Вони і загинули обоє – ведмедиця від ножа, на місці, а Рожден – удома, ввечері, від отриманих ран.
Кого мав вибрати рід старійшиною, як не Жадана? Вибрали. Літо пройшло, друге, третє. Все більше почали помічати не тільки пришлеці з південніших земель, котрі з ласки роду, знайшовши тут захист від кочовиків, оселилися під городищем, але й родовичі, що буває Жадан то роздратованим, то навіть пихатим, а далі більше – порадами дідів став нехтувати, якось на віче старого Шульгу дурнем обізвав, що той аж заплакав від такої образи. Та все ж, ніде правди діти, добрим господарем був; казали люде, що, можливо, з часом став би навіть кращим від отця свого, Рождена, тому все йому прощалося.
... Тоді був п'ятий день тижня – п'ятниця, Макошин день, коли жінкам, на пошану Покрови[31], не можна займатися рукоділлям; день, що Богами призначений людям для торгу. Завітав до їхнього городища купець. Бував він у них чи не щороку. Ніхто не знав, як його звати і якого він роду-племені. Казали діди, що, по всьому видно, намішано там було чимало всякої крові. Між собою звали його Хозарином. Він ні з ким із купців дружби не водив, приходив завжди сам-один. Товар у нього був найкращий і він брав лише найліпше, не дуже при цьому й торгуючись. Охорони у нього більше десятка людей налічувалося, а з помічниками до двох десятків набиралося: мабуть, було що охороняти і чим платити...
Як і раніше, він спустився від головного русла Десни до їхнього городища по протоці, що звалася Короп, на винайнятій в оболонському городищі лодії і як завжди розраховував придбати підводи для свого повозу у них, бо окрім м'якої рухляді – скори кун, бобрів та ведмедів, він кожного разу купував у Коропі віск та мед у діжах, маючи потім із цього товару дуже добрий зиск.
Як і раніше, торг свій розгорнув між плавучим мостом, наведеним через деснянську протоку, котра по самому краю річкової заплави підходила майже до стін городища, і його Луговими воротами. Неподалік криниці, що з неї ледь не все городище брало воду через те, що була вона у ній надзвичайно смачною, в низькому, сирому місці знаходилося капище роду. На округлому майданчику, обнесеному ровом та невисоким дубовим частоколом, стояли два дерев'яні кумири Богів: Велеса з ясена та Макоші з осики. Перед кожним Богом знаходилося невеличке заглиблення – жертовна яма. Велес, бог скотарства та торгівлі, проводжав і стрічав скот, коли той пасся на лузі, та, так само, як і Макош, покривав своїм заступництвом торги. Коли Богам приносилася жертва або починався торг, волхв запалював на капищі жертовний вогонь.
І того разу старий Божеслав запалив вогні, перед Велесом зарізав чорного півня, за ним і Хозарин, хоча і був чужоземцем, проте привселюдно приніс Богові жертву – умів сподобатися туземцям[32], втертися в довіру. Городищан зібралося багато, як і завжди, коли приїздив Хозарин – кожен щось та й ніс на торговище: хто припасену ще з зими дорогу скору, хто мед, віск чи в'ялену рибу і усі вони перед тим, як торгуватися, також жертвували Велесові хто мед, хто зерно; Макоші ж жони несли куделю та прядиво. Жадан пішов на торжище з обома жонами, Сивером та дочками-близнючками, наймолодшими у родині. Дівчатам виповнилося по дванадцять зим; вони взяли від Жадана та його молодшої жони, своєї матері Карислави, усе краще: від обох – стать, красу, а від матері – ще й веселу вдачу. Їх звали Забава та Зваба; часто навіть отець плутав їх між собою, до того вони були схожі. Слава про їх красу вже котилася по сіверському краю, навіть на оглядини приїздили від боярина із далекого Путивля, але Жадан поки що не давав на те згоди, бо його любляче батьківське серце краялося, варто було лише уявити, як ці дві нерозлучниці колись чахнутимуть одна без одної.
Тож не дивно, що у Хозарина щелепа одвисла, коли їх угледів. Жони срібні прикраси роздивлялися, до колтів прицінювалися, Забава та Зваба щебетали щось своє, сміялися і бісики пускали, а купець очей не міг відвести від такої краси.
Купець – на те він і купець: часом, немов павук, тче свою павутину. Хозарин підсунув Жаданові небаченого в їхніх краях лука. Сіверські луки хоча й тугі та потужні – кращі стрільці на дві сотні сажнів можуть стрілу послати, але на вигляд дуже вже прості: лише вузенька смужка берести обвиває кибить такого лука, та й то не задля краси, а щоб уберегти його від вологи туману, снігу чи дощу. А той лук з далекої, ніким не знаної тут країни, Персії – Порусі, був немов коштовна прикраса. Роги викладені перламутром, руків'я кісткою, до того ж, ще й з маленьким виступом, – поличкою для стріли, – воно лягало у долоню як влите, а кибить, така гладенька, що аж вилискувала проти сонця, до всього ще й була розмальована диковинними візерунками. Та й увесь він, без тятиви аж занадто вигнутий у зворотній бік, був схожий швидше на якесь надламане, розірване та сплющене коло, аніж на звичний усім лук. Ще не кожен отак одразу і здогадався б з якого боку на ньому тятиву зав'язувати. Роги лука, вирізьблені майстром у вигляді голови змії, мало того, що в кибить переходили не плавно, а під кутом, немов надламані людською рукою гілки, так ще й на кінцях були загнуті аж надто круто. Жадан, поклавши лука собі на плечі і взявшись обома руками за роги, спробував його на силу і був здивований надзвичайною пружністю зброї. На прохання старійшини купець дістав зі шкіряного мішечка шовкову тятиву і отець, хоч який незвичний був той лук, зав'язав його з першої ж спроби, здивувавши всіх родовичів тим, у який спосіб він це зробив: завівши нижній ріг під праве коліно і пропустивши його поміж ногами, він поклав кінець рога собі на ліве стегно, зачепив петлю тятиви за його виріз, шуйцею натягнув тятиву перед собою, і, присідаючи на одній лише лівій нозі, тиснучи при цьому розпрямленою правою ногою на руків'я лука, а десницею згинаючи верхнього рога, Жадан, хоча і з великою напругою, але досить швидко впорався зі зброєю.
Як те уміють купці, Хозарин, граючи на самолюбстві отця, все підзужував старійшину тут же і випробувати лука, запевняючи, що з нього прямим пострілом можна "он того бугая покласти" – і показав рукою на стадо корів, що паслося за протокою, сажнів за п'ятдесят-шістдесят від торжища. На краю стада щипав травичку улюбленець усього городища Сиваш – молодий п'ятилітній бугай. Він недарма вважався гордістю роду: не надто великий, як для бика, але дуже охочий до корів; до того ж був справжнім поводирем і минулої осені затято боронив своє стадо від зграї вовків, аж доки не прийшли на підмогу люди. Попередній, завбільшки мало не з тура, кілька разів, траплялося, ламав коровам хребти, був норовистим, так, що й пастухи його остерігалися, і ставши старим, не вельми вже й хотів виконувати головну свою роботу.
За кілька літ до смерті Рождена Жадан за Десною завалив тура однією стрілою. Який не тугий був його власний лук, проте тоді відстань до бика була хіба що сажнів двадцять п'ять-тридцять. Він увігнав свою стрілу із широким мисливським накінечником турові під ліву лопатку мало не по оперення і ледве не поплатився за те життям, добре, що в одну мить устиг не те, щоб видертися, а скочити, немов кіт, на дуба з розлогим гіллям. Лиш те його і врятувало. Тур, чатуючи на ловця, ще довгенько тинявся, біснуючись у безсилій злобі, навколо дуба, перш ніж звалився від втрати крові через розпанахану накінечником стріли рану.
Але яким би тугим не був лук Жадана, він, добре знаючи його можливості, ніколи не заприсягнувся б, що зможе з нього дістати здобич прямим пострілом на тих щонайменше п'ятидесяти сажнях, що зараз розділяли його і бугая. Жадан натягнув тятиву чужинського лука і той видався йому заслабким проти власного – мало не вполовину. Ховаючи лукаву посмішку в бороді, Жадан зневажливо кинув:
– А я тобі, гостю, скажу, що з прямого пострілу стріла хіба що біля копит у землю ввійде! Казки мені розповідаєш!
– Б'ємося об заклад! – спалахнув Хозарин. – Якщо виявиться, що правий ти... – він на мить замовк, а потім випалив: – забереш лука за півціни! Якщо ж правий буду я – віддаси мені в жони обох своїх красунь, – і показав на дочок.
– Чи не занадто ж буде? – звівши праву брову і дивлячись скоса на купця гордовито мовив Жадан. – Ти віддаси за півціни, а я – обох одразу?
– Добре! – і Хозарин розходився не на жарт. – Я на кін ставлю лука, а ти – дочок, але заприсягнися, що не обдуриш!
– Чи ж було таке, щоб я за своє життя когось хоч раз обдурив?– звернувся до присутніх на торговищі Жадан.
– Не було!
– Побий нас, Перун, не було!!
– Наш Жадан – чесна людина! – загули, зашуміли ті кілька десятків люду, що зібралися біля них.
– Дочок не віддам! – раптом твердо сказав старійшина. – Розплачусь товаром[33] або сріблом. Кажи – скільки?
– Стріляй! Побачиш спочатку, чого цей лук вартий, а тоді я ціну назву. Не бійся, – зверхньо промовив Хозарин, – обману не буде!
– Покажи стріли! – звелів Жадан купцеві.
Той покірно витягнув тул із десятком стріл. Батько кинувши оком на їх оперення, витягнув стрілу, на котрій було закріплено аж чотири пера і тригранний накінечник, приклав її до своєї витягненої вліво руки, аби пересвідчитися, чи підходить лук до його зросту, бо він був значно коротшим, аніж власний лук Жадана і залишився задоволеним.
Від того дня і досьогодні, коли б не спливала Сиверові згадка про батьків постріл, він так і не міг зрозуміти, як тоді усе сталося. Старійшина не повірив купцевій розповіді про силу заморського лука і побився об заклад: якщо гість виявиться правий, Жадан забере лука, сплативши за нього ціну, яку б той не назвав.
... Жадан, неперевершений лучник[34] роду, що переробив їх за своє життя не менше двох десятків і знав, як йому здавалося, усі хитрощі та тонкощі цієї зброї, ні на мить не сумнівався, що він правий і виграє заклад.