?! Згодом підповзає сотник наш, а я з самого краю був, і шепоче: "Гей, мужі, кому воля мила? Ось вам ніж." Я зв'язані руки йому простягнув, то він ножем сиром'ятний ремінь полоснув і, ти скажи, наче вуж той: поповз та й пропав у темряві.
Я руки собі розтер, пута на ногах порізав і ножа далі передав, а сам за Любодаром поповзом, поповзом, тільки того й слід пропав... Коли ж чую – ззаду ґвалт і крики: угледіли татари втечу. Так мислю, одному мені втекти вдалося, хай ікнеться Любодарові, коли живий іще!
– Де ж він ножа того взяв? – поцікавився хтось із гурту.
– Та де ж... Із-за халяви, мислю, витягнув: невеличкий був ніж, черен плаский – такого легко сховати.
– Пощо ж тоді всих не вивільнив? Дивись і втекли би...
Середа скривив губи, плечима знизав:
– Хто ж його знає? Ми для нього чернь. Може він і мені ножа передав з умислом: коли полон почне втікати, татарам не до нього буде. В сотника не спитаєш, що там на думці було... Та чи й живий іще?
– Ми з ним поговорили тоді трохи, – замислено протягнув Лавро, вочевидь, бачачи перед очима ту їхню зустріч в Києві, – повідав я йому про Жирослава з Михайлом і що Христина з дітьми живі, в безпеці, двір уже міцний у них постав. Питає мене: "А однорукий Онисим з ними?". З ними, речу. Він аж розцвів, коли почув: "Ну, то й добре. Онисим з них воїв зробить. Тепер спокійний я. Борги татарам віддаватиму." Отакий от козарлюга!
– Видко, й там не останнім воєм у київського князя, – пробурчав той, що спитав у Середи про ніж.
– Нема вже Києва, – зітхнув Лавро, – татари спалили.
– Києва нема?! – вибалушив очі Буслай. – Як так? Твердиня ж! На горі, люду скільки!
– Наступної зими опісля Хоробора, на грудні місяці... Речу ж вам: уся Русь пусткою лежить. Може й Любодар там лишився. Або знов десь гуляє – він такий!
Тиша запала. Сиділи, кожен про своє щось думав, а по обличчях видно було – про одне й те ж: що лишилось три десятки люду на цілу волость або й на всю землю[507]... Говорив колись отець Овдій про Кінець світу, а про тих, котрі його переживуть, не сказав ні слова. Що ж тепер буде?
– Не всих пізнаю, – перервавши мовчання, окинув оком гурт Лавро, – невже з хороборців кого забув?
– Половина прийшлих у нас, – пояснив Буслай, – зо всієї волості зійшлися. Що ж ти хочеш, Єлисейовичу, гуртом жить легше, а в нас як-не-як і коваль свій, і гончар. Отсе, що бачиш тут, чи не вся тобі волость: до ноги понищив Русь татарин. За Десною ще, чув трохи люду живе, в ярах по норах ховаючись...
А старійшиною Завида, кметя, обрали – зо всима домочадцями своїми в пущі пересидів, півдесятка холопів у нього, тягло – кого ж іще? Та й оселились на його землі: татари ген навіть житло Завидове не спалили.
Замовк, а тоді всміхнувся:
– Мо' й купець заведеться, га?
Лавро на те лише скривився:
– Який тут торг? І з ким? Пройшов од Дніпра до Сейму і сюди ось: одні звірі.
– Се правда твоя. Звіра розвелося стільки, що аж страшно стає зимою носа виткнути за тин. Вовків осьде – наче зайців колись. А що тут тієї зими творилось!
– Якої се "тієї"? – поцікавився, здогадуючись, Лавро.
– Опісля татар. Се бачить треба було; повідать – слів таких немає... Там же у вогні скільки люду згоріло! А худоби, Мати Земле! Як зайнялося зо всих боків – люде кричать, худоба реве, свині верещать, птиця в небо летить і тут же в огонь падає... Чийсь віл або кінь, як вирветься – несеться по вулиці, топче всих без розбору, а тут ще й січа, татари насідають. Їх теж немало погоріло: і хотіли б назад вернутись, так вогонь відступ перекрив. Як ото сотник поставив нас у стіну, так ми до останнього, до самих Лугових воріт тримались. Мало нас лишилось, а все ж дали всим, хто міг, з города вискочить. Як ми в тім пеклі з Владком моїм вижили – один Бог святий знає... А Липка, жона, і Шульга, меншенький, там, бач, лишились, – гончар важко зітхнув і продовжив:
– Скварою звідти несло чи не тиждень. Се вже кущами заросло, а то ж дивитися страшно було на те попелище. Вітер, як підніме, як закрутить, як понесе той попіл! – він у відчаї махнув рукою. – Стільки там плоті згоріло... Я не те, що в житті не бачив, а й у сні не приснилося б, скільки вороння тут літало: осьде чорне все од нього було, всі дерева.
Вовки з лисами зо всієї землі, видать, збіглися, та нахабні такі: мертвечини людської поївши, осміліли вкрай. Попервах нас тут десятків півтора лишалось, то ми й перебрались за Ятрицю, бо зжерли б! А сіроманці всю зиму на попелище ходили: як почнуть вити на місяць – волосся дибки стає. Або над чиїмось тілом гризтися між собою зведуть – сидиш у житлі за дверима і думаєш: ось воно, пекло! Хай би ліпше татарин мене зарубав, ніж бачити отсе і чути... Ох, і важкою була та зима!
Та й весна не легша, – мовби схаменувся оповідач, – там, де пролом був, там же гора мертвого люду лежала. Хто зверху, той погорів, а насподі... Всю осінь і зиму вовки тягали, а по весні як понесе сюди мертвечиною! А кісток там скільки!
– Мені ж залізо часом треба, – встряв коваль, – іду туди, бо там його повно, а кістки людські на кожнім кроці, черепи ускрізь... Вважай, до морозів зносили та хоронили ті кості...
Жони на тих його словах стиха захлипали.
– Так бідували, так бідували – горшка для варива не було... – не втрималась немолода поселянка і прикривши долонею рота, зайшлася тихим плачем.
Лавро бачив перед собою змарнілих, зубожілих людей: на декому стара одежина вже й розлазитись почала, світили голим тілом – добре, що весна, тепло вже.
– Лишилися ж голі й босі – хто в чому врятувався, ото й увесь живот його був, – підтвердив Середа, – все згоріло, все-е... Перші дні найважче було. Серце од болю навпіл рветься, а мусиш іти на згарище, шукати поживи, наче вовк: риєшся в попелі й не втямиш сам – чи поживу яку шукаєш, чи рідних своїх... Вороння як підніметься – неба не видно!
– Що ж ви їли? – Лавро уявив собі повідане ковалем.
– А що? Там свиня обгоріла, спечена під попелом лежить, там птиця яка. Токмо аби не людина. Чого вистачало, так се заліза навколо, стріл, луків. Якби не сокири, всі вимерзли б. Узялися землянки рити, печі в них ліпить та так ото гуртом і перезимували якось.
– Добре, що здогадались ями зернові шукать, доки снігом не замело, не замерзло все, – втрутився Буслай, – так ото зерно нас усих і врятувало. Попервах дуже кісток людських жахались, в кожному обгорілому тілі рідні свої ввижались.