Казала вона нам, онукам своїм: людей судіть по ділах їхніх. Відступники на пиру за одним столом із вами сидять, чи ж не ваші родовичі суть вони? І коли прожену я їх геть, чи буде те на користь землі нашій? Стане Русь сильнішою від того, чи слабшою – те вилами по воді писано. А от чи буде суд мій княжий правим, коли покону суперечитиму?! Ніби не відаєте, що на торговищі подільському якої тільки віри не побачиш: хозарська там, і латинська, ізмаїльтяни й вогнепоклонники[326], свеї з норманами й фряги з латинцями. Всі чужим богам вклоняються, тож чим християни від них гірші? Сваволю[327] самочинну Боги мені не пробачать. Коли ж хто з тих намислить шкоду Русі вчинити – отоді дайте мені лиш знати: кара моя не забариться!
Вочевидь волхви не очікували таких слів від молодого князя. Розмова перекинулась на буденне – морози та сніг, а потім волхви, вклонившись князеві, пішли з терема.
Володимир не лукавив перед волхвами. Коли б міг зазирнути хтось в душу князеві, він помітив би там розгубленість, котру той всіма силами намагався в собі задавити. Русь споконвіку жила в єднанні зі своїми Богами: чинити так, як покон велить – ось що є запорукою доброго врожаю і вдалих ловів, гідного торгу і доблесної звитяги на полі брані. Боги сильні та нездоланні – приєднайся до них, роби требу во славу їх і теж будеш непереможним. Чини повсякчас, як вони і пізнаєш щедрість Божої долоні Подателя. Та коли повернешся до рідних Богів спиною – хто ж стане Покров над тобою тримати?!
Світ цей не тобою влаштований. Ти вокняжився, а християни в Києві уже були. Множились при бабі-княгині, множилися й при отцеві. Нема правди діти: прищемив Святослав їх добре. Та при братові, Ярополку, знову ширився Руськими землями чужий бог і зупину йому не було. Коли роззирнешся навкруги – християнами стали чи не всі найудатніші купці й наймогутніші бояри, доблі[328] воєводи та навіть світлі князі. Ледь не третина мужів Гори вклоняється чужому богові. Що Гора? Навіть серед роб'їх людей є вже християни – на подолі, у всіх кінцях[329] Києва від Оболоні й до Перевесища. Що Київ? У сіверській глушині, де не те, що княжої, боярської навіть влади немає – і там стрівся християнин. Пощо так?! Що змушує їх просити помочі в Христа, а не в старих Богів?
У світі добра і зла порівну має бути. Коли одного чогось більше – світ летить шкереберть. Мусить князь махати обома крильми і стояти на двох ногах. Не при ньому з'явилися в Києві християни, не йому їх і нищити, ліпше взвить від них мати, аніж дати которі розгорітися.
Баба Ольга в останні літа живота свого не раз оповідала онукам про Йсуса. Далеко не все зі сказаного бабою розумів тоді Володимир, загадкою був для нього грецький бог і нині. Слід розпитати в когось про Христа, розпитати так, щоб не запідозрив ніхто й нічого: а пощо ж се новий бог такий приманливий, що стільки люду до нього лине – мов мухи на мед злітаються.
Ще перед морозами з'явилися в Києві чотири десятки київських варягів з Торольвом на чолі: повернулися з Замор'я, відслуживши п'ять літ ромейському базилевсові Василію[330]. І всі зреклися на чужині рідних Богів – саме цього й не змогли врешті-решт стерпіти волхви та й рушили перед Колодієм до великого князя з вимогою щось вдіяти з такою лихою пошестю. На Колодія ж був у княжім теремі пир і Торольв, званий на нього Володимиром, сидів неподалік князя. Був він сестринцем[331] воєводи Віґдіса, того, що кияни Вовчим Хвостом нарекли, дарма, що вік мав лише на кілька зим менший від свого вуя. Не обзвичаївшись ще на пирах молодого князя, він на противагу хвальковитим київським варягам, майже не говорив, більше мовчав і мовчав красномовно, зверхньо поглядаючи на захмелілу старшу дружину, мовляв: "Ну-ну, меліть, а я послухаю..."
Торольвова зверхність зросла не на пустому місці. До Константинополя, званого на Русі Царгородом, ходив разом зі своїм отцем ще уношем – у руськім торговім сольстві. Вже тоді ромейська столиця своєю пишністю й красою, а ще дивами та чудернацькими звичаями полонила його уяву, як чинила те з багатьма, хто в ній побував та на власні очі побачив незліченні багатства Василії Ромеон.
Середина літа давно була позаду; юний Торольв, вперше потрапивши на царгородський торг, провів на ньому з отцем своїм мало не тиждень і був весь переповнений враженнями – аж через край. Одного дня вігла, денна варта Царгорода, за наказом епарха[332] з самого ранку забороняла будь-який торг на Месі – головній вулиці міста. Щось мало статися, й по обіді торговищем у бічних вуличках Меси прошелестіла звістка, що василевс Никифор Фока, відвоювавши в арабів гористу Кілікію*, багату на деревину дуба, кедра й сосни, повертається в Константинополь з переможного малоазійського походу. Минуло ще трохи часу й почалася біганина: царгородська, всюдисуща, як і скрізь, малеча мчала від Золотих воріт з вигуками: "Йдуть! Йдуть!!"
Люд набіг з усих-усюд, на Месі, по котрій і мав пройти переможець зі своїм військом, утворилася страшенна тиснява: біля площі Тавра прибігли й нахабно, ставши двома рядами попереду Торольва з отцем, затулили своїми широкими спинами очікуване видовище царгородські здоровані-м'ясники зі своїми величезними, у пів меча, макеллами[333] за поясом. Хоч ти й варяг, та беззбройному в чужому місті з такими не варто задиратися – заріжуть, мов теля, тому переборовши в собі безсилу лють, отець із сином змушені були ставати навшпиньки, аби лиш побачити, що діється попереду...
А здалеку вже чулися пронизливі звуки ромейських військових сопелей. Нарешті з-за повороту від форуму Аркадія виповзла довга, мов змія, валка, на чолі якої двоє коней везли високо встановлену на колісниці велику та важку, багато прикрашену золотом і самоцвітами ікону Божої Матері. За іконою з мечем при боці йшов пішки невисокий, кремезний та широкоплечий чоловік у простецькому одязі, з великою головою, густо порослою чорним кучерявим волоссям, посивілою вже бородою, з широкими кущуватими бровами над глибоко посадженими очима.
Якби не захоплені вигуки народу, чужинцям, таким, як Торольв чи його отець, ніколи й на думку не спало би, що то був сам василевс Никифор Фока, автократор[334] наймогутнішої імперії світу. Дотримуючись шанобливої відстані, василевса з трьох боків оточували вісім його особистих охоронців з сокирами на плечах, а вже за ними неспішно простували ряди етерії, потім кінний загін ескувітів[335], потім катафракти – з ніг до голови вкриті лискучими обладунками вершники: навіть коні в них були закуті в броню; і вже за цим цвітом непереможного ромейського війська рухались турми легких вершників-трапезитів і таксіархії піхотинців – скутатів та стратіотів. Довгі блискучі мідні труби дуділи пронизливо та гучно, їх ще підсилював брязкіт мідних тарілок, що вдарялися поміж собою руками воєнних музик – звуки ці дивували чужинців, котрі не чули такого раніше і вочевидь надихали ромеїв, що аж ревіли від захвату.
Царгород, як завжди, вражав. І блиском обладунків своїх звитяжців, і простим одягом василевса-воїна, що за свідченням простих ромеїв терпіти не міг палаців та розкоші, не пив вина і скромно харчувався, зате мало не весь час проводив у походах, відвойовуючи в арабів землі одна за одною. Торольв у Києві не один раз бачив, як вертався з походів світлий князь Свенельд – з розшитим золотом синім корзном на плечах, на коні, вкритому багатою попоною, з розцяцькованими теж золотом браздами та срібними стременами. Він завжди їхав на чолі дружини, як пізніше й змужнілий вже великий князь Святослав. Торольв зростав із переконанням, що так і мало бути, адже саме вождь мусить йти на чолі раті, а зовсім не якась дошка з божим ликом, хай і така велетенська, і вбрання його мусить свідчити про силу та знатність роду вождя.
Та, як досить швидко зрозумів Торольв, у світі, по-перше, з часом все міняється, а по-друге, існує щось таке, що має владу навіть над наймогутнішим правителем. Наступного літа він знову був у Царгороді й одразу ж тоді відчув, як змінилося ставлення простих городян до василевса Никифора, що через своє захоплення війнами спустошував скарбницю імперії та встановлював нові й нові податки: за зиму ціна хліба в Царгороді зросла в кілька разів і ті ж самі простолюдини, що минулого літа так вихваляли Никифора Фоку та зичили йому перемог і довголіття, тепер кляли свого василевса-войовника останніми словами.
Наприкінці літа ромеї святкували християнське Преображення. Зранку Царгород ворушився куди більше, аніж під час буденних торговищ – метушня, людський гомін, що нагадував гул бджолиного рою, нечувані Торольвом раніше звуки та запахи дивували уношу, котрому здавалося, що він за два літа вже пізнав Царгород до останку. Монастир святого Маманта, в котрому жили руські купці, стояв неподалік Золотих воріт. Вийшовши на Месу, руські гості одразу ж потрапили в юрму городян, що поспішала до знаменитого християнського святилища – церкви Богородиці Пречистої перед площею Аркадія.
Вони підійшли до церкви якраз вчасно – врочиста хода вже наближалася. Обабіч довжелезної та широкої головної вулиці Царгорода в затінку нескінченних портиків[336] стояло безліч люду, а два ряди етерії не дозволяли натовпу виходити за їх межі. Валка пишно вдягнених мужів, що несли розшиті сканною ниткою знамена, великі дошки з ликами чужих богів та співали дивних християнських пісень, ромейські жерці, котрі розмахували підвішеними на тоненьких чепах посудинками, з яких валив духмяний солодкуватий димок, притихлий натовп простого люду, що по нечутному чиємусь наказові час від часу весь, як один, хрестився та вклонявся ході – чужа незрозуміла таємничість, велич і піднесеність викликали в Торольва пошану, певний острах і незрозумілу навіть йому самому заздрість до християн, що були причетні до навколишнього загального священнодійства.
Одразу за великим знаменом, на котрому золотом був вишитий сяючий лик ромейського бога Христа, в золотому ж плашті, багряних чоботях та з золотим вінцем на голові йшов василевс Никифор – такий величний і пишний, немов Богом був він сам.