Літо житніх дощів

ЛІТО ЖИТНІХ ДОЩІВ

1

Червень видався посушливим. Гарячі вітри, що проривалися з-за Дунаю, цілоденно шаленіли поміж вимерлими річищами, спалахували свавіллям смерчів і лиш надвечір втамовували свою спрагу десь на дністровських лиманах. Степ нидів під тими вітрами брунатним безпоміччям.

Одного такого дня я стояв серед курного майдану біля маленької залізничної станції і спостерігав за неквапливим її життям. Вщент набитий автобус щойно рушив до Ройлянки, якраз того села, куди потрібно було мені. Я ще міг би втиснутися в нього, але це суперечило б моєму настроєві.

Байдужим поглядом провів перевантажений автобус, купив у заспаної перекупки черешень і всівся на валізці біля самої дороги. Все одно я повинен був добратися до того села. А як саме — не мало значення. І коли — теж. Люди побоюються випадку, а треба на нього покладатися.

Машин не було. Натомість мою увагу привернув віз, якого я раніше чомусь не помітив.Він стояв під густим віттям клена, запряжений парою миршавеньких коників і вистелений свіжим, але надто вже припорошеним сіном. На передку його сидів бородань у сірій, підперезаній чорним паском сорочці. Я підійшов ближче й побачив жовте брезкле обличчя, на якому все було невиразне, окрім чорних очей, що тьмяніли під руденькими випаленими бровами. Удаючи, що роззираюся навкруги, я пильніше придивився до того скорботного лиця і спробував збагнути, яка дума так незграбно зорала його чоло. Густа ледь посивіла борода його рухалася, і неважко було зрозуміти, що він говорить щось дівчині, яка зіщулилась у нього за спиною.

Прогуркотіло кілька важких самоскидів, але я навіть не пробував зупинити їх, бо не міг відірвати погляду від того скутого гризотами обличчя, що так нагадувало стародавню ритуальну маску. Хто цей чоловік і чому він тут? Хто та дівчина, з якою він говорить? Я пригадав, що бачив її, коли виходила з поїзда. Впало у вічі чорне розпущене волосся. Щоправда, вона одразу зникла з очей, але я не сумнівався, що це була саме вона. Мабуть, його донька, прикидав я, давно не навідувалася додому, то батько тепер виказує все, що накипіло на душі. Є люди, які ще гадають, що галактика тримається на їх батьківських почуттях, і поза ними не визнають нічого. їм, бач, плювати на цілий світ, поки не ви— бубонять свої притчі про заскнілі звичаї, або не відчують насолоди від власних повчань. Зрештою, виваживши все, я дійшов висновку, що світ знає дві категорії людей: раціоналістів та дурнів — і рушив до старого.

— Куди ця каруца, батьку? Не до Ройлянки?

Старий звів очі. Якесь слово мало зірватися йому з вуст, але застигло. Тільки дрібно-дрібно затремтіла борода.

Давно час було відповісти, бо скільки потрібно людині, щоб сказати "так" чи "ні", або ж просто кивнути. Проте старий дивився на мене з таким виразом, ніби ніяк не міг упізнати.

— До Ройлянки, — ледь чутно проказала дівчина. Але сісти не запросила.

— Ну от і чудово, — буркнув я.

Старий здивовано зиркнув на неї, неначе й для нього було новиною, що ідуть саме туди, і перевів погляд на мене.

Але я вже не зважав на нього. Швидко приніс валізку, поклав її біля дівчини і всівся на відкритий задок, просунувши ноги попід сталевою дротиною, що з'єднувала обидва борти.

Дівчина злегка усміхнулася і підсунулася ближче до батька, щоб не впиратися черевичкам мені в спину. Старий помітив це, щось буркнув і хльоснув коней. Поведінка доньки рішуче не подобалась йому.

Старого напевне лютило, що якийсь лобуряка ні з того ні з сього вмостився на возі і взагалі поводиться так, нібито миршаків гнано сюди заради нього. Але мене його лють не обходила. Якщо не хотів брати, міг одразу послати до дідька, а не задивлятися, як на святі образи. Тим паче, що транспорт не його. Чи, може, у цьому степу ще мають власні вози? Та навіть коли й так...

Сповнений добродушності, я посміявся з усіх його нервувань і підсунувся ближче до дівчини. Вона перехопила мій погляд та ледь— ледь посміхнулася. Павутинки зморщок обплели куточки її вуст і загубилися на смаглявих щоках. Вона не красива, але така, що відразу впадає у вічі. Ось тільки обличчя її занадто змарніле, а великі чорні очі відсвічують нерозвійним сумом, ніби вона ось-ось заплаче.

"Де ти, і що це за люди?— запитав я себе. — Вони або великі грішники, або святі праведники. А найімовірніше — сектанти. Якби не оця дорога з машинами, можна припустити, що потік часу повернув углиб віків".

Я запитав дівчину, як її звуть, але та лише погордо зиркнула на мене і відвернулася.

— Як же вас все-таки звуть? — тихо, але досить настирливо повторив я. І байдуже, як вона це сприйме.

Та, мабуть, з таким самим успіхом я міг би питати ще сотню разів, починати треба було не з цього.

— Я каюся, — мовив я стиха, цих слів батько не повинен був чути. — Мені потрібно до Ройлянки. Це далеко?

Однак дівчина знову не відповіла, і я погодився, що вона має рацію. Коли б відповіла, то вже не знала б порятунку від моїх безглуздих запитань. На жаль, дівчата завжди тверезіші і далекоглядніші при знайомствах, ніж ми. Це в них якийсь успадкований інстинкт самозахисту.

Старий ігнорував трасу, а разом з нею усі інші атрибути соціального прогресу, й ми тряслися розбитим путівцем, що звивався поміж двох лісосмуг паралельно асфальтівці.

Навколишній степ виявився зовсім не тим, яким я уявляв його. Обабіч дороги рівненькі, добре оброблені гони кукурудзи, ліворуч, на плескатому пагорбі, схожому на перевернуту тарелю, ряди бетонних стовпців, поміж якими в'юнилися по дротинах виноградні лози.

Лише згодом, коли спустилися у широку, порізану вирвами долину, переді мною постав нарешті шматок отого первісного Буджаку, про який не раз доводилося читати в історичних романах. Особливо задивлятися там не було на що: схили вкриті витолоченими луками, що скидалися на бурі плахти, розстелені поміж острівцями терну. Трохи далі, за вигином, вигулькнули й відразу ж щезли дві кошари з кострубатими очеретяними дахами. Це було схоже на кадр з історико-документального фільму, і знову жодних ознак отого дикого, випаленого, вічно спраглого... Щоправда, листя на кукурудзяних пагінцях піджовкло, це я помітив відразу. І це в червні. Але все одно степ видався мені занадто доглянутим і причепуреним, щоб викликати якусь настороженість перед цією спекою.

— Батьку, — звернувся я до старого, не знаючи, як ще можна звернутися до цієї людини. — Далеко ще?

— Три, — хрипко видихнув він.

— І там штаб будови?

— Там село.

— А штаб далі?

— Там село і люди, — похмуро проказав візник.

Я оглянувся, сподіваючись зустрітися з ним поглядом, але бородань не удостоїв мене такої честі.

— Він за селом. Недалеко, — відповіла за нього дівчина.

Я затримав на ній погляд довше, ніж потрібно, щоб передати ним вдячність. А старий несподівано озирнувся і перехопив його. І тут мені спало на думку, що, можливо, він вважає все це спектаклем. Може, він вирішив, що я давно знайомий із його донькою (якщо це справді його донька) і все було розіграно, мов за сценарієм.

Як би там не було, старому нема чого гніватися на мене. Невже в його житті не знайдеться чогось вагомішого, через що треба нервувати, ніж те, що діється зараз? Просто жахливо, як ми іноді дріб'язковіємо у своїх діях і судженнях. Треба навчитися бути великодушним. Щоправда, сам я ще не навчився цьому. Але в принципі...

Старому я пробачив його відлюдкуватість. Заради дівчини. Все— таки вона красива і добра. Я був би ідіотом, якби наважився докоряти при ній. Вона й так, мабуть, почувається незручно поміж нами двома.

Минуло стільки часу, скільки потрібно було миршавим коникам, щоб здолати три кілометри, й ми дісталися до села. Воно було розкидане по випаленій низині, яку розтинала навпіл невеличка річечка. Плин її простежити вже не можна було, здавалося, що то зблискують на сонці кілька калюж. Старий зупинився біля першої ж хати й сказав:

— Воно.

Я зметикував, що "воно" — це село Ройлянка. Та ледве встиг зіскочити, як він уперіщив коней і щодуху погримотів вулицею. Валізку я зняв уже наздогнавши воза, а подякувати так і не встиг.

Дивовижний тип. Поруч з ним я здавався собі ангелом. Хоч мати завжди казала, що у людей діти як діти, а в неї якийсь ірод.

2

Потроху вчуся бути одвертим з собою, та виявляється, це не просто, бо потреба в одвертості виникає у найнесподіваніших ситуаціях, але завжди невчасно.

У Ройлянці мені вистачило глузду не питати себе одверто, чого я шукаю уцьому степу. Я чудово розумів, що будова обійдеться без мене і, якщо зараз повернутися на станцію, ніхто так і не помітить ні моєї появи,ні зникнення.

Чесно визнаю, що того дня я не думав ні про грандіозність будови, ані про свою місію на ній. Я міркував над тим, чи вдасться мені втриматися від крайностей, до котрих може спричиняти моя натура і парубоцьке товариство. Я вважаю, що вже трохи "обпікся" на житті, і поклав собі на думці від першого ж дня повестися так, щоб знайти спільну мову з колективом. У школі і в технікумі мені безліч разів дорікали як не самовпевненістю і зазнайством, то черствістю і ще якимись гріхами, які я вперто не бажав визнавати. Я, звичайно, міг би й надалі не звертати уваги на таку дрібничку, як думка мікрогромади, якби вреппі-решг не відчув потреби навчитися жити з людьми по— людськи. І взагалі, за будь-яких умов зберігати в собі людяність.

Як для початку, все влаштувалося напрочуд швидко й добре. У вікно радгоспної контори мені показали незграбний двоповерховий будинок і сказали: іди й оселяйся. Усе інше — потім.

Я піднявся на другий поверх, поклав валізку на вільне ліжко й відразу ж всівся на підвіконня. Поки що все складалося чудово. Я на будові, й тепер треба було лиш остаточно влаштуватися на роботу. Я міг зробити це по обіді, якщо тільки в суботу хтось захотів би марудитися з моїм оформленням. Але не поспішав. Я знав, що все влаштується само собою, і нікому не став набридати з такими дрібницями, бо всі великі справи починаються з понеділка.

Рівно три дні тому я ще був у Беркутах, у селі на березі Дністра, де споконвіку жив увесь мій рід. То був останній день травня. Я купався у крижаній воді, що збігала з гір, а десятки моїх ровесників вигрівалися під весняним промінням й не зважувались лізти у ріку.