Треба було прожити багато літ у горі, бідах та душевній нужденності, щоб тепер по-справжньому оцінити те багатство, котре нині почало сипатися на них і засипало обох з головою.
І сталося неймовірне. Сивер, раніше мовчазний, байдужий до неї, ще донедавна грубий з нею, зараз, стискаючи її після виверження свого вулкану, хвилюючись, зашепотів на вухо Вишні таке, від чого вона мало не втратила розум:
– Ладо моє,... любове моя,... доле моя,... щастя моє!
З очей Вишні самі собою полилися сльози, вона відповіла Сиверові поцілунками, зашепотіла гаряче у відповідь те ж саме і готова була померти від щастя прямо тут, на їхньому ложі.
... Вони говорили і говорили: то були теплі, лагідні та пестливі слова про кохання; нехай обоє і повторювалися ще і ще, та навіть так сказано було дуже багато. Вони милувалися одне одним, слухали і не могли наслухатися, дивилися і не могли надивитися.
Спершись на лікоть, Вишня, призвичаївшись до скупого місячного світла, водила пальцями по його грудях.
– Що це за шрам?
– Від варязької сулиці, ладо...
– Який великий... – вона поцілувала шрам. – А цей?
– Тать у пустелі шаблею полоснув...
– О, Боги!... А цей?
– Мабуть, під Доростолом дісталося. Не пам'ятаю вже...
– Скільки ж їх у тебе!
– Шрами прикрашають мужів.
– Я чула таке... Ти в мене найкрасивіший, найсміливіший! Я буду твоєю рабою повік!
– Не треба, люба. Не треба... Будь мені вірною жоною, коханою – це краще.
– Я любитиму тебе до скону!
– І я тебе!
Знову вони цілувалися і пестили одне одного, і гадали, що буде так до ранку. Проте, втома давалася взнаки і сон недарма чатував на них третій вечір підряд – очі у Вишні почали закриватися навіть всупереч її волі. Та Сивер, її сильний невтомний Сивер, вчився любити, шукав і знаходив нові пестощі для Вишні, вологе волосся якої пахло любистком, збуджувало його, неначе уношу, він прагнув її і нарешті таки сполохав той сон: Вишня з закритими очима віднайшла губи милого і знову в їхній горниці запанували Лель з Полелем, а сон знову подався геть.
... Буйна Сиверова сила входила в неї і несла з собою трунок, і той трунок п'янив Вишню, дурманив їй голову, забивав подих, а потім став перетворюватися на солодку муку, та мука наповнювала усе її єство, і стогін вирвався з її вуст; Вишня вигнулася уся назустріч Сиверові, а він цілував її перса, губи його бавилися з затверділими жіночими сосцями і вона від того зовсім втрачала розум, у неї калатало в грудях серце, їй не вистачало повітря, пересохло у роті, вона раз по раз облизувала сухі губи, стогнала і зойкувала, і те ще більше розпалювало Сивера та додавало йому сили; вони вже злилися в одне безроздільне ціле, зависли десь між небом та землею і лише чекали того, що мало статися – блаженства, – а воно чомусь все не приходило, а тим часом від Сиверової сили всередині Вишні відкривалися нові, незнані ще, потаємні якісь комірчини, куди набиралася нова і нова мука, вона прибувала, як весняна вода в Десні і вже переповнювала її; Вишня не знаходила собі місця, металася в нестямі по ложу між Сиверовими руками, обіймала його за шию, за плечі, притискалася до його грудей, знеможена падала знову на постіль; вона геть уся спітніла, стогін її переходив у крик і сил терпіти далі цю невимовно солодку муку у неї вже не було, здавалося, що невидима сила ось-ось розірве її на шматки чи в неї зупиниться серце, та їй було байдуже – аби лиш настало те, чого вони удвох так прагли зараз; навіть Сивер уже стомився і теж обливався потом, а того все не було; вони відчували кожну найменшу часточку одне одного і нарешті Вишня почула, як всередині її милого зароджується воно і починає проситися назовні, тоді вони, шаленіючи від передчуття, сплелися в міцних обіймах, нестримна лихоманка охопила їх, а потім одразу ж – А-а-а-а-а-а-х-х!!! – Сиверів вулкан вивергнувся і від того виверження їхні душі, злившись в одну, покинули тіла і полетіли у безвість, у інші світи, в блаженство!
... Душі поверталися до себе, своїх тіл і Вишня відчувала, що не переживе цієї ночі ще одного такого буйства пристрасті і просто помре, але якби її Сивер захотів знову кинутися у цей шал, вона б все одно погодилася. Та тільки цього разу вони удвох віддали своєму коханню стільки сил, що вже ані Бог любові, ані Бог шлюбу нічого не змогли вдіяти супроти Сну: той прийшов і владно забрав двох щасливців у свій полон – виснажені, вони поснули прямо в обіймах одне одного.
Сивер прокинувся першим; Вишня тихенько спала на його лівому плечі, через що він боявся ворушитися, аби не розбудити свою ладу; згадав, як уночі їх, навіть сонних, тягло одне до одного в обійми – так і проспали до ранку. Тим часом його увагу привернуло вікно. На правому краєчку віконного прорізу бичачий пузир, котрим воно було затягнене, мав на собі вузеньку золотисту смужечку, вочевидь, від сонячного променя. Оскільки вікно виходило на захід, то це означало, що полудень залишився вже позаду: певно, вони проспали півдоби. Ще позавчора він від усвідомлення цього скочив би, як ошпарений, але сьогодні це його аж ніяк не хвилювало. Йому було байдуже, бо цієї ночі життя його..., ні не змінилося, життя його тільки почалося! І все, все у них з Вишнею тепер попереду – авжеж, що так: він був переконаний у цьому, а відтак, і поспішати не бачив жодного смислу.
Скосивши очі, він почав дивитися на сплячу Вишню: милувався плавним вигином її чресла і зігнутою в коліні лівою ногою, що лежала на ньому, рукою, яка обіймала його груди, її смаглявою шкірою, котра ніби світилася зсередини, густим духмяним волоссям, що пахло любистком; потім він помітив якогось жучка, що ліз у своїх справах по рамену Вишні, хотів тихенько його прибрати, та не встиг: певно, від лоскоту жучка ладо його заворушилося, зітхнуло і підняло голову.
– Ти вже не спиш? Уже ранок? – сонним голосом запитала Вишня.
– Вже полудень, люба.
– Як?! О, Боги! – з неї умить злетіли залишки сну. – Квочка, курчата... У тебе ледача, нерадива жона! – голос Вишні був переляканим, вона сіла на постелі, руками відкинула з обличчя своє скуйовджене волосся і мало не з жахом дивилася на усміхненого Сивера.
Той встиг ухопити її за руку.
– У мене найкраща в світі жона. Я люблю тебе, ягідко моя. Заспокойся, час уже все одно не вернеш.
– У мене ж стільки роботи! – вона все ще хотіла кудись бігти.
– А я оце лежав, думав, доки ти спала... І зрозумів: у нас обох життя почалося лише цієї ночі. Нове воно чи інше, як хочеш назви, але почалося лише ось-ось. Тепер ми все встигнемо, я знаю!
І Вишня трохи заспокоїлася. А Сивер відверто милувався нею:
– Яка ж ти в мене красива!
– Правда? – по-жіночому спитала вона, аби почути те ж саме ще раз.
– Щира правда! Дивлюся і надивитися не можу.
Колись, дуже давно, у Сосниці, серед своїх ровесниць, Вишня була однією з найвродливіших, от тільки Доля розпорядилася не так, як мріялося Вишні – другу половину свого життя вона прожила як живе травинка, накрита шматком кори: лише животіє, стає блідою, придавленою до землі. Неочікувана любов, що спалахнула між Вишнею та Сивером, за якихось три дні зробила своє диво: немовби хтось відкинув ту кору і під сонцем кохання травинка зазеленіла, розпрямилася, пішла в ріст. Вишня ще й сама не знала до ладу, що прокинулася зовсім іншою, аніж була недавно, проте її жіноче єство вже робило свою справу.
– Дивися, коханий, – Вишня підвелася з ложа, узяла з полиці кленовий гребінь і заходилася неспішно розчісувати своє, геть переплутане від кохання та сну волосся.
Що то за сила криється в любові! Варто людині покохати, як вона починає дивитися на світ зовсім іншими очима. Сивер за стільки літ перебачив на східних базарах безліч красивих рабинь з усіх усюд, зовсім недавно, при їхній, з Вишнею, першій зустрічі, не помітив у ній геть нічого від красуні, але зараз він був переконаний, що красивішої жони, аніж його Вишня, немає в цілому світі. Він оглядав її усю, з ніг до голови, вона бачила, знала це і не соромилася, бо ж тепер вони стали одне ціле і якщо її коханому вона до вподоби, – а Вишня повірила у Сиверову любов і його непідробний захват нею, – нехай милується: ще ніхто і ніколи не захоплювався її красою.
Аж раптом щось згадавши, вона аж скрикнула:
– Ой, Леле! Я ж зовсім забула! Зачекай мене, любий, – Вишня прожогом вискочила за двері горниці та й залопотіла босими ногами по східцях сіней. Грюкнули двері кліті і все стихло. Сивер лежав, чекав на милу, думав про щось, потроху буйна його сила, що знову дала про себе знати. поволі заспокоювалася, а Вишня все не йшла.
Заплющивши очі, він почав думати про те, що сталося поміж ними останніми днями. Вишня, не роблячи нічого зумисно, залишаючись увесь час їхнього спільного життя просто самою собою, полонила цим Сивера так, як не полонила б його жодна інша жона, навіть з приворотами. Вона привела його в якийсь незнаний і невідомий йому раніше світ, світ, де є місце лише двом; світ, де панують пристрасть, ніжність і любов; світ, де муж стверджується не дикою своєю силою, а умінням забути про себе і дати насолоду жоні, проте і самому отримати за це райську втіху. У цьому світі усе отримуєш лише разом з коханою; у цей світ не прийдеш будь з ким: Сивер відчував, що він зможе бути в ньому лише з Вишнею. Він ще не знав, як вийде в них жити у двох світах поперемінно – жорстокому, що починався одразу за тином їхнього двору і ніжному, котрий був тут, поміж ними, але він вже знав достеменно, що життя без цього світу – світу Вишні і його – віднині не буде вартим нічого.
Він згадав свою розгубленість у перший день повернення; пройшов лише місяць, а рідна земля одразу ж дала йому стільки, скільки він ще ніколи не мав у своєму житті, та й взагалі ніколи і не зміг би мати десь на чужині. Він раптово став багатим, як князь і якщо у нього, ні, у них з Вишнею, чогось там ще не має, то все те наживне: як отримати усе та одразу – навіщо ж тоді й жити?!
Він раптом згадав, що, певно, вже третій день не молився Христові, йому стало соромно за цю неповагу до Бога і він подумки почав молитися, каючись перед Господом і дякуючи Йому за несказанну милість до себе.
Нарешті він почув, як прочинилися внизу двері – поверталася його ягідка. Сивер, прикидаючись сплячим, очі не відкрив, чув, як вона зайшла в горницю, якийсь час стояла нерухомо, потім тихенько підійшла до ложа, присіла біля нього і почала повільно гладити, мов маленького, по голові.