еба. Виступимо під осінь.
Мстиша був упевнений, що хоч і згаяв з Куманом дарма минуле літо, зате й розмислив усе десять раз. Уділ собі слід брати перед снігами. Коли замете, рать із Києва не прийде. І по весні не прийде – спершу повінь не дасть, за тим треба скору, мед та віск до ромеїв слати. А до літа люд побачить, що жити під таким князем удвічі легше і стане за нього горою. Там боронитись буде легко: зліва Семь, справа Десна. Послухів у Києві посадить – нехай дивляться в два ока за Володимиром. За кілька літ зміцніє і на схід сонця подасться, до в'ятичів – їх теж під свою руку. Чим більшатиме його сила, тим меншатиме Володимирова. Забрав у нього Володимир Деревську землю, то він, Мстиша, забере собі всю Сіверську землю, коли так; ще й в'ятичів на додачу – ті й нині не хочуть коритися Києву, а коли їх збурити!..
Літом тихо, без галасу проїхав з купецькою валкою понад Десною від Борзни аж до Вщижа[70], звернув на Радогощ[71], через Рильськ[72] понад Сем'ю дістався Путивля і звідти уже до Борзни й повернувся. Земля чимала, на скору багата – не бідніша від Деревської. І люд туземний сподобався, привітні й сумирні, таких легко буде, коли що, під себе підім'яти. Роздивився й підходи: степ широким клином врізався в присемівські ліси від Білих Веж, де зимував кур'ян, до самої майже Семі – легше буде торкам дістатись першого города в межиріччі – Коропа, від переправи один лише перехід. Усе розмислив і навіть порадів: погодився б Куман відправити з ним кількадесят тисяч торків – скотницею його вітер гуляв би. А позоривши усе на місці, ясно стало, що вистачить і одного кур'яна ковуїв та дві сотні власних дружинників-варягів.
Зі степу рушили на зростаючому місяці, через Семь переправились тихо і вдало. Та тільки в межиріччі збилися в густому, як молоко, тумані: рухались вузьким лісовим гостинцем по п'ять комонних в ряд, через що й розтягнулися більш, як на дві версти, і раніше, ніж треба було, звернули в тумані наліво та вийшли не до Коропа, а до якогось невеличкого городища і не при світлі сонця, а вночі. Сторожа, уздрівши раптом під ворітьми городища чужих комонних, не довго думаючи, одразу ж засипала чужинців зі стіни стрілами, кілька ковуїв було поранено, молодий гарячий Пильтяй, сам отримавши в стегно стрілу, не стримався – почався приступ. Більшість сіверян розбіглася, кількадесят потрапили в полон, товар увесь забрали, а городище ковуї зі злості спалили.
Стало ясно, що задум отак просто взяти під свою руку сіверянське межиріччя миром, по добрій згоді, не вдався. Мстиша ладен був зарубати молодого Пильтяя на місці, але мусив стримуватись: тоді взагалі все коту під хвіст піде. Сподівався все ж таки, що удвічі менша дань зробить своє діло: піддасться цей Короп, сам попроситься під його руку. Як не поривалися ковуї, діставшись Коропа, одразу ж іти на приступ, Мстиші вдалося Пильтяя впросити цього не діяти – не хотів, ще вірив, що сіверяни по добрій згоді відляжуть від Києва. І сина Інґвара поставив на чолі сольства свого, наказавши стелити перед городянами м'яко, не лякати їх без крайньої потреби карою княжою, і ковуїв не пустив за річку, під стіни, умовив Пильтяя почекати з приступом, посад не грабувати, не палити, погодився лише, щоб вої часу не гаючи, драбини готували – осінній день короткий.
Звіддалік добре бачив, як сольство його розділилось і троє зникли за стінами. Чекав довго; з-за стін долинав до нього нерозбірливий шум віча – те спочатку його втішало, та коли звідти раптом тисячоголосо заревіло "Сла-а-ва-а-а!!" у грудях Мстиші аж похололо: і тут не вийшло, добром не вийшло! В одну мить задум його рухнув, як старе трухляве дерево: тепер лишалося тільки брати город копієм. Ковуям що: наберуть полон, товар погонять у степи, будуть взвить[73] мати, а йому? Що йому з того полону? Один раз таке вийде, а двічі – вже ніяк. Твердь потрібна, та замість неї одна лиш трясовина. Світлий князь, своєї землі не маючи, набігами промишляти не може. Коли землі немає, який ти князь? Саков, то не земля, не земелька навіть; так – кістка, котру псові кинули, щоб не здох, на чепі[74] сидячи.
Та не був би він варягом, коли б замість холодку в грудях не запанувала неохопна лють: "С-спалю!! " І щойно Інґвар, повернувшись зі слами з города живим та неушкодженим, підтвердив Мстиславову здогадку, як старший Свенельдич, аж подавшись у сідлі до Пильтяя, охриплим від люті голосом прорік:
– Дотла палимо!
****
Любим, переночувавши біля свого табуна, що пасся поряд з Одесним, порадившись з пастухами про його повернення під Короп, вже їхав додому. Аби не збитися з ледь помітної лугової стежки, Грака пустив кроком і похитуючись у сідлі, часом дрімав, часом думав: думки ті вилися в голові, сплітались поміж собою, немов оюни[75] в липовому цеберці[76], перескакували з одного на інше – так покійно було на душі, наче в далекому дитинстві, коли лежав, вільний від отцевого загаду, десь на стозі та вдивлявся в бездонну синь Сварги. В густезному тумані дихалося легко, невимушено й хотілось, аби тривав цей тихий спокій усе життя...
Тупіт коня, що нісся лугом йому назустріч, вивів Любима з задуми. Хто б це міг бути? Куди несеться вчвал, не розбираючи дороги? Чи сталося щось?! Він звернув за старезну дупласту вербу, аби комонний не налетів на нього і коли з туману вигулькнув гнідий, щосили гукнув:
– Тпр-ру!! Стій!
Вершник насилу зупинив коня, розвернувся й під'їхав до Любима. Розгарячілий гнідий все не міг встояти на місці, крутився, басував під вершником, хропів і гриз гнуздечку.
Птах, Озаричів кінь. І вершник – холоп його обельний та ще й зі списом.
– Пощо несешся стрімголов?! – в Любимовому голосі була неабияка підозра: холоп є холоп.
– Торки під Коропом! Сохачеве спалили!
Любим обімлів. Отець з матір'ю подався до Сосниці, він, як сотник першої сотні, за старійшину по суті лишився та замість сидіти безвилазно в городі, забувши про все на світі, покинув рід напризволяще – заради свого табуна!
– Що там діється?! Зачинилися??
– Зачинилися, – відхекувався Слинько: – Сивера на воєводу поставили. Сли чужі в городі.
"Озарич – воєвода! Отой наволока... Проспав ти, Любиме, Короп... І прощення тобі від роду не буде!"
– Ти куди?!
– Послав Сивер до оболонців, за підмогою.
– Що вони зроблять, коли їх і шести десятків не набереться?! – Усе Любимове нутро противилося звістці, що саме Озарича вибрали воєводою і він, в розпачі майже, суперечив Слинькові, немов сам Сивер, двоюрідний брат, був перед ним.
– Велів переказати їм, аби вночі табун торків загнали далі, ніж очі дивляться. Торки без коней, рече, ні на що не здатні, відступляться від Коропа.
"А правда таки..." – мусив про себе погодитися Любим.
– Скільки торків?
– Казав Сивер, щоб не боялися оболонці – один лише ку-.., ку-.., – затнувся Слинько, не спромігшись пригадати чужинське слово
– Кур'ян, – махнув рукою Любим. – Де коні їхні?!
– На ниві, за Ятрицею, та Сивер казав, що гнатимуть, вочевидь, на луг, аж за устя Ятриці.
"Пропала моя озимина!" – вжахнувся Любим і розвернув вороного.
– Я до оболонців! Ти скачи в Жорновки: скажеш, що я велів їхнім комонним пущею обійти коропську ниву і чекати нашого нападу на табун! Погонимо з двох боків!
Слинько вагався, бо не те йому господар, воєвода наказував, але й Любима боявся ослухатись. Подумав, що доведеться лізти в холодну воду, переходячи Ужеть, і знехотя вдарив Птаха під боки:
– Н-ну! Пішов!
Туман... Густий осінній туман на білому світі... Туман і тиша, тягучка, як кисіль; придавлений ними Луг лежить тихо-тихесенько і не пручається навіть: не почуєш ні звіриного рику, ні пташиного голосу, навіть риба не скидається посеред Десни. Овсень, Бог осені, мандрує нині сіверськими землями. Вірний його помічник, триокий Бог урожаю Житень слідкує за порядком на людських нивах – чи не залишив хто неприбраний колосок, чи як слід посіяна озимина? Та не лише на нивах проводить відпущений йому час Овсень: не забуває він про луки і насилає на них тумани; про Десну – слідкує за тим, аби риба нагулювала жир на зиму; у лісі збурює кров бикам: турам, лосям та оленям, аби ті піклувалися, щоб не переводився їхній рід і кров лише найкращих, найдужчих і найсміливіших передавалася майбутнім нащадкам звитяжних переможців. Такий він, Овсень – дбайливий, розважливий і строгий.
На мілководді плесу бродять тихенько білі журавлі, майже невидимі серед білого мороку. Не хочеться відлітати їм у Вирій, як би гарно там не було; покидати рідну домівку завжди важко, бо ніхто не знає, що очікує його в дорозі. Хоча і стоять нині теплі, як для осені, дні, проте не знайти вже у воді зелених деснянських жаб і навіть риб'яча молодь покинула мілину, перебравшись у більш глибокі місця.
Снують по плесу білі журавлі – немов сновиди, немов привиди: поряд стоятимеш, нічого не почуєш... Тиша...
Раптом з верху по течії – тихий стукіт: немов один шматок дерева раз по раз, через рівні проміжки часу, ударявся об інший: стук...стук...стук... Плюснуло щось на воді... Ще, ще і ще... І тихий людський гомін.
Вожак підняв голову – довго і уважно прислухався, аж доки зовсім уже недалеко, з-за повороту, з-за поріділого, проте все ще досить густого верболозу, вималювалося на воді, в тумані, щось велике, темне. Тоді вожак почав розбігатися на довгих своїх ногах, все швидше і швидше, а за ним і уся його зграя; нарешті він, важко махаючи широкими крильми, відірвався від води і решта – також, і пішли підніматися все вище і вище, вириваючись із полону туману – туди, де золоте проміння Сонця-Дажбога вже розтопило це біле густе марево.
Чотири довгі руські лодії-насади з високими носами, прикрашеними різьбленими звіриними та пташиними головами, рухались по течії, тримаючись ближче до середини ріки. Вітрила на їхніх щоглах були спущені, натомість уздовж кожного облавка[77] сиділо по два десятки веслярів, що гребли під мірний стукіт двох дерев'яних ложок, котрий відбивав на своєму коліні, розташувавшись на носі першої лодії, бородатий кремезний вой.