Танець степового коня

ТАНЕЦЬ СТЕПОВОГО КОНЯ

1

Я прокидаюсь, тому що човен, яким вирушав уморе, нарешті прибило до берега і викинуло на кам'янисту косу Шторм іще нуртує, але я вже знаю, що врятований і що ніяка сила не зірве мене з цього клаптика жаданої землі.

Однак минає кілька хвилин, я розплющую очі, довго вдивляюся в напівморок горища і з жалем усвідомлюю, що ніякого моря і ніякого човна не було. Усе це звичайнісінький сон. Натомість чую, як по черепиці вистукують рідкі краплі дощу, і це мене страшенно дивує, бо крізь щілини до моєї схованки проникають золотаві промінці вранішнього сонця.

"Щось тут не те", — кажу собі, вилізаючи зі спального мішка, якого подарував мені для "літньої резиденції" Ігор, чоловік моєї двоюрідної сестри. Назвати наше горище "літньою резиденцією" — теж його ідея. "Не може такого бути", — думаю, визираючи з горища. Тим часом останні краплі дощу, який не встиг утекти з ніччю, б'ють мене по маківці, а очі сліпить величезне блідо-рожеве сонце, що зависло над морем.

Наша хата стоїть на пагорбі над малесенькою річечкою, неподалік того місця, де вона впадає в озеро. І з моєї "резиденції" добре видно частину водойми та ланцюжок острівців, що відгороджують її від моря, і навіть химерний силует якогось корабля на далекому обрії. А ліворуч, за садками сусідньої вулиці, дрімає у вранішньому тумані зелене поле, за яким можна побачити руду, поцятковану червонуватими пагорбами, смугу неторканого степу з двома розлогими долинами.

Кожної весни батько виганяє отару на берег річечки і жене до цих долин, або, як він каже, "на цариння". І лише наприкінці серпня ми переганяємо отару ближче до ліска, що починається одразу біля ставу і тягнеться кудись далеко, аж до верхоріччя. І на царині, і в плавнях, і в лісі є місця, де я найбільше люблю бувати і де завжди почуваюся так, наче потрапив до незвіданого світу. У Гроновій балці є велика вирва, біля якої є джерельце і кам'яний кар'єр, прямовисні стіни його здаються схилами височезних гір. А в плавнях — Мефодіїв острівець з мисливським куренем. Від острівця вузькими протоками можна дістатися на плотику до ставка. У лісі ж пролягає зритий лисячими норами яр, який так і називають — Лисячим. А ще можна навідатися до лісника Гната Федоровича, в садибі якого завжди живе або козеня, або лисеня, а минулої весни з'явилось навіть вовченя.

Тим часом дощ остаточно вщух. Теплий вітерець струшує останні краплини з старої вишні, між гіллям якої прилаштована моя драбина. Ця вишня завжди зацвітає перша, і вишні на ній достигають раніше, ніж на інших.

Я сідаю у дверях своєї "резиденції", впираючись ногами в щабель драбини, і з сумом дивлюся на клаптик степу, з якого починається оте наше "цариння". Дивлюсь на нього і згадую батька. Його не буде ще цілий тиждень. Не знаю, як там йому відпочивається в будинку відпочинку, але мені без нього сумно. Звичайно, я міг би піти на царину до дядька Василя, батькового напарника. Але це не те. Дядько Василь цілий день мовчить і курить. Та іноді, як вівці поводяться по-баранячому, тобто лізуть у шкоду, — лається. Не злостиво, а так, задля годиться. Ні, на царині батька не замінить ніхто. Не тому, що він — батько, а тому, що з ним цікаво. От над'їхав би він сьогодні!.. Ні, справді, що він не бачив у тому будинку?

Край царини, на березі моря, раптом зблискує якась півкуля. Глянувши на неї, я посміхаюсь. Це той бак, який мені здався учора мало не "літаючою тарілкою" і через який довелося рятуватись на острівцях від кулаків Стася Філонського, як останньому брехунові. Не щастить мені з моєю фантазією. Втім, чому не щастить? Якби Стась зі своєю братією не загнав мене на острівець, хто й коли знайшов би гумовий мішок? Цілий мішок! А ще ж невідомо, як він там опинився і що в ньому!

Згадавши про свою знахідку, я одразу ж захоплююся і починаю поступово відроджувати у згадці події учорашнього дня.

2

А сталося це так. Ранок був такий, як і сьогодні, тільки без дощу. Я всівся на порозі своєї "резиденції" і раптом бачу: блискуча півкуля! Перше, що спало мені на думку, — літак! Але, придивившись пильніше, зрозумів, що ця півкуля так само нагадує літак, як наша стайня — корабель. "Ні, тут щось не те, — думаю собі. — Учора ця куля була тут? Не було". Перед тим як спуститись зі своєї "резиденції", я маю звичку хоч на хвилину зупинитися у дверях і оглянути навколишній краєвид. Але це не просто таке собі роздивляння... Кинувши оком туди-сюди, я одразу ж визначаю, яка погода, що нового на морській затоці, а тоді прикидаю, як і з чого починати свій день. Це, звісно, тоді, коли не йду з батьком на царину. А вчора я не ходив. "Отож, — міркую собі, — це не літак і не машина... Сріблясті машини не бувають. І не корабель. Від моря до тієї півкулі добрих півкілометра. Що ж тоді? А що як?! Ні... А що коли?.. Теж ні. А раптом?!" Повірите: я навіть жахнувся свого здогаду. Миттю скочуюсь по драбині і лечу до Стася Філонського, якого всі ми звемо просто Філом.

— Філ! — кричу ще од воріт. — Філ! Негайно виходь! Там, у степу, щось таке!.. Там — "літаюча тарілка"!

— Що-що?! Яка тарілка? — спочатку до мене долинув невдоволе— ний голос, а вже потім прочинилося вікно і в ньому з'явилась руда чуприна Стася. — Чого горлаєш? Де ти бачив у степу тарілку?

— Та не тарілка! А літаюча... — пояснив я сонному Стасеві. Хоча нелегко і серед дня пояснити йому щось путнє. — Там, між лиманом і морем! Біжімо! Та швидше виходь!

Голова зникає, а за кілька хвилин Стась уже вискакує у вікно, потім перелазить через паркан і спиняється біля мене.

Він у таких самих коричневих шортах, як і я. Наші мами разом купували їх у крамниці, і це мені не дуже подобається. Мені взагалі не подобається, що Стась одягається, як я. Але якось так виходить, що мами наші майже все купують однакове. Мабуть, тому, що подруги, і до крамниці завжди бігають удвох. Хіба що, може, посварити їх якось? Тим паче, що ми з Філом живемо, як пес із кішкою... Він на рік старший і сильніший за мене, тому страшенно хизується і показує свою силу де треба і де не треба. Особливо, коли поблизу Віка. Але за бійку при Віці я все прощаю. Хто б не показував при ній свою силу, якби мав її?

— А ти її добре бачив, оту свою "тарілку"?— грізно запитує мене тим часом Філ. Нічого не вдієш: він на голову вищий за мене, і плечі в нього, мов у штангіста.

— Звичайно, бачив, — кажу я. І починаю пояснювати, що саме бачив, і яке воно на вигляд. Проте, вислухавши мене, Філ запитує ще грізніше:

— А не бре?

— Ну, не віриш — то й не треба, — одразу ж вдаю з себе ображеного. Що-що, а це я умію.

— Бо тобі не можна вірити, — твердо каже Філ. І десь у душі я навіть погоджуюся з ним. — Тобі — що бачив, а що вигадав — однаковісінько. Привидиться щось, або просто уявиш, й одразу до Стася Філонського: "Біжи! Тарілка! Інопланетяни!"

— І ніколи я до тебе не бігав. І про інопланетян нічого не казав.

— Бігав! Завжди! — кричить Філ. — Та поки що я тобі прощаю. І взагалі, ходімо покличемо хлопців. Але, якщо ти збрехав, що там щось є, тоді я поговорю з тобою інакше.

— Якщо не віриш — можемо подивитися з горища. Адже я побачив звідти.

— І що ж я там побачу з твого горища? — кидає на бігу Стась. — Тільки час втрачатимемо.

— А це справді "літаюча тарілка"!— переконую Стася, ледве встигаючи за ним. — Не я буду, якщо не вона. Пам'ятаєш, нам про неї Федір Голованюк розповідав, коли приїжджав на канікули? В них в інституті всі про це говорять.

— Ніби я сам не чув... — перебиває мене Філ. — Але знай: там, де ти бачив, "тарілки" нема й бути не може. Зрозумів?! Біля нашого села — "літаюча"?! Збожеволіти треба, щоб верзти таке.

— То й що ж тут такого? Вони сідають будь-де, — відповідаю я, а сам задихаюсь від бігу. Ми поспішаємо на ту вулицю, що через долину від нас і на якій живуть Микола Коржань, Сашко Неділко і Віктор Романенко. Це друзі Філа. Куди б він не йшов, ця "свята трійця" завжди з ним. — А що як у них аварія? Або закінчилося пальне?

— Ага, бензин закінчився, — іронічно посміхається Філ, — темний ти чоловік, Руслане.

— А може, це й літак... — раптом не витримую я. — Хіба здалеку розгледиш?

— Що? — загрозливо усміхається Філ. — Уже не "тарілка", уже літак? Але знай, що і літака там теж нема.

— Чому ж ти тоді біжиш, — підозріло косую на Філа, — якщо там нічого нема?

— Тому що хочу перевірити. І якщо ти знову обдурив, то це твоя остання брехня. Це я тобі кажу, Стась Філонський.

Я чомусь одразу ж відчув, що бігти далі мені вже не хочеться, і починаю помаленьку відставати.

— Ні-ні! — хапає мене за рукав Стась. — Якщо вже розбудив мене вдосвіта, то біжи. Але лупцюватимемо тебе вчотирьох.

Мабуть, то вчора день такий біганинський видався, бо не встигли ми вп'ятьох наблизитися до тієї "тарілки" й на двісті метрів, як мені знову довелося бігти. Але тепер я вже летів так, наче за мною гналося з десяток інопланетян.

Я біг щосили, задихався від бігу, але однак відчував позад себе дихання моїх переслідувачів. їх четверо, і вони зовсім близько. Я дедалі виразніше чув гупання їхніх сандаль. Інший на моєму місці вже давно не витримав би такого шаленого бігу, зупинився або просто упав би, заплющив очі, зарився обличчям у степовий пил.

— Зупинись, краще буде! — кричить Філ. Це його гупання чується в мене за спиною, його... Він найстарший з-поміж переслідувачів і найсильніший. Але всі хлопці села знають, як я бігаю. Я мало кого з них міг би подужати, зате від будь-кого міг утекти. І в цьому була моя перевага. Що б там не сталося між нами, мені завжди вдавалося вирватись і втекти, і я навіть не вважав це ганебним для себе.

— Зупинися, — уже, здається, не погрожував, а благав Філ, відчуваючи, що незабаром доведеться визнати свою поразку. А цього йому страшенно не хотілося. — Зупинися, і я помилую!

Але я знав Філові "помилування" і біг з останніх сил, намагаючись збільшити відстань між нами. От тільки й досі не збагну, чому я брався просто до лиману. Мені треба було взяти ліворуч — і тоді за кілька хвилин я опинився б у садку, під захистом діда Вощака, який, як і лісник, доводився нам далеким родичем і тому завжди радо пригощав усілякою садовиною.

Я виразно усвідомлював, що треба якось викрутитися з цього становища, звернути ліворуч або праворуч, проте нічого не міг удіяти з собою.