З фашистських окопів знову долинає кілька пострілів, одначе кулі лягають праворуч, метрів за два од нього.
— ... Я чому запитав. Цар Леонід повів своїх триста спартанців проти величезної армії персів. І під Фермопілами дав такий бій, що він увійшов у світову історію. Триста проти цілої армії!
— Ну то про них хоч у книжках написано. А ми з тобою удвох, хіба не під цими, як їх там?.. Але про нас і собака не гавкне.
— Не гавкне, це точно.
Святослав з розпачем дивиться на червонувату скибку місяця, дослухається до тривожного шурхотіння хвиль біля підніжжя пагорба, і на очі несподівано навертаються сльози. Але це не плач, просто йому шкода себе, вісімнадцятирічного, кинутого в самий вир війни і забутого... Ніхто ніколи й не дізнається, де він загинув.
Схаменувшись, Оснач зиркає на Романчука, втирає рукавом бушлата сльозу і, глибоко вдихаючи повітря, але все ще жаліючи себе, заплющує очі.
...Обсаджене молоденькими вишнями обійстя. Ледь уторована стежина, що в'юниться левадами аж до пагорба на узліссі... Блакитно-рожева куля вранішнього сонця, що палахкотить між гілками старезного дуба, наче велетенське сяюче яйце у покинутому гнізді... Де й коли він бачив цей краєвид? Чому пам'ять відродила саме його? Можливо, зберігся в зоровій пам'яті ще відтоді, як у дитинстві приїжджав до свого дядька на Вінниччину, в село з віщою назвою Спокути, в якому народилася мати. Так, цей краєвид могли подарувати йому тільки Спокути. Одначе Радомир не міг пригадати, коли, за яких обставин це сталося, а отже й зрозуміти, чому відроджує його у своїй згадці все частіше й частіше. Вже не раз він снився йому або ввижався в ранковому маренні. І щоразу, навіть уві сні, Оснач виразно відчував бажання знову, хоча б на мить, опинитися на тому обійсті, лицем до осяйного яскраво-зеленого пагорба і до сонця, що ніяк не виплутається із верховіття.
3
— То з чого ж ми почнемо працювати на пресу, професіонале? — діловито поцікавився заступник редактора Дмитро Римар одразу після вітань та обіймів — нібито йшлося про якусь термінову справу, за яку мали братися вдвох і то негайно. — Ти ж розумієш, що почати треба помітно. Читач два роки чекав появи на сторінках газети статей Оснача. Цілих два роки спрагло відшукував на газетних полосах твоє ім'я. Хоча б під малесенькими замітками. Та?! Отож! І сірятини він тобі не пробачить.
— "Читач два роки чекав появи статей Оснача!" Знущаєшся? Цей твій читач навіть не помітив моєї відсутності.
— Ну і що? Навіть якщо й не помітив, — розвів руками Римар, присідаючи так, ніби ставав у стойку борця вільного стилю. — А ми з тобою, професіонале, повинні виходити з того, що він чекає на наші статті, як на слово пророка. В цьому, в такій упевненості, й полягає секрет нашого сходження на професійну Голгофу.
Редактор був у відпустці, проте жодних проблем із працевлаштуванням не виникло. Поки Радомир служив, військово-патріотичну тематику в їх газеті вів позаштатний автор, який працював на договорі, отож вакансія лишалася, і він повертався на своє місце.
— Якщо "помітно", тоді почну з відрядження, — Оснач підійшов до карти області, що висіла перед столом Римаря, і тицьнув пальцем у блідо-синю пляму, котра загусла посеред жовтавого паралелепіпеда Буджацького району, забарвлення якого точно відповідало кольору випаленого степу. — Ти повість мою прочитав?
— Ще й питає! Та відклавши всі інші справи! Відклавши всі інші!..
— Так от, на мене тут чекав лист. Віднайшовся слід хлопчини, який повів тоді фашистів у трясовину. В повісті я про нього тільки згадую, оскільки ситуація сам розумієш яка... Але виявилося, що насправді
він добре знав брід, і навмисне завів німців у погибельне місце. Хіба не сюжет? Під рубрику "Імена з історії"...
— Сюжет. Замовлено — куплено, з відрядженням — жодних проблем. Хоча я більше втішився б, якби виявилося, що випрошуючись у це відрядження, ти поєднував би інтереси газети з "суто особистими". А що, саме час.
— Можеш не сумніватися, цього разу так воно все й буде.
— Ну? — враз посерйознішав Римар. — Що, лист від НЕЇ? Так вдало все збігається?
— Дещо співпадає. Не знаю тільки чи це на краще. Давай повернемося до цієї розмови після мого повернення, — зніяковіло всміхнувся Оснач.
— Тільки раз побував у цих краях, та й то лише в райцентрі. — Римареві було тридцять, але рання сивина робила його значно старшим. Як не дивно, Дмитро соромився її, і щоразу, коли його запрошували на зустріч до молодіжного кафе, чи на завод, намагався послати замість себе когось іншого. "Ти ж розумієш, на сучасну молодь сивина моя діє відлякуюче, — виправдовувався. — А виступати в ролі "молодіжного діда" не в моєму амплуа". Він і з газети збирався йти тільки тому, що почувався "молодіжним дідом", а це ж був найздібніший журналіст редакції. — Трьох діб тобі вистачить?
— Повинно.
— Ну, знаю, знаю, що мало. Але ж ти бачиш: редакція напівпуста — хто у відпустці, хто відхворює належне йому, дехто просто не в формі. До речі, не забудь подивтися, як там у селі налагоджено спортивну роботу, хто ходить у спорторганізаторах. Хоча, кого я повчаю?
— Ні, справді, якщо цю історію вдасться розкрутитти до кінця — може бути непоганий нарис? Подвиг, нове ім'я! Вважай, із забуття. Та ще коли вийти на сучасні проблеми нашої добряче занедбаної моралі...
— Жодних проблем. Негайно в номер, з усією можливою рекламою. А поки йди, обживай свій "акваріум". Передусім наведи в ньому елементарний порядок. Занехаяли його варяги-позашгатники до останньої межі.
"Акваріумом" в редакції називали невеличкий хол посеред коридора, якого попередній редактор спромігся відгородити скляною перебіркою, утворивши в такий спосіб ще один кабінет. У ньому Оснач і господарював. Але відтоді, як його призвали в армію, акваріум, як сповіщав Городнюк, "віддали на поталу двом позаштатним бізонам та олуху-практикантові".
А й справді: на поталу Стіл був завалений пожовклими газетами і чиїмись рукописами, телефонний апарат розтрощили і склеїли ізоляційною стрічкою, книжкову полицю пограбували...
Оснач поскидав папери в нижнє відділення шафи, ганчіркою, яку знайшов там, протер потріскане настільне скло і з почуттям виконаного обов'язку сів на своє місце. Кілька хвилин він просидів заплющивши очі. Це було схоже на своєрідний ритуал. Як він мріяв повернутися сюди, знову сісти за цей стіл, відчути себе журналістом! Й ось, повернувся. І ніякої особливої радості. Ніби з відпустки, або тривалого відрядження. А все, що відбувалося між днем прощання з "акваріумом", і днем повернення, раптом стерлося з пам'яті, наче запис з магнітофонної стрічки.
— Боже, кого я бачу!Це ти, Раде?
"Вікторія Тарасова! Віка". Солодкувата хвиля дорогих парфумів, джинси, волохата, "під зебру", теніска, грибоподібний начос... Красунею вона не була, проте одягалася і поводилася так, що, в яке б товариство, на який "бал" не потрапляла — ні в кого не залишалося сумніву, щодо того, хто там за королеву. Скільки розмов було в редакції про їх "службовий роман", скільки пліток нагороджено. Істина ж полягала в тому, що далі зітхань справи на цьому фронті в Радомира не посувалися. Хоча дівчина всім здавалася такою простою і доступною.
Сіла за стіл, ніжно притягла його до себе... за вуха, іпоцілувала, теж так само, як цілують цуценят — у холодний вологий носик. "Віка!.." Ось тепер усе знову на своїх місцях. Тепер він справді повернувся.
— А чому не в тільняшці? Де блакитний берет? — одразу ж заходилася командувати парадом Тарасова.
— Чому блакитний? Я ж не повітряний десантник. Звичайнісінька морська піхота.
— Всього-на-всього?! — сплеснула руками. — Боже, який конфуз! А я всім хвалилася, що ти — десантник. Ми своїм дівочим кішлаком ходили на фільм... Ну цей, "У зоні особливої уваги", так, здається? То після нього моїх бабоньок просто "позаклинювало" на десантниках. А я, дурепа, ще й хвалюся: "Почекайте, я вам живого приведу.."
— Розчаруй їх.
— Покажись хоча б у своєму моряцькому, лейтенанте.
"Лейтенанте". В Марії з поїзда це звучало ніжніше.
— Добре, зважу на побажання трудящих.
— Змін у графі "родинний стан", сподіваюсь, не сталося?
— Як і в тебе?
— Ну, в мене... В мене інша ситуація. — Вона замислено глянула у вікно. — Ситуація в мене така, розумієш...
— Ти вже двічі побувала в ЗАГСІ? І тепер знову холостякуєш?
— Розлучатись тепер модно. Але я не про це. Коли чесно... — вона притишила голос, крадькома озирнулася на двері, зітхнула. — Коли чесно, я тебе чекала.
Підводився Радомир, наче загіпнотизований. Ні, вона сказала правду. Правду сказала — в цьому Оснач не сумнівався. Одначе від Віки він сподівався почути що завгодно, крім цього зізнання. Тим часом Вікторії здалося, що Оснач хоче поцілувати її, то несамохіть потяглася назустріч.
— Я справді чекала, — безнадійно зізналася вона, зрозумівши, що помилилася. — Тільки відчула це не одразу. — Ну а писати тобі в армію: "Леті с приветом, вєрнісь с ответом" — сам розумієш... Я на таке не здатна.
"Вона говорить все це серйозно", — знову вражено відзначив про себе Оснач, але ні радості, ні якогось особливого тепла це відкриття йому вже не подарувало.
Історії появи цієї дівчини в редакції він так і не знав. Просто одного разу, коли він ще був практикантом, повернувшись із відрядження, "відкрив" для себе в прийомній редактора таку собі вродливеньку дівчинку, яка впівока читала щось під столом, побоюючись, що хтось із двох шефів застане її за цим неслужбовим заняттям.
— Вам до кого? — непривітливо запитала вона. — До редактора чи заступника?
— Краще скажи, звідки ти взялося тут, дитя прерій?
— Що за тон? Між іншим, я вже працюю тут майже тшвдень. А от хто ви такий — це ще треба з'ясувати.
Оснач всміхнувся і, перегнувшись через стіл, побачив на оголених, дивовижно білих і пухкеньких колінах розкриту книжку. Плаття Віка підкотила занадто високо: щоб зручніше було потім маскувати її.
— Непогано починаєте, сенйоро. Через п'ять хвилин зайдете до мене в кабінет з пояснювальною. Не встигнеш відлучитися на кілька днів у закордонну поїздку, як в редакції починається моральний занепад.
Хвилин через двадцять Віка справді зайшла, але на стіл поклала підписаний редактором наказ про оголошення йому догани, за "серйозні фактичні помилки", яких він припустився в статті про зустріч молодих верстатобудівників із ветеранами війни.