Чи не вночі часом?
Марта стріпує хижо головою:
— Нє — нє, — не дочекають так хутко його приводити, нє — е! Ще він наготує їм клопоту, ще Кін на волі. А я приходжу до других.
— Певне хтось з родини.
— Атож, родина в нас велика!
Марта прилипає до дідка очима як теплими платками. Дідка вона знає з давна, вона його любить. У дідка обличчя в глибоких розумних складках і очі — ласкаві звірки за кущами. Марта прилипає до його зіницями, вона кладе на Лі широку долоню й бє в стіни сіней клубками голосу:
— Матір замкнули, з дитиною розділили — на пять літ! Го-го! — Пять літ далеко...
Дідок сміється мовчки, його маленькі очі забігають глибоко, десь аж під мозок і ворушать там гострими голочками. Він чалапає за Мартою до дверей канцелярії й повертає назад до брами. Марту проводять згодом у розмовницю.
Є тут уже другі й Марті не перший раз. Проте вона хвилюється очевидно й горить на обличчі, її очі набігають щімкою вохкістю і вмить висихають. Вона стає серед кімнати й розтулює на дитині хустку. З середини виквітає рожево Ліїне личко. Марта вигладжує довкола його мережку чіпчика й пробігає пальцями по всьому сповитку. Тоді зітхає глибоко й упершись ногами в землю — важка, велика — дивиться нерухомо на двері.
Спершу приходять двоє чужих і третьою вводять Марію. Вона бачить Марту зразу і йде просто до неї. Її хода така дуже тиха й ясна й Марті від того солодко обривається в грудях. Вона підходить зовсім близько й дивиться Марті в обличча й вже щось хоче сказати. Але вона добачує краєчком зіниць рожевий пуплях у хустці й от її очі падають туди як дві голодні пташки. Вона стоїть одну хвилину нерухомо й тільки її припалені губи кидаються вперед трьома солодкими товчками. Тоді вона враз подається за їми й потягнувшися двома руками кладе їх здовж пупляхового тільця, легкі й кохані. Дивиться на Лі й посміхається мовчки.
Марта підносить голову й стріпує з очей гарячі каплі. Вона поглядає в дві сторони кімнати й сміється заплаканим обличчам:
— Я би также мовчала.
Міра підносить на неї очі й дивиться так майже неприявна за тою посмішкою. Потім вона прояснюється ще й приближається тісно до Марти.
— Не гніваєтесь на мене, товаришко?
Марта закліпує злякано жовтими повіками.
— Чого ти, за що?
Міра дістає рукою до її плеча й оправдується тихо:
— В тебе своїх багато, чи не буде за тяжко?
Тоді Марта стріпує гаряче головою й мало не гніваєтеся направду:
— Щоби ти мені за те не говорила й ніколи не згадувала.—"За тяжко". Я от ще й тебе взялаби й відходила трохи, така ти крихітна й марна.
Марія паленіє й сміється, вона таки крихітна й дрібна й наче дитина проти Марти. Коли вони присідаються до грубки — так Лі тепліше — Марта поглядає на Марію, вона бачить зверху її крихкі плечі й простоволосе тімя з дівочим розддліоім від лобика й тоді в її зіницях міняються взаїмно вірність товаришки і матірня теплінь.
Марія нахиляється до Лі й питає непевно:
— Як вона — в тебе ?
— А подивися, — не кинеш ?
— Не кину.
— Візьми.
Вона бере дитину з хустки й кладе собі в рамена як у човник. Підносить бережливо колихаючи. Марта запитує здалека:
— Ну що ?
Марія наче виспівує:
— Так ду — же ви — росла.
Вона ловить на собі очі Лі й червоніє геть аж до брів. Тоді ледве говорить, ніби жаліється:
— Тяжка така, руки обтягує.
Це Марта знає. Цього Марта чекає! Вона перекидає голову на плечі й бухає сміхом як срібною хмарою. Вона хилитається в обі сторони підкидаючи грудьми як запашними копицями. Захлинається.
— Булаби в мене легка !
— Го — го — го, булаби в мене легка ! !
Вона перегинає живіт і припавши до Міри, до обличча, окидає малу Лі ревнючими очима й бубонить мягко захоплюючись :
— Вигляджу я її тобі як качанчик, як хрусткий огірочок.
— Буде вона в мене рости як у пазусі.
— Будеш мати з неї золото — товаришечку.
— Думаєш — я що ? Мої теж — нехрещені — ростуть — ростуть як дубки.
Так Лі росте.
Це так :
Лопають на горбах сніги й скоро всі склони мигтять у сонці блискучими потоками. А в долині гуде красуня — річка прудка, брудна й пянюча. Марта минає річку і йде вверх підсохлим хребтом гостинця. Вона ступає широко, хустина в неї збилась із тімени й велике, біле обличча пашить гарячо проти вітру.
Здорова, сильна Марта !
На грудях у неї Лі (— сидить уже Лі), каптурик відсунутий з головки й пухке обличча в сонці.
— Нехай смагліє дитина весняними вітрами !
— Нехай, Маріє !
Здорова, сильна Лі. Пухке обличча в сонці, а брівки лучками на далекі блискучі потоки — захватно !
Марта ступає широко, вона минає місток над ярком і йде вверх замковою доріжкою й дзвонить у вязничну браму.
— Весна, діду!
— Відчиніть брами, весна !
Дідок сміється щілинами, а Марта поринає геть у далекі, темні сіни й вихоплюється по той бік брами на тюремне подвіря.
Й тут сонце, потоком сонце згори як у прірву. Марта спиняється серед подвіря, — зпід ніг у неї доріжка просто до глибокого, круглого склепіння і над їм— крилами вправо і вліво камяний корпус вязниці з чорними лентами вікон.
Марта спиняється в половині доріжки.
(— Nie wolno — — —
— Ти щось кажеш, Сірий ?
— Nie wolno zatrzymywać się w podwórzu.
— О — го ! —
— А сонце ти бачиш, вихилястий ?
А матір ти маєш, білогривий?! —)
— — вона спиняється в половині доріжки, вона підносить обличча й знаходить просто над склепінням, між вікнами, вікно глибоке й спадисте як бійниця. Тоді вона стріпує вихрясто головою — хустина на плечі ! — й підхоплює гарячо дитину й протягнувши до вікна руку гукає :— Там — там, Лі, там !
Тоді Лі здрігається на голос. Лі знає! Вона відкидає головку як пташка й шугає очима по сірому корпусі. І от знаходить.
І от Лі бачить !
В горі :
глибоке, темне вікно — і в вікні, на кратах, дві руки як білі пташки й над руками —солодке, соняшне — ма —
І ще :
просовується в квадратик рука й кличе, кличе й бється там біло, як привязана за крила пташка — а над рукою тісно до крат — солодке, соняшне — ма —!
Так так, Лі знає :
це — м а — !
І от Лі дуже — дуже хоче — ма —
І от Лі стрясається жагуче всім тільцем і вихоплює цупкі ручки на верх і затиснувши їх кулачками бє криком у сірі, зімкнуті стіни :
— А-а-а-й-й!
Так Лі росте.
І ще так :
Коханий — коханий Даньку,
Лі вже ходить. Ти мене чисто засміявби, якби зобачив у цю хвилю, а може й зовсім не сміявбися, очевидно, ні. Хоч я така кумедна, ну, зовсім шалена. Й чого? Мені вже перед тим багато разів снилося, ніби Лі ходить і взагалі мені це не першина, я Лаю виносила на руках й сама ставила її на ноги, потім були мачушині, доки я не пішла здому на роботу, але — вчора це я побачила перший раз, ну чисто перший раз, Даньку.
Й тепер я ходжу в келії з кутка в куток і говорю — говорю без кінця (й без звязку), а Руна сидить на койці й сміється й трохи сплакує*), тоді я перестаю й приєднуюся до неї. Сміх і тільки. Проте всі кажуть, що це рідко буває, щоб дитина ходила до року, але в Марти всі діти підносяться так рано й це не дивно, Даньку, там є від чого. Ой, Марта ж, і де Ти її вихопив таку, Данечку? Про Кіна я чула, але хіба мусить у Кіна бути така дружина? Вона ніби не сьогодняшня, так, якби виросла вже десь у нашій майбутності, така радість — товаришка! — Кохана — кохана Марта! Вчора я її ждала як звичайно, я Тобі про це писала, я приставляю стільчика до вікна й беруся руками за крати й дивлюся вниз на подвіря — вже десь від десятої. Зразу мені забороняли, Марті также, потім привикли, не звертають уваги, я це все приписую Марті, вони її наче трохи бояться, вона впадає сюди як володарка, що тільки забула дома ключі, щоб нас повипускати. Випустилаби, це певне! Вона приходить усе точно, в половині одинадцятої (Руна каже: влітає як гарячий клубок вітру), спиняється собі посередині подвіря й тут ми з Лі бачимося вперше. Лі вже мене зовсім знає, взагалі знає, вона відразу знаходить моє вікно й як тільки мене побачить, скрикує й протягає ручки так нетерпеливо. Вона ще не зовсім орієнтується в віддалях, їй мабуть здається, що протягнувши руки можна мене звідси взяти. Але так — то вона незвичайно розвинена, напр. вона знає вже багато других вікон, тут у пятому на лівім крилі сидить тов. Андрій і потім інші, вони всі її дуже люблять і чекають суботи як і я, — Ти би послухав, які кумедно ніжні виклики вони їй кидають з вікон, такі ласкаві й теплі, просто не віриться. І не тільки наші товариші, Даньку. Якось минулого місяця був такий випадок, ми з Руною зовсім сплакалися (— тепер вже вона не заперечить і взагалі Ти з цього бачиш, які ми поробилися плаксійки). Марта вже була війшла і як звичайно спинилася на хвилю в подвірї. І от з горішнього поверху карного корпусу — він просто нашого, над вхідною брамою,— з середнього вікна вилітає білий пакуночок і летить просто на Марту. Я мало не крикнула з переляку, а доглядач підхопив таки ще в леті, — на це в них добре око, — а з гори йому таке спокійно громове: Віддай дитині. Це було від Грома, Даньку, Ти розумієш, він тут сидить з весни ще, наче король, а не вязень, пострах усеї адміністрації, а в пакуночку була маленька деревляна тарахкалка така чудово різьблена й повикладана кольоровими цятками, просто мистецька вигадка. Це була Громова власна робота, над нею треба було сидіти пару місяців, сидіти Громові, Ти уявляєш? — Лі це віддали зразу, вона приносить тепер зі собою й тарахкає в подвірї, а Грім дивиться крізь щілину, там у них усі вікна з деревяними підвісками, то він притискає обличча до крат і дивиться вниз крізь щілину, товаришам видно з третього поверху. Коли Ти думаєш, що мені легко після того не плакати, то помиляєшся, очевидно. — Ну от, тепер про властиве, вчорашнє. Вчора була субота, останнє моє побачення перед вівтірком, перед першими вродинами Лі й ми з Руною призначили його на обходини, бо воно найблище до вівтірка. Ми склали собі цілу програмку святкування, цілком докладну й реальну, з олівцем на папері, з письменною участю товаришів у нараді, — тимчасом прийшло воно, таке несподіване й таке сильне й перемішало нам усі пункти й нічого з того не вийшло. Ти не смійся, тепер я бачу — так було треба, це було найкраще, що могло статися, від цього мені така радість, така велика радість, я цілий день як ошаліла... Вчора я чекала Марти як звичайно від десятої, в вікні, а вийшло зовсім незвичайно, зовсім зовсім зовсім незвичайно, Данечку.