Обкрадення Мікеланджело (збірка)

Богдан Сушинський

ОБКРАДЕННЯ

МІКЕЛАНДЖЕЛО

НОВЕЛИ

А КІНЬ, КРАСИВИЙ КІНЬ...

"Без мене цей світ сотворено,

без мене його й знищать, бо до того

йдеться, м-би-га-га!" —

(з "епохальних" роздумів головного

героя цієї новелетти)

1

…А ниділа ця конюшня на березі річки, на пологому, незграбно обтесаному давньою повіддю узвишші, брунатний схил якого все загрозливіше нависав над затокою.

Весняні потоки шматували його, а ріка підточувала, щораз далі врізаючись у берег. Тож, спускаючись до неї, старший конюх — літній чолов'яга з квадратною, кошлатою головою, підборіддя якої покоїлося на опуклих грудях, (бо й озирався він якось по-вовчому, обертаючись усім тулубом), — завжди зупинявся біля скелі й зазирав під кам'яний дашок, намагаючись визначити, чи далеко проникла її течія під узвишшя. На вершину він завжди повертався з твердим переконанням, що наступної весни весь цей вигин обов'язково зсунеться у річку. Та й люто лаяв усіх, кому заманулося будувати конюшню саме тут, на березі, на порепаному пагорбі, час од часу вибухаючи при цьому своїм гортанно-хрипкуватим кличем: "М-би-га-га!"

Одначе минали роки, а давня, вросла в землю дерев'яна будівля стояла, і, всупереч найпохмурішим передчуттям цього похмурого чоловіка, не зсувалася. Тільки й того, що коней на ній меншало, а ті, що ще лишалися, старіли та хирлявіли. Село ж — велике, з міцними кам'яними будівлями на розритих пагорбах, обачливо трималося подалі і від ріки, і від цього конячого табору; та й усе рідше згадувало про існування коней, легко обходячись машинами.

Втім, саме воно теж тулилося зараз попід висотними міськими кварталами — вже не певне себе, пригнічене та приречено мовчазне. Й останнім часом старший конюх усе частіше cідав на лавку, у гайку біля конюшні, — не до річки лицем, як раніше, а до міста. І погляд його, хоча й не яснішав, бо вже не здатний був прояснитися по стількох роках незворушного споглядання, але все одно підсвічувався хитрувато-хижим блиском.

У такі хвилини він скидався на цигана, каруца якого розламалася за десять хвилин шляху до торжища, де не мав що ні продавати, ні купувати, і саме тому поспішав до нього завзятіше за всіх інших.

Старший конюх уже добре знав, що там, у місті, коні йому не знадобляться. І не жалкував за ними. Він взагалі вже ні за чим у цьому селі та на цьому світі не жалкував. Просто, чекав, коли село почнуть зносити під міську забудову; коли вийде на пенсію, коли… Зрештою, він і сам до пуття не розумів, чого чекає. Жив, бо не вмиралося, – й усе тут, м-би-га-га!.

* * *

… Ну а хлопчину однолітки чомусь дражнили "Гоциком". Й уперше він заявився на конюшні тижнів зо два тому – забіг якось, рятуючись від гурту зірвиголів, котрі гналися за ним, волаючи: "Гоцик-моцик! Гоцик-моцик!"

Ось тоді конюх і заступився був за нього. Тепер уже й сам не знає чому. Ніколи раніше ні за кого не заступався, — навіть звички такої не мав – а тут раптом... Філософія буття у нього була простою: "Без мене світ цей сотворено, без мене його й знищать, бо до того йдеться, м-би-га-га!"

Вони вже давно існували немовби порізно: світ, з його задушливими містами і вимираючими селами, сам по собі, а він, старший конюх, – з рештками свого, нікому тепер уже по-справжньому не потрібного, конячого табору, – сам по собі. Теж нікому не потрібний. І нічого не вдієш, так повелося.

Але того разу старший конюх все ж таки заступився за цього дивакуватого Гоцика, розлючено — "м-би-га-га!" — махнув кілька разів вилами, розганяючи бездушну, по-вовчому жорстоку хлоп'ячу зграю. Відтоді Гоцик і навідується сюди: щодня, та завжди – в надобідню пору.

Справжнього імені його старший конюх так і не знав, бо хлопчина був нетутешній: чи то з міста, чи з отих, котрі щоліта наїжджають з усіх-усюд, поближче до села і річки, – та зрештою, він і не цікавився його ім'ям. Навіщо?

... Був же той хлопчина страшенно худющий, з великою головою і хворобливим жовтим обличчям, на якому усе надміру видовжене та плескате, і під витрішкуватими очима темніли коричневі, старечі якісь, півкола.

Плечі Гоцика теж видавалися неприродно високо піднятими, загостреними і кістлявими, так що, придивляючись до нього, старший конюх тільки нервово посіпувався, жахаючись якоїсь страшної думки, яка вже багато разів зароджувалася десь у глибинах свідомості, але так і не змогла остаточно осяяти його. Можливо, вона саме в тому й полягала, що старший конюх ніяк не міг збагнути: яким чином життя усе ще тримається тіла цього: "М-би-га-га"?!

Що ж до самого Гоцика, то він притлумлено, і, водночас, панічно, забобонно побоювався цього неповороткого, вічно набиченого конюха-велетня, який, звичайно ж, відчував до нього точнісінько таку неприязнь, як і всі навколо.

Як би там не було, а Гоцик ніколи не ступав далі конов'язі. Та й біля неї теж крутився недовго. Прийде, стане за кілька кроків од крайнього коня, затисне голову-диньку плечиками-крильцями, стулить тонісінькі ніжки-сірнички, і завмре...

До чого ж уже збайдужілим був конюх до всього, що коїться на цьому світі, а й він не стримувався: відривався від роботи, зиркав на хлопчину і щораз замислено казав собі: "М-би-га-га!...Стоїть. А чого ... стоїть?!"

І, доки Гоцик отак стояв, старший конюх час від часу поглядав на нього, нервово шкріб неголеним підборіддям кошлаті груди, й бурчав:

— І як ото воно світа тримається... отаке, м-би-га-га?! От же ж ірод, от ірод!...

Старший конюх терпіти не міг, коли на конюшні з'являвся хтось сторонній, а цей хлопчисько – то просто дратував його до знемоги. Прийде, витріщиться, і стоїть… Якого б ото дідька?! На щастя своє, хлопчина не міг знати, що там думає про нього цей вовкуватий дядько, який не тільки його, а й взагалі людей недолюблював. Коней ще так-сяк терпів, бо це ж все-таки... коні, то вже якось призвичаївся; але людей... М-би-га-га!

2

Як не дивно, але в перші дні Гоцик щоразу навідувався до конюшні з тими ж таки хлопцями, які з нього постійно дражнилися, а, десь подалі від очей старого конюха, можливо, й лупцювали; і стояв біля конов'язі, аж поки вони не поверталися з річки.

загрузка...

Одначе згодом почав з'являтися сам. Прийде, постоїть, постоїть... і чалапає собі, геть. Бо й ходив він теж якось дивно: за кожним кроком, разом із ногою, в нього підіймалося плече, і здавалося, що кістляве тільце його складається з двох незалежних одна від одної частин. І, якби не тонюсінька шийка, що якимось дивом з'єднувала їх, вони просто розпалися б. М-би-га-га!...

Та одного разу, зиркнувши на Гоцика, старший конюх раптом відкрив для себе, що хлопчина не просто милується кіньми, а завжди зупиняється з того боку, де крайньою була прив'язана кобила Мирка.

Приземкувату, худу, з обвисли черевом і посіченим лишаями крупом, конячину цю давно слід було вибракувати, але коней і так обмаль, а начальству й без Мирки клопоту вистачало. Так вона й переводила корм – стара, безплідна коняка, забута й нікому не потрібна. Лиш коли-не-коли старший конюх наважувався впрягати її, щоб відвезти від конюшні гній, або привезти з поля трави. З'являтися ж на такій шкапині десь поміж людей він вважав не гідним себе.

Так ото, запримітивши, що, зазвичай, Гоцик зупиняється біля Мирки, старший конюх спочатку не повірив собі: "Чому саме біля неї, м-би-га-га?! Інших коней нема, чи що?!" А, щоб перевірити своє відкриття, наступного дня, в надобідню пору, саме тоді, як мав надійти хлопчина, перевів Мирку на інший бік конов'язі, прив'язавши між двома жеребцями. І хоча жеребці люто кусали стару кобилу, старший конюх тільки загадково посміхався та позирав на шлях, на якому ось-ось мав заявитися цей херувимчик.

І невдовзі Гоцик справді з'явився. Причалапав, зупинився на тому ж місці, що й завжди, загострив свої крильця-плечики, і тільки тоді раптом помітив, що перед ним не Мирка, а якийсь інший кінь, який ніколи раніше тут не стояв.

Гоцик обернувся до старшого конюха, що незворушно димів собі цигаркою, заправленою у довжелезний мундштук-люльку, і добру хвилину безпорадно, скривджено дивився на нього.

— "Не подобається, м-би-га-га! – втішався конюх. — Мирку йому подавай, одо-роб-ло міське!"

Та, поки конюх отак, подумки, знущався над ним, Гоцик обережно, мовби крадучись, обійшов конов'язь, і зупинився по той бік її. Відтепер конюх уже не бачив Гоцика, але саме ця обставина упевнила його, що не помилився: хлопчина відшукав-таки свою Мирку і тепер стоїть біля неї.

— М-би-га-га?!.. – вражено прогудів старший конюх, висловлюючи цим і невдоволення своє, і безмежне здивування. Далі відкинув хомут, якого взявся було підлатати, й подався до Гоцика.

— Ти що, справді не з села, а таки звідти? – запитав він, показуючи мундштуком убік міста.

— Звідти, — кивнув хлопчина, намагаючись ще більше увібрати голову в плечі.

Старший конюх недовірливо глянув на завішені тонким серпанком дев'ятиповерхові будівлі, що бовваніли вдалині, і не повірив йому:

— Й ото щоразу сюди? Бозна звідки. Щоб тільки постояти?

— А що, сюди не можна приходити? – стиха запитав Гоцик, з надією однак дивлячись старшому конюху просто у вічі.

— Чому ж не можна? – різко перепитав старший конюх, спаленівши від думки, що хлопчина вловив його настрій. – Хто сказав, що не можна, м-би-га-га?! Хіба я колись проганяв тебе?

— Ні, — одчайдушно повертів голівкою-динькою Гоцик, і про всяк випадок відступив на крок від конюха. – Звідси мене не проганяли.

— То чого ж ти, м-би-га-а?!

Старший конюх окинув Гоцика поглядом, сповненим поблажливого жалю, і знову подивися на жовтаві піраміди міського кварталу. Сам він ніколи не мав дітей, і вже давно потайки тішився цьому. Прикинув-бо, що тепер у нього вистачить грошей навіть на те, аби купити собі квартиру в центрі міста. А мав би дітей – давно випотрошили б. Як випотрошують багатьох інших односельців його, м-би-га-га!..

— То ти що, оце навмисне приходиш і ... дивишся? – тицьнув мундштуком убік миршавої кобилки, яку давно час було забирати з-поміж жеребців: кров на загривку позапікалася – так покусали. – На неї оце, на Мирку?..

— На неї, – ледь чутно проказав Гоцик.

— Мало не щодня, та аж із самого міста?!.. Чого ж це ти на неї ... дивишся, м-би-га-а?!

— Не знаю. Красивий він – цей кінь, — зблиснув Гоцик

очима-сливами. І, втративши відчуття будь-якого страху, знову з надією зазирнув в очі старшому конюху.

— Це ж хто красивий?! – вражено перепитав старший конюх.

1 2 3 4 5 6 7