Цю роботу можна виконувати лише з обов'язку. Буду радий, якщо зможете допомогти мені, а фарба й пензлі завжди знайдуться.
— Я й хочу малювати саме з обов'язку, — сказав Микола, зробивши наголос на останньому слові. — Але з певною умовою.
— Цікаво...
— Моя умова така, Панасе: скільки годин я витрачатиму на малювання плякатів, стільки ж годин ви будете працювати над своїми мистецькими творами. Згода?
Король знітився, не знав що казати.
— Мені однаково після роботи нікуди діватись, — казав Микола, удаючи, ніби не помітив маляревого збентеження.
Панас Король несміливо залишив несподіваного заступника.
Микола взявся за роботу. Хоч це малювання він вважав зайвим, нікому непотрібним, проте працював старанно, хотів, щоб літери були рівні й мали привабливий вигляд; одночасно прислухався до співів на сцені, до бренькоту гітари з мандоліною, до вигуків акторів, що доносилися як з того світу. Навіть себе впіймав на тому, що висвистував безжурного "Комарика".
Та скоро в клюбі спорожніло й затихло. Вільна від праці Ольга Павлівна з цікавістю підійшла до Миколи й запитала:
— Як воно вам працюється на новій посаді?
— Можна казати, що сьогодні чесно заробив трудодень. Подивіться на мою роботу й скажіть, чи можна щось закинути? Хоч посилай на виставку.
— Я вже вдруге захоплююся вами, Миколо Степановичу, шляхетно ви повелися з нашим Панасом. Знаєте, як він використав цей вечір? Спить! Він виснажений до неможливого. Я впевнена як прокинеться, то почне різьбити. У мистців взагалі розуміння дня і ночі відносне. Одначе ми до мистців не належимо — час іти додому.
Надворі було темно, тихо й тепло; пахло прілим сіном.
— Мені дуже часто на думці ваша мама, — йдучи побіч Миколи, казала Ольга Павлівна. — Якби ви не заперечували, то як колись її відвідаю.
— Якщо ці відвідини не кинуть на вас тінь підозри, Ольго Павлівно.
— Краще дивитися небезпеці прямо у вічі, ніж постійно боятися.
Попрощавшись з Ольгою Павліною, Микола повернув до свого бараку. В темряві, звідти, де він мав стояти, дивилося насторожене око якоїсь химерної тварини, що ночами чатує в донецькому степу. Та ось погляд того ока перетворився на світло звичайної лямпи у Федоровій комірчині.
Чому ж Федір не спить? Нездужає?
Ні, він сидить нерухомо біля столу, дивиться на уквітчану зіллям стіну, мабуть про щось думає.
Микола не хотів турбувати Федора й нечутно відійшов. Він не міг знати, що Федір чекав на нього, хотів поділитися новиною — відвідинами Віри Доценко.
4. Федір Цимбал
Перед відвідинами Федора Цимбала Віра Доценко декілька вечорів шукала в клюбній та домашній бібліотеках потрібну їй літературу, а потім кілька вечорів знайомилася з описом рослин. Віра взагалі не знала Федора й збиралася до нього йти лише тому, що про це просив Микола Солод, її новий і приємний знайомий. Микола їй сподобався, але чому — не могла собі відповісти. Мабуть тому, що він у Підверб'янці людина нова, із свіжими думками і, можливо, ще й тому, що він мав лагідну вдачу. Так принаймні їй здавалося, хоч людей з лагідними вдачами в їхньому селищі аж ніяк не бракувало. Перший їхній спільний вечір проминув приємно й непомітно. Вона пішла до Федора з надією побачити Миколу знову, адже мешкають вони майже разом, ще й приятелюють.
Дівчина легко зорієнтувалася в напівтемній частині Квашиного бараку, знайшла потрібні їй двері й постукала. Федір сидів за столом й споживав принесену Наталею Безсмертною їжу. Федір сподівався, що прийшов Микола, та замість сподіваного приятеля побачив Віру й знітився.
Віра поклала пакуночок книжок і, оббігши очима кімнату, сказала:
— З усього видно, що ви рослинознавець Федір Цимбал; про вас мені говорив Микола. Я бачила вас багато разів, а познайомитися не мали нагоди.
— На жаль, я не рослинознавець, тільки рослинолюбець, треба ж чимсь жити.
Віра уважно приглядалася до експонатів, розвішаних по стінах, обережно діткалася до стебел пальцями, нюхала, читала надписи й думала про ту користь, яку вони приносять людству в народній медицині.
Згодом сказала:
— Ідея ваша, Федоре, зібрати гербарій чудова! Попрацювали ви багато. Я дуже шкодую, що не дізналася про ваш гербарій раніше.
З придушеним жалем в душі до цієї нещасної людини, Віра звернулася до Федора:
— Слухайте, Федоре, що я маю на думці: давайте зберемо ще один гербарій для нашого клюбу. Мама напевне дасть нам окрему кімнату.
Федір усміхнувся.
— Який воно з мене збирач зілля, — казав він. — Я довго землю не топтатиму. Ви візьміть собі, Віро, за напарника Миколу.
— Який з нього флорист, — іронічно мовила Віра. — Микола ж горожанин й знає рослини хіба ті, що подають на стіл. Ні, Федоре, краще нам удвох все зробити. Давайте поговоримо про це. Я принесла книжку Олександра Савостіянова "Дика рослинність степів". Автор розповідає про ті степові рослини, що ще якось збереглися на маленьких клаптиках землі, непридатних до обробки.
— Ми ж тут, у Донбасі, маємо не клаптики, а величезні масиви цілинні, кам'янисті горби, гори, балки та байраки, де все росте те саме, що росло за козацьких часів, за княжих, і десятки тисяч років тому. Можливо, що цілина колись буде переорана та перекопана, і вирощуватимуть на ній виноград та інші сонцелюбні рослини. І вже ніхто не побачить хвиль тирси, ні горицвіту, ні дзвіночків сну широколистого, ні півників, ні диких тюльпанів, ні вогнем палаючих воронців. Тоді вже не вештатимуться діти по косогорах балок, шукаючи просуренків, щоб солодку цибудинку з'їсти одразу ж, а блакитні квіточки принести додому. Або заячі вуха — зломиш стебло, а листя на ньому тяжке та волохате, обчухраєш і хрумкаєш солодкавий стовбурець. А там ще козельки, шипшина. Ягода шипшини смачна, а насіння кусюче. Як кинуть хлопці за ковнір, то чухаєшся до сліз.
— Вам також діставалось? — запитав Федір.
— Так, як була малою, то кожного року перепадало, — казала Віра, сяючи від милих спогадів. — Може й нам доведеться повторити колись дитинство, Федоре.
Федір крутнув головою й безнадійно відмахнувся рукою.
— Мені часто здається, що я й досі маленька, — не вгавала Віра. — Навіть прикро робиться, що вже виросла... Та давайте подумаєм про гербарій. Мені здається, що доцільно було б зібрати його виключно із степових диких рослин. Тоді побачите, Федоре, яких наслідків ми досягнемо! До нас приходитимуть екскурсанти, а ви стоятимете з вказівкою в руці й ректимете як лектор: "Прошу звернути вашу увагу на оцю квітку, що називається горицвіт весняний або адоніс верналіс. Рослина ця відома своїми лікувальними властивостями й відзначається посеред зелені пишними китицями яскравожовтих квіток. А оце рай-дерево, а це самосил, а це залізняк козацький..."
Федір захоплено й вдячно дивився на збуджену Віру. Обоє, вражливі й мрійливі, забули за дійсність, ширяли в привабливому майбутньому. Ніякі перешкоди до уваги не брались. Обоє дійшли думки починати спільну працю негайно, щоб ще цієї осени дещо зібрати, а основні роботи розпочати навесні.
Гомоніли вони до пізньої години, одначе Миколи не діждались.
Вдома Віра нетерпеливилась поділитися з мамою новими враженнями, але Ольги Павлівни дома ще не було. В передпокої, де зручно вмостилася Віра, суворо тупотіли, ніби переступали з ноги на ногу, чатівники — старовинні дзиґарі, що невідомо яким робом потрапили до помешкання інженера Доценка. З протилежної стіни на дзиґарі пильно дивився вусатий господар країни; він трохи усміхався, бо був певний, що рано чи пізно чатівник схибить, зіб'ється з ноги і його безжалісно викинуть з цього будинку.
Кроки в сінях повідомляли про прихід Ольги Павлівни. Віра схопилась назустріч стомленій матері.
— Як багато на світі гарних людей!, — цілуючи її, чуло мовила Віра. — Оце я щойно повернулася від Федора Цимбала, колекціонера рослин, якому так бракує відповідної кімнати.
Віра заповзято розповідала про зустріч з винятково приємною людиною, але хворою, при цьому просила матір дістати Федорові спрямування в санаторій, де лікують сухотників, наприклад в Крим або на Кавказ. Це ж, здається, не дуже тяжко зробити, адже голова шахткому товариш Потєхін маму поважає.
Ольга Павлівна пообіцяла дізнатися відносно цієї справи.
— А я сьогодні поцілувала Миколу Солода, — казала усміхнена Ольга Павлівна.
— Ой, мамо, і звідки в людини візьметься нав'язлива думка? — у відповідь мовила Віра. — Я маю на увазі цього самого Федора, що була у нього. Чомусь він кількома нападами намагався хвалити свого друга Миколу Солода. Я вже починаю побоюватись, що Федір візьме на себе ролю свата.
Ольга Павлівна однією рукою міцніше притисла дочку до себе, а другою пестливо гладила її волосся.
— Така вже, мабуть, доля твоя; нещодавно відсахнулася від Ніколая, а тут уже й Микола, мов у казці, з землі виріс.
— Мамо, прошу вас дуже, ніколи більше не згадуйте про того Ніколая, — подратовано сказала Віра. — Якщо вам кортітиме жартувати, то виберіть на це іншу тему. Ви ж знаєте, що я з тим Ніколаєм нічого серйозного не мала, а про Миколу я знаю тільки те, що він Микола.
— У мене складається враження, що Микола дечим подібний до свого батька Степана Леонтійовича. Думаю, що ми не помилимось у нашому новому знайомому, адже це порядні люди, яких я добре знаю.
Ольга Павлівна підвелася, порадила Вірі відпочити й відігнати прикрі думки.
Згадка про Ніколая Свєтікова завдала Вірі болю. Минулого року у неї склалися прикрі обставини. Шість місяців студент ленінградського гірничого інституту Ніколай Свєтіков відбував у Підверб'янці виробничу практику. Він їй дуже подобався. Про її почуття дехто здогадувався, а мама найперша, та з певністю ще ніхто не знав, навіть і Свєтіков.
Можливо, що й Ніколай здогадувався про почуття дівчини, свідомо уникав відлюдних зустрічей з нею, а також пліток, що могли б пошкодити його майбутній кар'єрі. Адже він був одружений, чекав приїзду до Підверб'янки дружини. Віра цього не знала. Його дотепні компліменти дівчина сприймала як розвагу, хоч у душі бажала почути від нього щось поважніше.
Приїхала Ніколаєва дружина. Видно, Ніколай любив її дуже.
Віра ще тугіше й щільніше згорнула свої інтимні почуття й заховала їх подалі від стороннього ока, показувала себе на людях такою, якою була й раніше — жвавою й бадьорою, але істотно змінились її пляни.
Раніше вона мала намір їхати вчитися до київського університету й більше року систематично готувалася до іспитів.