В живих зоставили молодих та дужих: до наступного города Воргола[497] мали витримати півтора денних переходи підтюпцем.
Потягнуло важким солодавим духом горілої плоті. Бурі цей запах війни любив найдужче. Скоро в синій юрті зберуться його мінганбеки, юртчі, даругачі, джагунбеки[498], питимуть кумис, хвалитимуть правнука Потрясателя Всесвіту, а палаючий Хоробор і запах обвугленого людського м'яса додаватимуть тим словам неабиякої ваги. Сайн байн!
ЕПІЛОГ.
Передобідньої пори два вершники без поспіху, кроком рухались лісовим межиріччям на північ, до деснянської заплави. Навколо буяла весняна ніжна зелень молодого листя і ще шовковистої, м'якої трави. Птаство розпиналось на всі голоси та найбільше старались солов'ї – здавалось, що їм тут, коло близької води, нема й числа: аж у вухах лящало від тих колінець, тьохкання й присвистування.
Одним вершником був муж літ під тридцять, із шаблею при боці, а іншим – зовсім молода жона та ще й непразна: ось-ось мала би розродитись. Обидвоє коней були обвішані саквами з чималою поклажею всякого господарського начиння.
– Потерпи, Всемило, – стурбовано позираючи на супутницю, мовив муж, – небагато вже лишилось.
– Все добре, – заспокоїла та, – все добре...
– Не доберу тільки, – більше до себе, ніж до неї, проказав муж, – коли цим гостинцем востаннє хтось їхав... А ще ж чотири літа назад битим був, трава хіба де-не-де росла. Отак гаспиди татари край занапастили, що й люду немає! За тиждень живої душі ніде не стрілось, одні звірі на кожнім кроці, – він скрушно похитав головою.
Молоденька супутниця, вочевидь його жона, поглянула на мужа і всміхнулась самими очима.
– Ну, значить, Ладо мій, судилось нам першими бути.
А тим часом покинутий гостинець вивів їх до неширокої річки, правим берегом якої вони й рушили далі.
– Річка ся Ятрицею зветься... – почав був муж і осікся. – Чуєш? Наче кози десь мекечуть!
Вони ще трохи проїхали, напружено вслухаючись.
– Ниви тут були, – повів далі вершник, – і під бором, отам, і на лівім березі. Більш, як дві тисячі люду жило! Пустка, одна пустка скрізь...
Певно, спогади про минуле неабияк зачепили щось в його душі, бо він уже не міг спинитись:
– Було, вертаєшся додому і ждеш: ось... ось зараз... А тоді з отсього місця враз – посад наш видно і стіну городську за ним! Нема... Наче корова язиком город наш злизала... Одні кущі там зеленіють. Ех!
Ще раз кинув оком на річку й аж на стременах звівся:
– Місток! Міст онде, – вказав десницею на річку попереду, – стежку навіть бачу! Невже ж таки живуть люде?! От якби!
Він у нетерплячці навіть коня під боки вдарив та тут же й повід натягнув, опам'ятавшись.
– Тпру-у! Ех, не можна тобі навскач... – обернувся до жони: – А то б отсе!
І раптом вигукнув:
– Дим! Поглянь, Всемило, – дим! Живуть, живуть люде!
За якусь сотню сажнів на полудень від Ятриці здіймалось невисоке узвишшя, поросле товстелезними дубами. До тієї діброви тулилось із десяток простецьких дворищ: житло-напівземлянка, поряд з ним хлів і кожне таке обійстя обнесене наспіх поставленим тином – більше од звіра, ніж від лихих людей. Селитьба ця навіть частоколу не мала і все, на що не глянь, вигляд мало такий, ніби люде тут оселились тимчасово – нині живуть, а завтра знімуться та й підуть кудись, куди очі дивляться, покинувши свої оселі без великого жалю.
Утім життя брало своє, тож видно було за селитьбою і клапоть озимини, і десятків зо два кіз паслось неподалік, і півень загорлав із чийогось тину, а там, де вився димок, тонко дзенькнув ковальський ручник[499], до нього тут же додався басовитіший бійний[500] і ось уже над водою пішла ширитись навсибіч одвічна ковальська пісня на два голоси – весела та життєрадісна, здатна одразу ж прогнати сум і вселити надію в зневірені людські душі.
Щойно коні подорожніх ступили на місток і дерево забубоніло під їх копитами, як від селитьби вмить озвався пес, його одразу підтримали інші; скоро вже назустріч непроханим гостям кинулось навперейти з півдесятка кудлатих сторожів. Дзвін молотів ураз обірвався, над тинами вистромились голови господарів: хто там?! Добра чи зла чекати?
Собаки напосіли не на жарт – аж коні почали лякатись. Та побачивши, що вершників тільки двоє, наперед хутко вийшли кілька мужів і прогнали псів, що вже зробили своє діло, попередивши поселян про можливу небезпеку.
Вершник же хутко скочив з коня і всміхаючись, широко розкинув руки:
– Ну! Чого стоїте? Стрічайте, родовичі!
Родовичі явно отетеріли. Нарешті один, з сильно обпаленим лицем, на якому з лівого боку навіть борода не росла і замість вуха під рідким волоссям виднілась одна лише дірка, ошелешено мовив:
– Невже Лавро?.. Чи з мертвих воскрес?
– Та я й не помирав, Буслаю, – усміхався той, – коли хто й воскрес, так це, бачу, ти!
І повернувшись до своєї супутниці, що продовжувала сидіти на коні, мовив:
– Удома ми, Всемило, – а за тим сильними руками зняв обережно жону з сідла і поставив на ноги.
– Бувало, кітну[501] козу в когось береш, і то радієш, – любомудр Буслай лишився вірним собі, – а коли в таке лихоліття родович з непразною жоною вертається – то вже токмо на щастя!
... – Сиджу я в боярськім порубі день, сиджу другий, а за стіною в сусідній підкліті, чую, отроки його день і ніч туди-сюди, туди-сюди снують: щось роблять, а що саме, втямити не можу,.. – Лавро не втримався, сягнув рукою до свого шматка хліба, смачно його куснув і почав оправдовуватися, – вірите, не пам'ятаю, коли хліб востаннє в роті був...
– На здоров'я ївши! – усміхнувся коваль Середа.
Чималий гурт жон та мужів, добрих три десятки поселян, сидів на весняній травичці у затінку діброви, слухав оповідача, прийшлого свого родовича. Зачувши про повернення до рідних могил колишнього купця-ізгоя, покидали роботу й зібравши наспіх пригощання, сіли спільно пообідати.
... – Коли ж це, чи не на третій день, кинули до мене ще одного. Кого б ви думали? – боярчука молодого, Михайла.
Поселяни стиха зашуміли: дивувались почутому.
– Еге. Рвався на стіну, то Жирослав його в поруб зачинив, щоб вберегти, значить. Ото тільки тоді я про татарську облогу й почув. Та що замислили бояри наші підземний хід зробити, аби втекти з Хоробора.
– Скажи ж ти, песиголовці які! – не втримався хтось і гурт обурено загув.
– Ну, думаю, пропав я, покинуть мене тут – нащо я їм? Ех, речу Михайлові, нема в мене хоч завалящого якогось ножа – вирізався б звідси. А він мені свого захалявника й дає: "На, вирізайся". Я криваві мозолі собі натер, а до половини вінця таки дійшов, – усміхнувся своїй згадці Лавро і навіть у подиві головою крутнув, – коли ж це прийшли Будислав зі Стояном обох нас забирать. Ну, то я того ножа, дарма, що вкрай уже затупився, за халяву й сунув: нехай, думаю, знадобиться ще.
Що там нагорі тоді діялось, не знаю. Дістались ми тим ходом аж до рова й було нас там, – Лавро обвів очима гурт, – та не менше, ніж отут сидить! Чи не весь боярський двір зібрав Жирослав, ще й сотникова Христя з дітьми. Сидимо, мовчимо, бояри шепчуться. Коли це димом потягнуло, діти й кашлять почали. Ну, думаю, се вже город палає! Та пізніше Михайло проговорився мені, що боярин сам же й велів підпалити двір – щоб татари, значить, не сунулись, не наздогнали його в тій норі.
– Он воно що... – здивувався Буслай. – Бач, хто почав!
– Хід вони аж під косим острогом рову назовні прорили, сажнів сорок, не менше, так в нього під ровом вода й назбиралась – рекли, нагорі дощ сильний ішов. Давай ми позаду себе рушити хід, щоб дим не йшов, та рити яму в підземеллі та воду в неї переливать! Косий острог кладений був нещільно, то коли воду вибрали, дихать стало легше – ото те нас і врятувало. Просиділи ми в тій норі аж до наступної ночі, доки татари не пішли, а тоді вже тихцем перебрались у кущі до устя Ятриці та довбанкою півночі на луг перевозились.
Добре Жирослав усе обмізкував, – знову хитнув головою Лавро, – у вербняку коло Любимової тоні[502] конюхи його десяток коней ховали і два насади[503], тож бояре верхи, а ми вже ж пішки та плавом ночами рушили вниз по течії. Жирослав, він хитрим, аки змій, був: раз татари Чернігів і городи по Десні спалили, то, виходить, і робить їм там нічого, пішли геть, тому і йти треба туди, де вони вже побували.
Та токмо ж від долі не втечеш, – помовчавши, вів далі колишній купець, – коло Сосниці подались ми втрьох: Жирослав з Михайлом на конях, а мене пішого з собою взяли – поглянуть на деснянський рукав: чи не коротшим шлях буде. Послали мене на вербу – згори позорити, а самі в об'їзд. І треба ж – нарвалися десь на татарського гінця. Токмо я з верби спустився, коли ж це тупіт: бачу – летить лугом татарин, за ним Михайло, а позаду Жирослав. Татарин лука вийняв, на скаку кілька стріл випустив, дивлюся – Михайло впав, а за ним і сам посадник. А татарин вже коло мене. Я суху гілляку вхопив та коневі під ноги!
Обидва як хряпнулись – аж земля загула. Вихопив я з чобота Михайлового захалявника й кинувся на татарина – заледве вколошкав: такий жилавий, гаспид, дарма, що падав з розгону! А тоді до Михайла – там стріла коло серця, не жилець... До посадника – в того стріла в плечі, та як з коня падав, упав спиною прямо на кротовину[504]: лежить, ніг не чує. Давай піднімать його – тільки гірше. Бачу, не впораюсь, підмога треба. Коней поки зловив, чую, кличе мене Жирослав. "Не кидай нас, – рече, – проси, що хочеш." Та хіба ж я гаспид, мовлю йому: ось за підмогою збираюсь.
Дістався своїх, повідав про все. Доки вернулись туди, Михайло й сконав уже. Старого на ноші поклали – куди вже там, яка дорога дальня? Від гостинця вбік відійшли – до Макошиного капища, хто знає, та там і спинились: на узвишші, коло старого деснянського рукава. Михайла там схоронили, могилу насипали. Зима вже на носі була, тож давай землянки копать, до морозів готуватись. Так ото там Жирославів двір і заклали. Він за те, що не покинув його з Михайлом, волю мені дав, зброя татарська й кінь здобиччю моєю по Кону були – отак і "викупився" я.