І ти серед оцієї краси і тиші: ш-ш-у-у-у-бовсть! тридцятиграмовою блешнею, аж виляски накруги... Та й не така вже це насолода відчути тупий удар і безцеремонно виперти на берег хоч і трьохкілограмову щуку, коли на твоїй снасті є котушка, гачок-трійник чи не двадцятого номера і волосінь, якщо не нуль сім, то нуль п'ять десятих міліметра точно.
Рибалки-вудочники здебільшого так зневажливо до спінінга і ставляться: "Був учора на Десні. Нема кльову. Якби на плесу на спінінг не настьобав двох щук, то так і приїхав би з пустими руками...". Закохавшись у лящевий кльов, обпікшись колись на одводнях та зробивши з того уроку висновки, я так і не зміг полюбити спінінг. Хоча і беру його кожного разу з собою, але так, більше для годиться, про всяк випадок: раптом виникне потреба. Надто вже шумна снасть, надто безцеремонна.
Вудка – інша річ: ану спробуй, підмани рибу, щоб підійшов мало не до твоїх ніг косяк лящів чи в'язів, та ще й узяв котрийсь із них дивну горошину, від якої тягнеться вгору підозріла нитка. Натренуй свою реакцію так, щоб в якусь лише десяту частку секунди зреагувати і зробити підсічку і виведи на тоненькій волосіні, що при необачному поспіху порветься, мов трухлява нитка, півтора-, двох— чи й трьохкілограмову широку рибину, котрій допомагає деснянська течія, – от лише тоді і зрозумієш у чому все ж таки полягає краса і майстерність деснянської риболовлі.
А до цього ще потрібно додати чарівність червневого ранку, яку не побачиш до ладу, бігаючи берегом із спінінгом в руках; задоволення від споглядання життя, що вирує навколо тебе, солодке завмирання серця, коли твій поплавець, кожного разу по-різному, по-своєму, повагом іде під воду і той особливий настрій, що виникає сам собою, розпускається в серці, немов казкова квітка папороті і налаштовує кожного рибалку-вудочника на поетичний лад.
Кожному своє, і який-небудь затятий спінінгіст, був би він зараз отут, нізащо не погодився б зі мною, навів би на свою користь не менше доказів, аніж я на свою. В одному я переконаний: ми з ним однаково не любимо та зневажаємо хапуг-браконьєрів, особливо – з електровудками.
... Я сиджу майже не рухаючись і споглядаю, лише час від часу ляскаючи по шиї чи обличчю долонею, аби роздавити чергового нахабного кровососа; думки, народившись десь в глибині свідомості, неспішно пропливають неначе ось оце минулорічне щупеля, що намалювалося в товщі води, висунувшись поволі з водної темряви ближче до берега, і завмерло у засідці поряд із моєю сошкою. Шершні вже повилітали із свого гнізда, але, заклопотані своїми справами, не звертають на мене жодної уваги,. Молоде зелене жабеня наполовину вилізло з води поряд із моїм черевиком і теж завмерло: чи гріється, чи теж чатує на свою здобич. Мій старий знайомий, – щодня з ним бачимось, – головатий, лискучо-синій з чорним, рибалочка щойно примостився на сухій гілці куща за якихось три чи чотири метри від мене і косить маленьким намистинком розкосого ока на поверхню води, очікуючи появи молоденького необачного себелика чи пліточки. Два сварливі крячки прямо переді мною з'ясовують у повітрі свої стосунки: ганяються один за одним, закладаючи карколомні віражі.
Дух Десни торжествує у всій своїй красі: звичне повсякденне життя, коли кожне створіння вершить свою справу так, як велить йому його вище призначення і я нині серед них, нехай і тимчасово, але свій, не руйную, не нищу необачно все навкруги з однією лише метою довести комусь свою перевагу та зверхність, нікому з них не заважаю, ні в що не втручаюсь і нікому не нав'язую власного розуміння відсутньої в природі, але вигаданої людиною справедливості. Це для нас вона є замінником втраченої, чи так і не надбаної взагалі, гармонії у відносинах: коли хтось зневажає загальні норми моралі, тоді і постає необхідність у справедливості; природа ж її не визнає, керуючись лише власним відбором: ти щоденно мусиш доводити те, що ти кращий.
Я забув про свою зверхність і мовчки спілкуюсь зі своїми сусідами. Вони не поспішають жити. Не здогадуючись про існування швидкоплинного часу, вони нікуди не поспішають. Час для них має значення лише тоді, коли постає питання про продовження роду або про виживання. Доки люди ще ділили час на роки, місяці та дні, вони не надто задирали носа перед меншими своїми братами. Власне, чому ж це перед "меншими", якщо вони з'явилися на Землі раніше від нас? Та ось люди вигадали години, хвилини і секунди; вигадали, здається, лише для того, аби тут же і впасти у диявольський поспіх, котрий вирвав нас із рідного лона і в гонитві за примарою щастя уявної забезпеченості ми перетворилися на чужих Природі, зарозумілих та забудькуватих прибульців.
...Ми завмерли кожен на своєму місці: рибалочка на сухій гілці, я – на березі, жабка – висунувши голову з води і щупеля в товщі води: кожен у своїй рідній стихії, кожен уважно спостерігаючи один за одним та за навколишнім світом. Здається, нам усім, не тільки мені, цікаво: ми всі мисливці, кожен за своєю здобиччю. Зроду б не міг подумати, що це так приємно, коли тебе не бояться і, нехай лиш певною мірою і до певного часу, але все ж довіряють.
Тихо. Пташиний спів зі сходом сонця поволі стихає до денного рівня, бо добра половина співаків, віддавши щоденну належну шану появі Того, хто дає світло та енергію життя, вдались до праці – пошуку їжі. Ех, була б у мене можливість побачити та почути таку ж вранішню картину в далекому минулому... Хоча б тільки уявити собі що тут було кілька тисячоліть тому. Далекий пращур оцього рибалочки, можливо, жодного разу за своє життя і людини не бачив.
...Так само плинуть деснянські води, підмиваючи береги, утворюючи войки, вири, суводі. Нетронутий луг: трава по груди, жодної, прокладеної людиною дороги немає, лише звірині стежки у височезній траві. Вербові гаї, хащі верболозу, красноталу геть переплетені хмелем та плющем, порослі ожиною та смородиною. Вся південна сторона виднокола, там, за порізаним численними річковими протоками деснянськими лугом, вся вона вкрита темно-зеленим сосновим бором. По луговій рівнині мальовничо розкидані поодинокі крислаті, дупласті, в кілька обхватів старезні верби-патріархи. На протилежному березі, он там, за кущами, пасуться дикі свині, вишукуючи поживні корінці, риють цілі канави у коліно завглибшки. Онде видри бавляться, з'їжджаючи у воду по ковзанці, утвореній ними на глинистій кручі і бобер підгризає он ту вербу – навіщо, для чого? Кілька козуль пасеться серед високої трави, що майже з головою закриває їх. Тихенько, ледь чути, тріснула позаду гілка і за мить над кручею завмер у царській величі олень з розлогими рогами – справжній вінценосець! Пташиний нечуваний гомін, і спів, і клекіт, і герготання – неначе на базарі. Вони тут повноцінні господарі – під протилежним берегом, на мілководді, бродять чаплі, раз по раз поглядаючи на небо: там, високо-високо серед неозорої блакиті парять орли та яструби. Скрізь по деснянських протоках, в заростях ситняку, лепехи, між кущами – качині, гусячі, лебедині гнізда. Сотні, якщо не тисячі стрижів носяться у повітрі, хапаючи на льоту комарів та мошок, які цілими хмарами зависли над водою. Ніхто не турбує тутешніх мешканців: хоч день мандруй лугом – навряд чи зустрінеш людину. Згори, з кручі, видно, як у прозорій воді попід самим берегом, над хрящуватим піщаним дном, поволі йде вгору проти течії цілий косяк півпудових стерлядей. Аж раптом під тим берегом, враз перекривши навіть оглушливий пташиний гамір, з громом вивернувся велетенський десятипудовий сом, перевернувшись у воді, влупив широченним плесом на обидва боки, майнув білим черевом, і пішов углиб, вполювавши загнаного до мілкого берега неповороткого ляща. Високі хвилі побігли по водному дзеркалу і видряче сімейство, налякане несподіваним шумом, сипонуло у воду, не розібравшись одразу чи загрожувала їм від того сома якась небезпека, не помітивши, що неподалік від їхньої ковзанки досить давно спостерігає за ними, причаївшись в засідці під кущем і чекаючи лише слушної нагоди, аби вхопити необачне дитинча, схожа на колоду, аж мохом покрита, стара щука. Чималий в'язь вистрибнув із води і вполювавши у повітрі синє коромисло, із шумом упав назад, в обійми рідної стихії.
Мої поплавці скоро вже як годину лежать нерухомо темними горбочками на блискучій воді. Аж раптом поплавець на лівій, довшій, вудці щез миттєво з поверхні, не залишивши по собі і сліду, не пустивши жодного кола. Якщо ти сидиш досить високо над водою, тоді тобі добре видно момент кльову, навіть і рух поплавця під водою весь як на долоні, але зараз мені нема змоги подібним чином упевнитись в чому тут справа. Був – нема – підсікай!
Р-раз! Гінчик вудки так і залишився на своєму місці, тільки саме вудлище одразу ж – в дугу, на дні щось вперлось і вже різкі поштовхи вниз по течії: один, другий, третій... В'язь. Чи не той, бува, що скидався недавно, вполювавши коромисло?
Впала пелена. Не той. То лише уява моя перенеслась у минуле. Схаменись – кінець двадцятого століття і біля твоєї сошки не щука з руку стоїть, а двохсотграмове щупеля. Лише в'язь реальний і тисне, згинаючи вудку до самої води. Нехай. Потрібен лише час, потрібно лише тримати вудлище на місці. Поспішати аж ніяк не можна, варто потягнути сильніше – обірветься якщо не волосінь, то риб'яча губа, а здуру взагалі і вудлище можна зламати.
Ось послабли вже ривки, не так гнеться вудка, значить, здобич піднялась із дна. Але натяжку треба тримати на межі, аби опір був якомога більшим, щоб суперник встиг стомитися ще до того, як вийде на поверхню. Щоб риба не наробила шуму, я без поспіху повертаю вудлище вліво, кладу його майже паралельно воді, бо це утримає мого суперника ще якийсь час вглибині. Ми ведемо оце беззвучне, тихе змагання і здобич потроху наближається до берега. Риба вже зовсім послабла, навіть грузило час від часу з'являється над водою і торкаючись в такт стомленим потяжкам в'язя поверхні, залишає на ній легенькі кола хвильок. Зараз не поспішати ще важливіше і наша беззвучна поки що боротьба триває за моїм планом. Присівши до самої води, я терпляче чекаю, коли в'язь стомиться остаточно. Дивно, але нинішній мій суперник виявився напрочуд покладистим і хоча опирається так, як і належить в'язеві його розмірів, проте без отих раптових, вже в останню, здавалось би, мить, вибриків, коли тобі здається, що все, здобич твоя, а вона раптом таке утне, що тільки її хвоста і побачиш.
Ось уже навіть її спинний плавець виткнувся над водою і поволі ріже дзеркальну поверхню, прямуючи від берега та час від часу завалюючись від утоми то на один, то на другий бік, але ще жодного разу рибина навіть не хлюпнула.