Забуті острови

ЗАБУТІ ОСТРОВИ

ЧАСТИНА ПЕРША

І. Розповідь Женьки Гайдученко

1

Я наблизилася до берега і завмерла від подиву: ріка повільно виходила зі свого річища, клубами туману піднімалася вгору і розпливалася густим туманом по осяяній сонцем долині.

Власне, тепер уже не існувало ні ріки, ні неба, бо все зливалося в єдину неосяжну течію, і невеличкий сейнер, капітаном якого був мій батько, невблаганно розчинявся у примарливій незвідні її разом з усіма іншими сейнерами та шаландами рибальської артілі. Дивлячись їм услід, я чомусь із жахом подумала, що ріка вже ніколи не віддасть їх берегові, що вони зникнуть у течії і тумані, стануть привидами і, перетворившись на "летючих голландців", вічно блукатимуть морями й океанами.

Щоправда, я не була впевнена, що "летючі голландці" здатні з'являтися на річкових лиманах, нехай навіть великих, як наш. Але це вже не має значення. Якщо вже я починаю фантазувати, то прискіпуватися до мого фантазування — річ марна. Я завжди вдаю з себе страшенно ображену, коли Вадик зве мене "покровителькою диваків", хоча про себе давно визнала, що він-таки має рацію.

Тож не дивно, що тепер, стоячи за кілька кроків од рибальського причалу, я намагалася осягнути внутрішнім зором увесь батьків сейнер "Скіф" — з усіма його палубними надбудовами, рибальськими сітями, рубками, каютами і трюмними приміщеннями. І це в той час, коли в реальному бутті "Скіф", стрекочучи мотором, наче вертоліт, поринав у глибінь небесно-земної ріки, а мені вже бачився корабель— привид під рожевими вітрилами, за штурвалом котрого, з підзорною трубою в руках, стояв мій батько, якого, услід за матір'ю я теж уже почала називати: "Мій Капітан".

Й ось тепер я подумки гукала Мого Капітана, благала повернутися, чи хоча б глянути в мій бік, одначе ріка знову, вкотре вже, викрала його, отож благання поверталися до мене спотвореною луною.

Зафантазувавшись, я справді не стримуюся і майже в розпачі волаю:

— Поверніться, Мій Капітане! У вас ще є така змога — повернутися до берега і до мене!

"...ніться-ніться! — передражнює мене ранкова ріка. — Змога — змога!" — відлунює вона.

— Ти чого це? — раптом пробивається через відлуння насмішкувато-сердитий голос Вадика. — Не репетуй, рибу поглушиш, ги-ги!

"Ну ось! — подумки хапаюся за голову. — Він знову з'явився, коли його не чекали, "ги-ги!", і знову все зіпсував, перекреслюючи всі мої фантазування..."

Обертаюся і бачу позад себе щось таке: сіре-біле-волохате, запаковане у світлу куртку з каптуром, з-під якого виклично пробивається руда чуприна. Цим опудальцем, "чучелом-мяучилом" і є Вадик Вірич. Не збагну тільки, звідки він узявся тут.

Я востаннє поглядаю туди, де зник батьків сейнер, далі переводжу погляд на "багаття", що ледь-ледь жевріє по той бік річкового лиману і яке навіть важко назвати сонцем, і з сумом усвідомлюю, що на березі робити мені вже нічого. Якщо Вадик поруч — усі фантазії мої закінчилися і настала, як він полюбляє казати, "сувора дійсність". Він ніби тільки для того й існує на цьому світі, щоб вчасно втримувати і рятувати мене від моїх власних фантазувань. Наче побоюється, що, зафантазувавшись, можу перетворитися на пучок енергії, як сталося з героїнею якогось фантастичного оповідання, опублікованого в журналі, якого він сам давав мені на один вечір. На один-однісінький!

Занудний Вадик! Він, бідолашний, не здогадується, що я існую на цій планеті тільки завдяки йому.

— А як добре було без тебе! — кажу йому, зітхаючи. І не вдавано, а по-справжньому. — Принаймні тут, на березі.

— Без мене всім добре, — сумирно погоджується Вадик. — Але нікуди вам усім од мене не дітись — ось що я вам скажу. Така вже вона сувора дійсність, ги-ги...

От-от, у цьому і полягає вся Вадикова філософія: "Нікуди вам не дітись!" Він твердо переконаний: вся наша "морська пошукова застава", весь сьомий "А" клас, усе людство приречене терпіти його і, що б там про нього не казали, як би не прагнули врятуватись від його всюдисутності, завжди залишався незворушним.

— Сама ж просила зібратися о пів на дев'яту. Усі казали: "Зарано", а ти вперлася: ні, тільки о пів на дев'яту. Ну і що? Ну й зібралися. Але без тебе.

— Це туман в усьому винен, — кажу я. — Хіба в такому тумані визначиш, що вже пів на дев'яту? Краще скажи, як ти вирахував, що я тут?

— Звичайнісінька телепатія. Шкода, що ти не знаєш, що це таке. Бо коли вже людина темна, то вона в усьому темна...

— А по-людськи ти не можеш, весь світлий-осяяний?

— Путина почалася. А ти ж узяла собі в голову, що станеш капітаном сейнера, ги-ги...

— А ось до чого тут оце твоє "ги-ги" — цього я не розумію! Невже й ти проти мене? — погрозливо підступаю до нього.

— Я?.. — задкує Вадик, і веснянкувате обличчя його округлюється, стаючи схожим на рудий, ненакачаний м'яч. — Я завжди проти. Тобто, "за"... — наштрикнувся на мій погляд, і за звичкою (всі звички у Вадика дивацькі) посмикав себе за ліве вухо.

Коли він хоче задобрити когось, або має повідомити щось цікаве — завжди пританцьовує і, хитрувато всміхаючись, потирає руки та посмикує себе за вухо. Не знаю чому, але зараз ця його звичка видавалася особливо ганебною... Між іншим, батько Вадика теж моряк. Працює механіком рятувального судна. І хтозна, може, й Вадик — якому ну так вже не хочеться, щоб я опинилася на капітанському мостику сейнера, — врешті-решт теж стане рятувальником. Хоча сам він поки що вважає себе неабияким винахідником.

Вадик Вірич — винахідник! Ото вже справді: "ги-ги!"

2

Замок нашого Лицарського Ордена милосердя знаходився на острівці, у старій рибальській хатині. "Ага, так, замок — у хатині", — скептично посміхнетеся ви. Не поспішайте! І взагалі справа не в назві. Минулого року рибгосп збудував собі нову, двоповерхову, як ми її називаємо, "рибальню", з вітальнею, душовими і кімнатою відпочинку. Але вже не на острівці, а на березі. Стара ж будівля й далі мирно животіла на узвипшті посеред острова. Тільки тепер її перетворили на лабаз, тобто комору, в якій зберігалися старі сіті, весла, списані мотори і всіляке рибальське причандалля. Та оскільки використовувати таку будівлю як комору — занадто велика розкіш, то в кімнатці, в якій колись відпочивали рибалки та переховувався від негоди сторож, шефи дозволили збиратися нашому ордену лицарів милосердя. Хоча сама назва викликала в них потребу довго і вдумливо шкребти потилиці. Аж поки сам голова рибгоспу не списав чудернацькість назви нашої організації на "плюралізм думок" і "вивихи демократії".

— Краще б назвали рятувальною командою, — порадив він. — І зрозуміло, і добру справу відродили б.

Проте наполягати не став.

Загалом, ми вирітпили, що наступного літа там знаходитиметься наш шкільний табір. Одначе це наступного літа. А зараз лише вересень. І на острові збираємось тільки ми, перша морська пошукова застава Лицарського Ордена милосердя.

До речі, тут слід було б дещо пояснити. Наше селище примостилося на березі лиману. Колись воно було звичайнісіньким селом, але кілька років тому злилося з містом і тепер тут уже зводять навіть шістнадцятиповерхові будинки (в одному з таких велетнів живе зараз моя, а в другому, сусідньому, Вадикова родина). Вже в нашому Ли— манському з'явилися й телефони-автомати, й асфальтівка, та все ж таки воно залишається, як полюбляє казати моя мамуля, "Ні-Селом— ні-Містом" (якщо писати це слово, як пишуть "Ріо-де-Жанейро", або "Ростов-на-Дону"),

Так ось, виявилося, що лицарі нашого ордена живуть у різних кінцях селища, безладно розкиданого берегами лиману та маленької річечки. А дехто й на "старій околиці" міста. Тому орден ми розбили на застави, кожна з яких має свого командира і провадить роботу у своєму кутку "Ні-Села-ні-Міста". Спочатку ми хотіли назвати їх командами, але це вже було б зовсім як у Гайдара: "Тимур і його команда" . А хотілося називатись по-своєму. І діяти — теж. Ось мені і спало на думку організувати невеличкі "морські пошукові застави". А весь загін назвати "Лицарським Орденом милосердя". Не знаю, як кому, а мені подобається. Тим паче, що недавно я дізналася: виявляється, в Україні вже створено справжній Лицарський Орден — Орден Архистратига Михаіла. От тільки жінок до нього не приймають. А шкода.

Нічого, тепер у нас буде свій — жіночо-лицарський. Тільки не подумайте, що все почалося саме з мене. У нашій школі вже зо п'ять років діє загін милосердя. Але якось так виходило, що ніби й штаб його діє, і загін чималий, і в стіннівках про нього пишуть... Та коли наприкінці минулого року він звітував на шкільних учнівських зборах, слухати цей звіт було сумно і соромно. Хтось допоміг дідусеві перейти дорогу, хтось приніс самотній бабусі з базару п'ять кілограмів картоплі, хтось розвідав, що на його вулиці живе дванадцятеро ветеранів війни...

Щороку на раді загону таку роботу штабу критикували й обирали новий штаб. Потім складали ще грандіозніший план роботи, створювали цілий полк милосердців і з самої осені заспокоювали себе: "Ну, що вдієш? Зараз головне — успішність. А ось влітку... Влітку, під час канікул, ми обов'язково..." Але надходило літо, в школі, як завжди, починався ремонт, і на засідання штабу з'являлися тільки ті, кому справді нетерпеливилося заляпати фарбою кофту або спідничку. Як на те, весь "полк милосердя" кудись зникав. Ні, кожен поодинці десь існував: хто в таборі, хто в селі у бабусі, хто на пляжі... Ось тільки загону не було.

Не знаю, як кого, але мене така історія не влаштовувала. Якось я зупинила в коридорі нашого шкільного старосту Мишка Романюка і, по-змовницьки роззирнувшись, щоб заінтригувати його, сказала:

— Є ідея!

— Було б дивно, якби її в тебе не було, — відповів Мишко, протираючи свої вічно запітнілі окуляри. Можу поклястися, що він робив це з незбагненною поважністю, ніби правив якийсь особливий ритуал. Мабуть, це був один із способів прибрати собі солідності.

— Скажи прямо: тобі все це не набридло?

— При-пус-тимо, — після деякого вагання, але цілком дипломатично відповідає Мишко, навіть не уявляючи, про що йдеться.

— Мені теж, — кажу. — Поговорили, покритикували, а знову все стає на круги своя.

— Ага, то ти пропонуєш змінити "круги"? Геніально!

— Нарешті оцінив! Уявляєш: у кожному кутку селища своя лицарська застава.