Часом Вишня проходила у своїх жіночих клопотах по двору і коли їхні погляди зустрічалися, усмішка торкалася її губ, на щоках з'являлися ямочки і вона зніяковіло опускала очі, а у Сивера після того в душі коїлося щось дивне: він не знав тому назви, але йому хотілося, аби воно тривало ще і ще. Він лише дивувався із самого себе: як це одразу не розгледів у Вишні її красу, а проживши укупі з нею шість тижнів – душевне тепло і лагідну вдачу.
Після вечері, вперше за стільки часу, що прожили вже разом, вони сиділи на призьбі під своєю, зовсім недавно зведеною хатою, дивилися на зорі; Сивер розповідав їй про далекі землі і дива, що їх довелося там бачити; Вишню найбільше вразила його розповідь про гори, які вивергають із себе вогонь і звуться вулканами; вона лякалася про себе, не наважуючись показувати мужеві свій страх і знову тулилася до Сивера і їм обом тоді не хотілося навіть ворушитися. Потім вони піднялися в горницю; крізь затягнуте бичачим міхуром косящате віконце туди вже заглядав допитливий Хорс, його скупі промені, відбиваючись від світлих, зроблених із свіжої сосни стін та підлоги, наповнювали іхню ложницю м'яким вкрадливим світлом.
І знову, як учора на плесі, як сьогодні у Сиверовій уяві, вони зняли із себе одяг, стояли біля свого ложа і дивилися одне на одного, і злилися потім в поцілунку: усе було, як учора, тільки пристрасніше, тільки з якимось трепетом, як колись давно-давно, при перших у житті любощах. Вони лягли; Вишня, дивлячись йому у вічі, благально прошепотіла: "Тільки не поспішай...", заплющила очі і своїми губами віднайшла його. Вони дали волю своїм почуттям, і Сивер лише тепер нарешті остаточно зрозумів, чого він за усе своє доросле життя дійсно ніколи не мав і до цього часу навіть не здогадувався, що воно ще існує десь на білому світі – ніжності. Він був обділений саме ніжністю: жодна жона, любощів якої йому довелося взнати, не мала у собі і десятої долі того, що давала нині йому Вишня; жодного разу не був ніжним із жінками й він. Хтозна коли б він зрозумів це і чи зрозумів би взагалі, якби не вчорашній вечір і захід сонця, що так розтеплив його душу, і сидіння вкупі з жоною під стіжком, і хода, обійнявшись, і купання, і те, що було потім, і ці останні її слова.
Знову з нього злетіли роки, цілі десятиліття; як злазить у липні із рака панцир, так злізли з душі байдужість та жорсткість, оголили її і зробили знову чистою, доброю та ніжною, готовою до любові, як колись у його далекому отроцтві.
... Вишня вигиналася під ним усім тілом, солодкий стогін зривався з її вуст, жіночі руки лагідними пір'їнками пестили Сиверову спину, плечі, груди, обличчя, і він уперше в житті мав від того радість, і уперше прагнув дати жінці ще більше насолоди, осягнувши раптом у чому насправді є найбільше задоволення для чоловіка, ствердження його чоловічої сили; а потім він враз перетворився на вулкан і їхні вигуки злилися в один...
... а коли все скінчилося і сили покинули обох, вони ще якийсь час лежали, не розкриваючи свої обійми, важко дихаючи, розпашілі, гарячі і їхні руки тихо, повільно, ледь-ледь пестили одне одного, доки до їхнього ложа не підкрався сон.
Сивер послухав, як по дитячому тихенько засопіла, засинаючи, Вишня і обережно вивільнивши з-під неї свою ліву руку, повернувся на правий бік, готовий і собі ось-ось провалитися у міцний сон, коли ж це жона заворушилася і він раптом відчув у себе на спині, поміж лопаток, її легенький сонний поцілунок.
На усьому білому світі не було для нього нічого більш неочікуваного, аніж цей дотик жіночих губ. Ніж в спину – так, це він розумів, але поцілунок... Якби поцілунок дістався йому в груди, в уста чи щоку – він би не побачив у тому нічого дивного; цілуючи так, сподіваються на відповідь. А те, що сталося, Сивер зрозумів по-своєму: Вишня цілувала його без жодного умислу, без очікування отримати те ж і від нього, цілувала душею своєю; і ще – він від Вишні у спину може отримати лише поцілунок. Не ніж – поцілунок у спину! Сивер був розчулений; вдячність прогнала сон геть: він рвучко повернувся до жінки і, намагаючись бути ніжним, наслідуючи в цьому Вишню, став цілувати її в закриті очі, у носик, в соковиті губи. Вона сонно, не відкриваючи очей, запосміхалась; повертаючи голову, підставляла під поцілунки шию, коли ж Сивер опустився на півкулі перс, тоді сон враз покинув Вишню, вона прошепотіла: "Ладо мій!" а Лель, уже вкупі з Полелем[325], раптом викресав між двома людськими серцями таку іскру, що у горниці спалахнула не просто пожежа, а ціла вогняна буря пристрасті, мов би нічого і не було поміж ними ось зовсім недавно.
Їхню горницю якась невидима сила перенесла прямісінько в розбурхане море шалу, їх несло хтозна куди, гойдало на високих хвилях так, що перехоплювало подих, а потім раптом для них перестали існувати і час, і простір, і верх, і низ: вони вже не могли розібрати, де закінчується одне тіло і де починається інше; вони злилися в єдине ціле – без початку і без кінця, у підвішене десь між небом і землею блаженство...
... Вони не знали, скільки часу це тривало; повільно поверталися у навколишній світ, у свою ложницю, на ложе із сіна, вкрите простим конопляним платном і зачудовані, принишклі від подиву, боячись сполохати диво, лежали тихо: обійнявшись, дивилися одне на одного, потім шепотіли щось і вже до самого ранку так і не склепили повіки.
Не один і не два рази після чийогось ніжного слова чи лагідного дотику між їхнім серцями знову пролітала іскра і знову зчинялася буря, і знову їх кудись несло, і вони зависали в блаженстві, і повільно поверталися у свою ложницю, і вкотре німіли від подиву, аж доки одного разу схаменувшись, не почули вереск стрижів, що вчили свою молодь літати і лише тоді зрозуміли, що настав ранок.
До самого вечора робота валилася у них з рук і кожному хотілося опинитися начебто випадково біля іншого, заглянути у вічі, посміхнутися, торкнутися хоч на мить, хоч краєчку одягу. У Вишні попід очима залягли темні кола, але самі очі блищали, як блищать перемиті дощем ягоди вишні і Сивер, заглядаючи часом у них, думав, що він тепер знає напевне, як можна відрізнити щасливу жінку від нещасної: варто лише зазирнути їй у вічі. Під вечір обом думалося лише про те, щоб швидше дістатися ложа і виспатися, та коли вони піднялися у горницю, сон подівся невідомо куди і знову усе повторилося, і знову лише вереск стрижів нагадав їм про початок дня, і знову не ладилася робота, тільки тепер вони ще й мало не засинали на ходу.
Та те для них не значило нічого, бо, відчували Сивер і Вишня, що поміж ними народжувалося диво, без котрого обом подальше життя вже й не мислилося, не уявлялося. Вони б давно уже подалися в ложницю – лихоманка пристрасті трусила обох, якби не одвічний страх людини перед зимою, а їм за той час, що лишався до холодів, потрібно було стільки всього зробити!
І все ж, попри втому та усі турботи, вони почувалися навіть не молодими – юними. У Сивера юності не було зовсім, він із отроцтва одним кроком вступив у доросле, та ще й жорстоке життя, де не знайшлося місця ані для нічного купання з унотькою, ані для поцілунків чи пестощів. Юність Вишні, хоча й була, проте надто швидко перетворилася на суцільний біль. І якби три дні назад у обох спитали: а де ваша юність?, то неодмінно почули б – немає, померла, пішла в Нав'є і ніколи вже не вернеться...
Та не все так просто і так погано на білому світі: насправді, у людській душі знайдеться місце всьому – минулому, теперішньому і майбутньому, взагалі – всенькому цьому світові, варто лише дати душі крила та волю! От сталося щось поміж ними і виявилося раптом, що нікуди їхня зневажена світом юність не поділася, лежала собі жаринкою під попелом горя та нещастя і чекала своєї миті, щоб, отримавши від душі поживу, розгорітися раптом справжньою пожежею та й освітити собою світ довкола!
Вони забули про все, вони палали тією пожежею, були по-справжньому юними і довколишній світ з його осудом, нетерпимістю та заздрістю просто перестав існувати. Жили б вони за городськими стінами, у всіх на виду і хто знає, як би воно склалося, можливо, та жаринка так і дотліла під товстим шаром повсякденного попелу. Але тепер, за своїм тином, на своїй господі, де ніхто їх не бачив і не чув, вони згорали у пристрасті, котра на їхніх очах, у їхніх душах перетворювалася на значно більше, сильніше і міцніше почуття. І не було вже різниці у віці – вони стали немов ровесники; навіть Сивер перестав соромитися цього свого нового стану, про Вишню ж годі й казати!
Під вечір третього дня Вишня відварила на печі любисток; після вечері вони знову пішли на плес, Сивер вів із собою Птаха і вони удвох купали його, потім плавали, пустували у воді немов діти: Вишня ставала на стулені докупи під водою Сиверові долоні, той підкидав її угору і вона, злітаючи в повітря, пірнала; він пірнав услід за нею і коли вона виринала з води, Сивера ніде не було видно, вона починала лякатися, аж раптом відчувала на своєму тілі його долоні, і вони пестили її де хотіли, і це було так приємно! Від Сиверової ласки їй чомусь ставало трохи млосно і починало шуміти в голові, і тоді вони цілувалися до забуття, і знову пестили одне одного, і знову цілувалися...
Повернувшися до господи вже присмерком, Вишня сполоснула своє волосся чародійним відваром любистку, бо змалечку чула про любовну силу цього зілля, правда витерти як слід своє густе волосся навіть полотняним убрусом їй не вдалося, та те її не засмучувало, воно однак було мокрим ще від купання. І Сивер, і Вишня прагли зараз одного: швидше дістатися своєї ложниці, бо вода прогнала від них підступний сон і їм так хотілося ще і ще, як і вчора, і позавчора, палати у вогні пристрасті – вони вже почали цим жити і їм навіть здавалося, що вони тепер мають над сном свою владу.
Третя ніч почалася як і дві попередні: знову вони не могли насититися одне одним; вони повинні були прожити за ці ночі цілі життя, усю свою юність, навіть дві юності, взяти від них незнане, невідоме, але конче їм потрібне і вони його брали – жадібно, обома пригорщами. Вони пізнавали одне одного і власне себе, шукали в цьому дна і були, без сумніву, найщасливішими людьми на землі.