Фіолетові, з сизим нальотом, ягоди на фоні зеленого листя одразу впадають у вічі, тому за кілька хвилин неглибока кришка майже повна. Додавши ще півдесятка наймолодших смородинових листочків, я повертаюся. Вода вже має от-от закипіти – якраз пора закладати в казанок вміст кришки, що я й роблю.
Тепер можна братись і за другу страву. Ну хто б міг подумати, що звичайна печена картопля з вареною рибою може бути такою смачною? Кілька разів тернувши між долонями ще гарячу картоплину, аби краще відстала шкуринка, починаєш чистити її до половини, потім підсолюєш і, незважаючи на те, що долоні твої геть усі вимазані попелом, забувши про умовності цивілізації, берешся до риби, тієї, з першої закладки в юшку, котра давно вже прохолола, чекаючи своєї черги під великим листком лопуха. Гаряча картоплина – прохолодна рибка – хліб, гаряча картоплина – прохолодна рибка – хліб... Смакота!
Попіл на рибі? Ну то й що? Дезинфекція. Так навіть смачніше. Геть умовності! І ми так само поволі, без жодного поспіху, насолоджуємось – трапезуємо. Добре! Говоримо про рибу, про Луг, про Десну. Неквапна розмова дорослих, хоча й молодих, людей. Шкодуємо, що стільки років немає вже повені, що сильно поменшало в Десні риби: "Я ще пам'ятаю...", " Батько мій розповідав, що колись..."
Вже й чай наш заварився і казанок знято з вогню – стоїть, прохолоняє. Чай, а може, узвар, – яка різниця? Аромат у нього – неперевершений. Ми потягуємо його потихеньку, хто з кружок, а Володя – з казанкової кришки і благодать вмиротворення остаточно сходить на нас. Вмиротворення початку осені в навколишній природі, вмиротворення в душах – ми немовби розчиняємось, чи, можливо, вростаємо в оцей зелений ще світ із синьою водою, синім же небом і яскравим сонечком, яке дарує нам останні дні літнього тепла... І таке невловиме в повсякденні щастя невидимим метеликом раптом тихенько сідає кожному з нас на ліве плече, а ми, боячись злякати його, замовкаємо і мовчки сидимо над Десною, час од часу попиваючи ожиновий чайок...
Зварити на Десні юшку – чим не свято для душі? Свято, що перетворилося на символ; символ, котрий став святом. Перетворити буденну річ на свято, зробити з неї церемонію, ритуал, наповнити сенсом – для цього потрібен успіх.
У деснянському рибальстві досягнення успіху за будь-яких умов означає наявність майстерності. Майстерність забезпечується знаннями, досвідом, розумінням того, що робиш, відчуттям свого зв'язку із навколишнім світом, а ще – гнучкістю, умінням швидко пристосуватись до змін. Саме це є найголовнішим для життя серед живої Природи.
На скільки сходинок чи витків піднявся ти у пізнанні деснянського світу? Ого– яка вишина! Але горизонт не наблизився, навпаки: чим вище ти піднімаєшся, тим ширшає твоє видноколо.
Коли ти – свій.
... – Годі вже тобі по ту рибу їздити. Ось не їдь завтра, не муч себе, – в маминому голосі відчуваються непідробні нотки жалю та суму.
"А що ж я вдома робитиму?" – подумки відповідаю, не припиняючи готуватись до запланованої поїздки.
– Це ж немислимо: четвертий день підряд! – не вгаває мати. – Замість того, щоб відпочити, сил набратись, він по рибу й по рибу!..
"Відпочити! За два тижні гостин вже й джинси не сходяться..." – заперечую я про себе, бо з досвіду знаю, що дебати вголос лише додадуть жару і переростуть в суперечку. Взявши скороварку, мовчки перекладаю в неї мішечок з капронової панчохи, вщерть наповнений замоченим ще в обід горохом, та заливаю водою, в якій він вимочувався.
Мати не витримує:
– Хоч ти йому кажи, хоч кілок на голові теши, а він все одно своє робить! Іване, ну ти ще скажи!
– Та йому мов горохом об стінку, – з батькового тону мені щось незрозуміло: чи то він на маминій стороні, чи мовчки підтримує мене.
– Я вже не знаю, що мені з твоєю рибою робити, – мама шукає і ніяк не може знайти того останнього, найпереконливішого аргументу, який дозволив би їй поставити переможну крапку в нашому протистоянні.
Ну, цей напад відбити легко.
– Зав'ялю, – нарешті і я подаю свій голос.
– Та вже ж і сіль закінчується. Півчавуна було, а вчора ввечері глянула – на дні залишилось.
– Вже і солі жаль... – обережно переходжу в наступ.
– Мені тебе жаль, а не солі, – невдоволена мама заходить на друге коло. – Ти ж не висипаєшся, он вже під очима чорне.
"Де там теє чорне?" – я знову переходжу до телепатії. Хоча, по правді кажучи, і сам відчуваю, що мабуть-таки після завтрашньої поїздки доведеться зробити перерву: спати дійсно хочеться все більше і сьогодні вранці вставати о третій годині ночі було ой, як нелегко!
Проте, скороварка з горохом вже на газовій плиті, а кльов нині такий, що треба бути зовсім божевільним, аби покинути все та й скніти вдома. Я сідаю з годинником у руках біля плити чатувати над процесом варіння гороху. Хто не варив гороху в скороварці, той і уяви не має, наскільки складна це річ для недосвідченого рибалки. Горох – насадка привередлива: тільки лиш трохи щось піде не так і він вже не годиться, – то переварений, то недоварений; саме тому так важливо з годинником у руках похвилинно контролювати цей процес.
Скороварка починає тихенько свистіти – приготуймося! Це почалось кипіння. За кілька хвилин свист переходить в шипіння, чим далі, тим на нижчих нотах. Впіймавши на слух необхідний тон шипіння, я одразу ж зменшую полум'я під посудиною. Не зменшиш – зірве клапан, температура та тиск впадуть і тоді закладену порцію гороху навряд чи вдасться зварити так, як треба.
Лиш тільки зменшив полум'я, одразу ж – зирк!, – котра година? Ага, дев'ятнадцять тридцять сім. Тепер потрібно, орієнтуючись на звук шипіння, підтримувати той режим, що встановився всередині, рівно вісімнадцять хвилин, а потім одразу ж вимкнути газову плиту.
Хвилини тягнуться, я з годинником у руках, немов кіт над мишею, сиджу біля плити; мама припинила свої нарікання, бо коли і горох вже почав варитися – немає в світі такої сили, котра була б в змозі втримати рибалку від завтрашньої поїздки.
Раз по раз позираючи на годинника, подумки перебираю в пам'яті, що ще залишилось зробити. По-перше, підкопати свіжих гнойових черв'яків, потім не забути покласти у рюкзак сітку від підсаки, що он, сохне на вечірньому сонечку, підвішена до мотузки для білизни, далі треба покласти до рюкзака все необхідне, а вудки я вже котрий день взагалі не відв'язую від велосипеда...
Горох вийшов напрочуд вдалим, хоча і не таким бездоганним, як приготований у печі, а все ж і ненабагато гіршим. Коли все виходить, як треба, тоді передчуття успіху не покидає людину ні на мить. За приготуваннями час спливає швидко, немов деснянська вода на бистрячку. Вже добре смерклось, коли з оцим приємним передчуттям я бухнувся в ліжко.
"В очі немов хто піску насипав" – лише і встиг подумати і ледь стуливши напівзакриті вже повіки, тут же провалився в якусь глибоку безодню, немов і не на м'якесеньку, маминими турботливими руками зроблену, пухову подушку ліг, а сторч голови кинувся в глибокий, без дна, колодязь. Якийсь час я летів у цілковитій темряві, потім рух мій уповільнився, аж доки нарешті і зовсім припинився. Я завис десь, незрозуміло де, мені було так добре та спокійно, так солодко і затишно, що коли десь далеко-далеко ледь чутно продзвенів дзвоник, начебто і дуже знайомий мені, я ніяк не міг пригадати крізь сон, де ж це я його чув і чому він дзвенить.
... Мене хтось будить, легенько похитуючи за плече:
– Вставай, рибалко, проспиш, – батьків голос вчуваєтся мені неначе з-за товстої стіни. Щось буркнувши, я сідаю. Очі не розтуляються, повіки важкі: спати, спати, спати... Навіщо мене будять?! І десь із глибини свідомості все ж зринає здогадка: це ж я маю їхати по рибу... Горох зварений, рюкзак напоготові, вудки на велосипеді. О-о-х!.. треба... треба... З напівзаплющеними очима якось беру зі стільця звечора складений по-солдатському одяг і плентаюсь на кухню. Із досвіду знаю: треба на вулицю. І дійсно, нічна прохолода швидко приводить мене до тями, а холодна вода в умивальнику і взагалі проганяє геть рештки сну. Годинник на кухні показує, що я й так втратив чверть години, тож нашвидкоруч перехопивши, аби потім голод у найбільш непідходящий момент не дошкуляв згадками про знехтуваний сніданок та не гнав чимдуж додому, чіпляю на спину рюкзак і гайда до велосипеда.
Чисте, свіже нічне повітря, темно-синє, до чорноти, небо, всіяне яскравими зорями, неповне ще півколо молодика, ранній, то невмілий хрипкий, то дзвінкий та голосистий, півнячий спів, поодинокий собачий гавкіт, безупинна пісня цикад – який рибалка залишиться байдужим серед цієї передвранішньої гармонії життя, у кого не підніме вона настрій, не збурить цілу хвилю рибальських сподівань та не спонукає до якнайшвидшого побачення з Десною? А тут ще й рибальські мотоцикли та мопеди: "дир-дир-дирр!" – озиваються з різних кутків, нагадуючи, що не варто баритись. Вперед!
До чого ж приємно їхати нічними вулицями: вночі навіть вибоїни на дорозі незрозумілим чином не так відчуваються, як вдень і пружина багажника відгукується на них не дзвінко, а приглушено, немов і вона не хоче порушувати це диво своїм неприродним, металевим звуком.
Біля автопарку знову починаються гонки з переслідуванням, але цього літа я відкрив для себе ще одну кручу – риботинську, вище паромної переправи риботинського колгоспу, нижче Острова, тож на розвилці звертаю тепер праворуч і собача погоня, як завжди, відстає на межі своїх територіальних володінь. Вулиця Риботина простяглась понад самим лугом і крізь сутінки, що вже розпочалися, я раз по раз бачу в прогалинах між хатами густу білу пелену туману, що укутала собою всю деснянську заплаву.
Від села і до кручі лише кілька хвилин їзди. Тут пролягла не стежка – лугова дорога, котру колгоспні вантажівки проторували до порома. Зліва в тумані загерготів сторожкий гусак, дорога опустилась у видолинок, а піднявшись із нього, почала забирати вліво, обминаючи озеро Риботин, котре на літо стало, як у нас водиться, прихистком для домашніх гусей. Цікаво: так само, як біля Коропа є озеро з такою ж назвою, так і біля Риботина озеро є одноіменним із селом. Ніхто і ніколи вже не дізнається напевне, як саме це сталося і котра з назв була першою: озера чи поселення?
Дивно, але за озером туман не такий густий і переді мною темніє, а згодом і нависає над головою невеличкий гайок з високих тополь, що його насадили колись правильними рядами майже понад самою Десною бозна з яких причин.
Он там, вище по течії, де тільки починається риботинська круча, – десь там, в тумані, під високою березою стоїть хатина бакенщика, там перешийок між рікою та озером веде на луговий півострів, що його утворило озеро Острів, це там ми з покійним дідом ловили бобирів та окунів.