І це дозволяло літераторові віднаходити коло митців, котрі близькі йому за творчістю, духом і світоглядом.
Не минуло й року, як у Золотій залі Одеського літмузею, а далі — при свічках та біля каміна Арт-студії, відбулася презентація саме такого елітарного салону, званого "Аркадійським літературним клубом". Засновуючи цей новітній салон, я виходив з ідеї аркадійського елінізму, з прагнення відродити аристократизм мистецького, зокрема, літературного середовища. Саме тому в статуті нашої організації чітко визначено, що вона "пропагує засади інтелігентності та духовного аристократизму, і в цьому розумінні вона є організацією елітарною".
Ми виходили з того, що по подібних салонах викристалізовувалася елітарність мистецтва, тут формувався аристократизм мислення і поводження, висвячувалися ідеї патріотизму; і досить часто саме тут літератори віднаходили своїх майбутніх видавців, критиків та біографів. Утім, зауважу, що, створюючи Аркадійський клуб, я обстоював лише ідею салонної манери спілкування та самовиховання, але ні в якому разу не "салонної", у класичному розумінні цього поняття (тобто вишуканої за формою, але беззмістовної, поверхової за суттю), поезії чи прози.
За час свого існування "аркадійці" провели низку цікавих засідань, котрі відбувалися і в одеській Аркадії, в барі "Ротонда", що на самому березі моря; і на березі озера в Пущі Озерній, що під Києвом; за "аркадійським фуршетом" в Арт-студії, і на березі Дунаю, в Ізмаїлі...
Крім того, ми проводили свої засідання в Центрі української культури (директор — Галина Загребенюк), на основі якого й базуємося, і водночас налагодили тісну співпрацю з Українською асоціацією письменників (Володимир Югов); а також із Центральною федерацією спортивних товариств "Водник України"(Володимир Федоренко); із Всеукраїнським громадським об'єднанням "Держава", обласну організацію якого очолює член нашого клубу поет В'ячеслав Кравченко... А головне, було засновано літературний альманах, який так і називається "Аркадійський клуб".
Так от, саме презентації першого випуску альманаху "Аркадійський клуб — 2004" й було присвячено форум клубу, який відбувся в Золотій залі Літмузею. Авторами цього, тепер уже історичного, першого випуску альманаху, що побачив світ за підтримки Одеської облдержадміністрації і, зокрема, обласного управління культури, стали: відома поетеса, авторка двох поетичних збірок Наталя Палашевська, кілька творів якої вже покладено на музику; поет-лірик Олег Дрямін, який виніс на суд читачів свій "Пушкінський цикл" віршів; член Національної спілки письменників, актор Одеського українського театру Ігор Геращенко, що репрезентував фрагмент зі своєї полемічної книжки віршів "Плоть".
Що ж до знайомства з творчістю прозаїка Олександра Айзенберга, то розпочалося воно у читачів нового альманаху з його фрагментарно-модерністських новел "Золотий ключик" та "Декамерончик"; а творчість талановитої поетеси з Тарутиного Тетяни Танасогло репрезентована циклом змудреної життям філосовської лірики.
Не залишаться непоміченими та непрочитаними й ностальгійно-літературознавча стаття "Про що нагадали "Парубоцькі листи" Василя Симоненка", автором якої став прозаїк та журналіст Віктор Мамонтов; помережена суто жіночими хитринками лірика поетеси з Ізмаїла Оксани Картельян; драматургічні досліди Валерія Ябмурського, вдумлива поезія Катерини Казначеевой та Наталі Абашевої; поетичний, і то досить обнадійливий, дебют наймолодшої "аркадійки" — вісімнадцятилітньої студентки Ізмаїльського гуманітарного університету Христини Корнєєвої...
Уже перший випуск альманаху засвідчив, що навколо Аркадійського клубу гуртується плеяда досить здібних молодих літераторів, яких ми віднаходимо по різних куточках Одещини, відтак справджується надія, що цей альманах стане щорічним популярним виданням. До речі, під час цього ж форуму відбулася й ще одна презентація — есеїстично-літературознавчої книжки "Бесіди біля літературного каміна: як стати письменником...", створеної автором цих рядків.
Одразу ж зазначу, що книжка ця по-своєму унікальна. Ґрунтуючись на власному багатому досвіді роботи з творчою молоддю та з літераторамипочатківцями, а також аналізуючи творчі засади Ернеста Хемінгуея, Джека Лондона, Жоржа Сіменона, Степана Олійника, Василя Стефаника, Євгенія Євтушенка, Леоніда Андреева та багатьох інших вітчизняних і закордонних письменників і літературознавців, я намагався простежити увесь творчий процес: від появи задуму твору — й аж до його втілення в образі книжки. Між іншим, це видання й було замислене у нас, в Аркадійському клубі, як настільна книга літератора-початківця, в якій він знайде багато цікавих і повчальних прикладів, порад, аналітичних роздумів; дізнається чимало важливого про міжнародні засади охорони авторських прав, основи ділових зв'язків зі спонсорами, фінансистами та безпосередніми видавцями літературних творів.
Так, поки що презентація відбувалася за сигнальним примірником, але незабаром книжка з'явиться спочатку презентаційним, а далі й комерційним тиражами.
Тут, на аркадійському форумі, було оголошено й імена лауреатів двох всеукраїнських літературних премій. Зокрема, цьогорічними лауреатами Всеукраїнської літературної премії ім. І. Буніна (Української асоціації письменників) названі відомий прозаїк з Києва Володимир Югов (за повісті "Казарма" та "Пьяные берега") та поетеса з Кодими, член Аркадійського клубу Наталя Палашевська (за збірку поезій "Скрипка в сердце"), А лауреатом Всеукраїнської Аркадійської літаратурної премії названо відомого українського поета Ярослава Дорошенка (Івано-Франківськ), відзначеного за талановиту книжку сонетів. До речі, читачі "Думської площі" мали змогу познайомитися з великою добіркою віршів цього поета.
І нарешті останній, але теж досить суттєвий штрих: засідання Аркадійського літературного клубу відбувалося як справжнє літературно-мистецьке свято, під час якого поетів змінювали актори, співаки та музиканти...
у ПОВЕНІ СІЛЬСЬКОГО БУТТЯ
Образ партійного працівника — явище в сучасній українській літературі досить рідкісне. Аналіз причин, що призвели до появи цього "персонажного табу" міг би скласти й, напевне, складе колись окреме літературознавче дослідження. Одначе, принаймні дві причини настільки очевидні, що визначення їх не вимагає спеціальних досліджень, і навіть не спонукає до полеміки. Одна з них залишилася нам у спадок від часів вульгарно-соціологічного трактування мистецтва, тобто від тих часів, коли поява негативного образу залізничника легко могла бути витлумачена, як "паплюження славних працівників радянської залізниці"; а такого ж ґатунку образ ученого — як "дискредитацію всієї радянської науки". Що вже говорити про негативні риси в характері партійного працівника!.. Тим часом бажаючих змальовувати підлаковані образки канонічного партапаратника місцевого масштабу знаходилося не так уже й багато.
Другу, більш суттєвішу за умов демократизації причину слід вбачати у непідготовленості багатьох літераторів до відображення того соціального кола, в якому живе сучасна номенклатура, власне, кола, котре ще донедавна було поза зоною критики. Та й досі ще нерідко залишається малодоступним для громадського ока. Водночас письменників, що прийшли б у літературу з теренів професійної партійної роботи, надзвичайно мало. До того ж, вони воліють змальовувати будь-які сфери суспільства, окрім тих сфер, вплив яких формується на "високому" райкомівсько-обкомівському рівні, не кажучи вже про вищі поверхи. А тема, що й казати, відповідальна. Вона вимагає житейської мудрості, поглибленого знання суті партійного життя, тонкощів апаратної роботи й апаратної психології, історичної достовірності, а подекуди й громадянської мужності.
Ось чому я з таким інтересом брав до рук рукопис твору Дмитра Клюева "Повінь", у центрі якого — образ першого секретаря сільського райкому партії Володимира Мережка. Твору, працювати над яким автор почав ще на зорі перебудови, за перших досвітків гласное ті, і працював так, як працюють над хвилюючим і наболілим.
Ясна річ, кожен оцінюватиме цей роман по-своєму, виходячи з власного бачення і розуміння складних громадсько-політичних процесів, що відбуваються в нашому суспільстві; а ще — з власного життєвого досвіду та громадянської орієнтації. Проте в одному, на мій погляд, читацькі оцінки зійдуться: перед нами твір, написаний людиною, котра знає про змальовувані події та явища не з газет, і для якої буття й атмосфера кабінетів сільського райкому — не плід творчої фантазії: райкомівські тривоги, радості й застійні пропагандистські абсурди вона пропустила крізь власне сумління, власну душу. І щоб дійти цього висновку — не обов'язково знати, що в недалекому минулому Дмитро Клюєнко тривалий час перебував на комсомольській та партійній роботі; це з усією очевидністю випливає з тканини самої оповіді.
Намагання переповісти в передмові сюжет роману — справа невдячна. Все одно суть колізій краще автора не розкриєш, а всі спроби підігріти інтерес до твору тільки зменшують цей інтерес. Одначе зауважу, що дія роману розгортається в найскладніший, початковий період перебудови нашого суспільства, коли в таких глибинних районах, як Зеленогайський, райком якого очолила "людина зі сторони" Володимир Мережко, не встигли подати голосу навіть перші півнівісники демократизації та гласності, а самі зеленогайці ще й слів таких не завчили.
Так, справді, десь по інших краях відбуваються революційні злами, руйнуються бюрократичні структури та командно-протекціоністські завали. Про все те вражені зеленогайці дізнавалися тільки з центральних газет. До появи ж у районі нового "першого" тут продовжували процвітати корупція і шахрайство; розкрадання громадського майна стало звичним явищем, а дідівські методи господарювання цілком влаштовували значну частину старої, "загартованої" всілякими циркулярами та невдалими реформами гвардії.
Автор правдивий у своїх поглядах на життя. Він чесно каже нам, що дилема: змиритися й плисти за течією чи оголосити бій старому — все ж таки існувала. Перший секретар — не всевладний, до того ж він реаліст і розуміє, що таке повстати проти могутньої старої гвардії дисциплінованих виконавців керівних вказівок.