Не ра-див би вже хоча б тому, що, подобається нам це чи ні, але акт підпільної коронації чергового монарха України є актом в су-ті своїй антиконституційним і прирівнюватиметься Законом до спроби державного перевороту, а отже – до державної зради. Та й з історичної і політичної точки зору це вже, на мій погляд, неетично; по суті це дискредитація самої ідеї від-родження української монархії.
Втім, вона і так значною мірою дискредитована. Річ у тім, що утвердження монархічної спадковості тих чи інших претендентів на корону в пострадянському просторі, в тому числі і в Україні, почало набувати вулканічно-загрозливих масштабів.
Щоб не витрачати часу на відтворення всієї палітри цієї полеміки, подам дещо, мовою оригіналу, узагальнююче резюме, висловлене віце-предводителем Дворянського Зібрання Півдня України професором Лукашовим-Какабадзе:
"В наше время отдельным личностям свойственна не-которая карикатурность самовыражения. Сегодня, например, в России мало осталось регионов и субъектов федерации, где еще не объявлялись собственные претенденты на корону Российской империи, и о каждом из них регулярно и подроб-но информировала пресса.
Конкурент "Николая III" какой-то "Павел II" объявил себя прямым потомком Павла I от тайного (історикам неиз-вестного) брака с женой генералиссимуса А.В. Суворова, признал всех царей, начиная с Александра I, узурпаторами, и сумел зарегистрировать в органах юстиции организацию под названием "Российский Императорский Двор".
В Тюмени объявился еще один претендент — "прямой потомок Николая II и балерины Ксешинской", основатель Монархической партии. Выяснилось, впрочем, что и сам Ни-колай II, после Екатеринбурга (тобто після розстрілу його в Єкатеринбурзі; зрозуміло, що автор пише про це з іронією, – Б.С.) прожил большую, интересную жизнь в городе Сочи, и там до сих пор обитают его дочери-царевны.
Аналогичным образом обстоят дела и в Украине. На корону украинского монарха претендуют не только Габсбур-ги и Гогенцоллерны, но и "Великий князь" Михаил Карачев-ский-Вовк (гражданини Франции); тернопольский "король" Орест I Карелин-Романишин-Русин; "прямой потомок Да-ниила Галицкого" Павел Луцик-Кийгородский; потомки "главы Дома Рюрика" Владимира VII Долгорукого-Аргутинского-Арсакида (последнее время жившего в Слова-кии); "Великий князь и магистр Ордена Архистратига Ми-хаила" Иван Микулинский, "Великий князь Степанский, Херсонский и Таврийский" Олег Нескинич, "князь" Анато-лий Милошевич и многие, многие другие…" .
Як же слід поводитись в подібній ситуації нашим ди-настичним монархістам?
Для подібних випадків світова практика передбачає об'єднання нащадків того чи іншого трону в так звані "дина-стичні Доми", тобто, по суті, в династичні ордени, клуби чи товариства, до яких, крім, власне, нащадків, прилучаються і прихильники монархічного ладу як такого, прихильники да-ної династії, її дослідники, літописці...
Саме створення такого монархічно-династичного Дому Короля Данила Галицького, чи просто – Галицького Королів-ського Дому, дозволить нарешті галицьким монархістам вий-ти з підпілля і відкрито, на законних підставах, пропагувати свої ідеї та ідеали, вивчати і досліджувати історію династії, а головне — визначати спадкоємців українського трону, які ав-томатично ставатимуть реальними, чи принаймні номіналь-ними, керівниками — тобто великими магістрами, настоятеля-ми, троноблюстителями, чи як хочете називайте їх, – Галиць-кого Королівського Дому.
Я знаю, що зараз готується перевидання "Карпатсько-го літопису" Справа, що й казати, свята, але давайте подиви-мось правді у вічі. Безсумнівно, в літописі таїться чимало ці-кавої, подеколи несподіваної, альтернативної по відношенню до усталених уявлень, інформації, яку слід осмислювати, до-сліджувати…
Проте є там і чимало такого, що не може не піддавати-ся глибоким сумнівам; чимало того, що породжене суто суб'єктивним світосприйняттям літописців; їх поверховим уявленням про ті чи інші соціальні, історичні, національно-патріотичні та світоглядні процеси, які відбувалися в Україні; або й просто породжене міфологічною, подеколи одверто мюнхгаузенівською, основою тлумачення окремих подій.
Виходячи з цих міркувань, я пропоную не супрово-джувати друге видання "Карпатського літопису" вже суєтно зібраними Видавцем хвалебними, проте непрофесійними, відгуками його читачів – бо такі наміри, на жаль, існують, про них мене вже поінформовано; а супроводити його ґрун-товною аналітичною статтею, яка б готувала читача до відпо-відального сприйняття цього твору, сприяла його входженню в науковий обіг, а відтак, і патріотичному осмисленню.
Тобто я хочу, щоб упорядники-видавці "Карпатського літопису" глибинно усвідомлювали, як історичну значущість цього твору, так і свою власну відповідальність за його нау-ковий та громадський імідж.
Одеса-Львів-Трускавець.
Літа 2012 від Р.Х.
ДО ІСТОРИЧНИХ ВИТОКІВ
БІЛОЇ РУСІ
ПОЛЕМІЧНІ НОТАТКИ НА ПОЛЯХ КНИЖКИ
АРКАДІЯ МАРТИНОВА "БЕЛАЯ РУСЬ".
1
Інтерес до свого історичного коріння, до державної та етнонаціональної минувшини породив справжній вибух до-сліджень та пізнавальних публікацій на всьому пострадянсь-кому просторі. Причому публікації ці з'являються не лише в межах нових незалежних держав, але й за їх межами, у гурті національно-культурних товариств. І Беларусь та білоруські національно-культурні товариства в Україні не становлять якогось винятку.
Досить вдатися до бібліографічного покажчика наукової бібліотеки чи до послуг інтернету, як перед вами виявиться чималий бібліографічний перелік праць з історичних аналів сучасної Бєларусі. Тим з більшою цікавістю я брав до рук іс-торичний нарис "Белая Русь" одного з активістів білорусько-го національно— культурного товариства на Одещині Аркадія Мартинова.
Але… вже з першої сторінки цієї книжки, зі вступного слова "Від автора", я змушений був знову подивитися на ти-тульний аркуш. Тому що на ньому значився рік видання "2007", а таке враження, ніби читаєш писання людини, яка так і не вийшла з осені 1937-го; або тримаєш в руках підруч-ник для п'ятого класу часів "холодної війни". Ну, розсудіть самі. Цитую:
"Для развала Советского Союза империалисты использо-вали в качестве главного аргумента национальный вопрос. ...Особое место в разжигании межнациональной розни между нациями и народностями в бывшем Советском Союзе империалисты отвели "языковому вопросу". Для этого национали-сты придумали такие понятия, как "коренной народ", "ти-тульная нация", что нашло отражение в Конституциях неко-торых стран, образовавшихся после распада СССР".
Це право автора — дотримуватися будь-яких ідеологічних поглядів. Але чи варто писати книгу з історії Білорусії й да-вати оцінку появи її як незалежної держави (а разом і з нею — й інших держав), на хвилі розпаду СРСР, на такому рівні, зводячи все до "кознєй" імперіалістів?
До того ж, Аркадію Мартинову слід було б знати, що такі смислові поняття, як "корінний народ" і "титульна нація" з'явилися задовго до початку розпаду СРСР і відомі політо-логам, юристам та етнологам усього світу; мало того, вони активно використовуються в матеріалах міжнародних експе-ртів, і, зокрема, в матеріалах, якими постійно оперують між-народні інституції ЮНЕСКО.
Сідаючи за подібні "писання", Мартинов мав би знати, що, наприклад, термін "титульна нація" введений був в обіг не сьогочасними білоруськими чи якимись там іншими наці-оналістами для "розвалу Радянського Союзу", а французьким поетом і політичним діячем Морисом Барресом ще в ХIX столітті, і відтоді засвідчений як соціолінгвістичний термін усіма лінгвістичними та соціолінгвістичними словниками світу!
А ще Мартинову слід було б знати, що такі терміни я "ко-рінний народ" (англ. іndigenous peoples), "малий корінний народ", "корінний малочисельний народ" давно визнані тер-мінами міжнародно-правового лексикону ООН; мало того, 1994 року Генасамблея ООН проголосила запровадження Міжнародного дня корінних народів!
То до чого тут звинувачення Мартиновим націоналістів колишнього СРСР у тому, що це, мовляв, вони вигадали тер-міни "корінний народ" і "титульна нація" спеціально… для розвалу Радянського Союзу? Це ж яким рівнем політичної грамотності та культури слід володіти, щоб стверджувати щось подібне у книжці, розрахованій на масового читача?!
Не приховує А. Мартинов і того, що спонукало його до написання цієї книжки. "В Одессе, — пише він, — в 2006 году в "Энциклопедическом справочнике" о национально-культурных обществах, готовящемуся к изданию в Нацио-нальной библиотеке имени Горького, была попытка показать "белорусов как колонистов", прибывших на юг Украины в конце XVIII века.
По поручению правления национально-культурного обще-ства граждан (НКОГ) "Беларусь", мною написана статья в одесской областной газете "Одесские известия"... В статье и в данной работе убедительно доказано, что издревле наши народы (украинцы, белорусы и русские) жили вместе, что они отвоевали, заселили, обустроили, защищали завоеванные земли, в том числе и Одесскую область..."
Я розумію, що доручення правління громадської органі-зації пану Мартинову слід було виконувати. Таку старанність я завжди вітаю. От тільки робити це слід було сумлінніше.
Ну, по-перше, бібліотека ім. Горького, на той час не мала статусу "національної". По-друге, якщо у пана Мартинова іс-нують якісь докази того, що білоруси з'явилися на півдні України не в XVIII ст., як це повідомляється в бібліотечному довіднику, а раніше, скажімо, в IX ст., то нехай поділиться з нами цим відкриттям, й обов'язково — з доказами та посиланням на джерела.
Але перш ніж обурюватися з приводу твердження праців-ників Одеської наукової бібліотеки імені Горького стосовно появи білорусів в Одесі та на Одещині в XVIII столітті, пан Мартинов мав би знати, що до 1770 року, тобто до другої по-ловини того ж таки XVIII століття, вся територія, від Одеси до північного кордону Одещини річки Кодими, була терито-рією підвладної Кримському ханству Єдисанської орди. Бо тільки того року почалося масове переселення росіянами та-тар з території сьогоденної Одещини на Кубань.
А ще він мав би пам'ятати, що сучасна Одеса була засно-вана, у відповідності з указом імператриці Катерини II, лише 1794 року, тобто наприкінці того ж таки XVIII століття!
І потім, якщо Мартинов відкидає повідомлення автора до-відника, стверджуючи, що білоруси жили на півдні України не з XVIII століття, а, як він пише, "издревле", то, пардон, яким століттям "нашої" чи "до нашої" ери це його "издревле" слід датувати? Ні, справді, яким? Невже автор книжки "Белая Русь" не відчув, що це питання зринає цілком природно, від самого характеру його невиваженого твердження?
До того ж виникає ще одне запитання: якщо білоруси "из-древле" жили разом з українцями на півдні України, то як, у який такий спосіб, вони, пардон, примудрилися стати… біло-русами?
А як вам подобається таке історичне "відкриття", зробле-не Аркадієм Мартиновим?..
"Основную тяжесть Первой мировой войны вынесли бело-русы, украинцы и русские.