Реймище люду зібралось між річкою та частоколом: може й тисяча полону, а татар так взагалі було в кілька разів більше – весь огром їхній снував туди-сюди і в тім снуванні навіть людина, в ратній справі недосвідчена, вбачала чіткий задум: видно було, що кожен чужинець тут знає, що він робить, навіщо і що робитиме ось-ось зовсім скоро.
Кілька багато вбраних вершників у татарських шапках, підбитих жовтим лисячим хутром з'явились неподалік Патапія; один з них, зовсім молодий, щось вигукнув рішуче і вказав правицею на город. Враз ніби хвиля прокотилась людським натовпом. Десь попереду, біля частоколу, заворушилось, захвилювалось, там щось відчинились чи посунулось, котрийсь татарин на коні гучно крикнув:
– Орусути! Йти туди! – і показав камчею на пролом у городській стіні.
Ще нічого до ладу не розуміючи, натовп посунув за частокіл, виливаючись у простір перед Хоробором. Охоплюючи хашар із трьох боків, прикриваючись полоняниками, як щитами, татари з луками напоготові та оголеними мечами погнали людей до пролому, а дерев'яна вежа, що покоїлась була на восьми здоровенних, грубо збитих колесах, раптом зрушила з місця і повільно, під спільним зусиллям доброї сотні людей, похитуючись та поскрипуючи, поволі покотилась за хашаром туди ж – до напівзруйнованої стіни.
Любодар відчував: ось-ось має щось змінитися. Позаду палало одразу в двох місцях і чути було надсадний крик посадника, що зривав на комусь злість і голос, вимагаючи більше людей, більше води. Несподівано, задравши в небо свої руки-пращі, завмерли коло Ятриці татарські пороки. За частоколом ворушилось-хвилювалось темне людське море й височіла дивна споруда. Коли хряскіт та гупання припинились, лишився тільки пронизливий свист вогненних стріл, звідти донеслись чужі сердиті голоси. Сотник тільки встиг відмітити це про себе, як в частоколі прочинились ворота і те море почало вилазити з нього, наче опара з діжі.
"Ось воно!" Любодар зиркнув на своїх переяславців – ті одразу ж кивнули на знак згоди головою: "Так..."
– Готуйте! – рикнув до своїх біля двох пороків, що вже й зачекались біля тих знарядь. Там заметушились, почувся скрип вертлюгів, важелі опустились, прийняли на себе дубові кругляки і тепер затримка вже була лише за сотниковим словом.
Тій "опарі", що вилазила з-за частоколу, кінця-краю, здавалось, не було. "Людьми прикриваються, нечестивці..." – зрозумів Любодар і аж затрусився від люті: наче й знаєш, а все одно не можеш уявити собі на що ще здатен такий підлий та підступний ворог. Висока дивна вежа, за зведенням котрої сотник спостерігав від полудня, раптом здигнулась і... рушила з місця. Он воно що! Гуляй-город. Не думав, що татари на таке здатні...
Він ще вичікував щось, коли ж це біля Ятриці знову почали опускатись руки-пращі, а від татар, що вийшли за частокіл, раптом густим бджолиним роєм полетіли чорні стріли: били прицільно, по заборолах, і одразу ж по боках від пролому почулись вигуки болю поранених.
– Давай, ну!
Коло пороків сотника почули, за стіну полетіли свої посланці смерті, влучили прямо всередину натовпу, люди там теж попадали, закричали, смикнулись на всі боки, на їхні голови вже летіли чергові дубові кругляки, а татари, що йшли позаду, били полоняників, гнали їх вперед і вперед – до пролому, на вірну смерть.
Тисячі стріл летіли під шатро заборол, вишукуючи собі жертву – носа не виткнеш, не відповіси своєю стрілою. Вже би вони в татар і скінчитись мали, але летіли й летіли і раптом знову гахнуло в стіну обіч пролому і ще, і ще – тепер ті били окоренками з пороків по обидва боки від нього, не даючи городянам жодної можливості обстрілювати їх у відповідь, навіть стояти нагорі. Ще й стріли-свистуни з вогнем долучилися: теж у верх стіни мітили і в одному місці вже зайнялось шатро над заборолом. Любодар, пом'янувши чорта, метнувся зі стіни до пороків, велів цілити в гуляй-город, що поволі сунув, наближаючись – знав бо, чим страшна та вежа.
Послав когось зібрати біля пороків княжу сотню, розуміючи, що вже не в його владі втримати на стінах порядок: єдине, на що спроможний іще, так це з тією вежею позмагатись, як підсуне до стіни. А там уже, як Бог дасть – кожен буде сам за себе.
Патапій мало не зомлів од страху, коли важкий дубовий кругляк влучив у натовп прямо перед ним – мізки котрогось нещасного забризкали йому обличчя. Він з переляку смикнувся назад, але тут же отримав татарською камчею по спині:
– Вперед, орусут!
Їх підігнали майже до самого пролому й веліли розчистити місце від важезних окоренків, що чи не сотнями валялись довкола, та дубових колод з розбитої городської стіни, закидати ними рів біля того пролому. Навколо творилося щось страшне: над головою зі свистом летіли стріли, десь поряд гуркотіло, наче в пеклі й під ногами двигтіла земля, то тут, то там падали обезголовлені полоненики, що чимось не сподобались татарам – живот людський не вартував нічого. Двоє дорослих поселян, молода жона і Патапій вчепились в мокрий та важкий окоренок, але підняти його у четвірки не вистачало сил. Не допомагали ні удари камчею, ні страх смерті, якою було просякнуто все навкруги.
Жити, жити хоч мить іще! Страх, що ось-ось твоя голова буде відокремлена татарським мечем від тіла й покотиться по землі під ноги іншим, тим, кому повезе тебе пережити, – ось що жахало Патапія найбільше і він, вперше в житті рвучи жили, разом з усима котив, тягнув по землі до рову ті важезні, непідйомні окоренки, колоди з розбитої стіни – хашар скоро таки вивільнив шлях для дивної вежі на колесах, котра була вже поруч та засипав рів, щоб вона підкотилась до самої стіни.
Десятки, коли не сотні обезголовлених полонених валялись навкруги – татари ні в що не ставили життя хашару і рубали голови кожному, хто як слід не старався чи просто знесилів. В городі таки оговтались; не зі стіни, а звідкілясь із-за неї тепер теж летіли стріли – не прицільно, просто на кого Бог пошле: падали наче з неба, опускаючись по високій дузі, й коли знаходили собі жертву, то здебільшого серед полону. Оточений татарами хашар лементував, безпорадно затуляючись од стріл руками; Патапієва душа знову опустилась до п'ят і він, завмираючи кожного разу, коли в когось поряд із ним влучало смертоносне залізо, шепотів тремтячими губами лиш одне: "Господи, помилуй!"
Атямас, син оцязора Пуреша, брав уже не перший орусутський город. І завжди воїни інших племен, не монголи, йшли попереду на приступ ворожих стін, несли при цьому найбільші втрати, але ніхто навіть заїкнутись не смів проти цього порядку. Всі: буртаси, башкири, уйгури, мажари розуміли, що без хуйхуйпао і хашару втрати їхні були би в стократ більшими. Хашар твоя робоча сила, живий щит для твоїх воїнів і ти можеш розпоряджатись ним, як хочеш, не жаліючи нікого – аби лиш черговий город був узятий.
З вежі на розбиту городську стіну грюкнувся місток, але вперед, у город, ходу не було: попереду, ліктів за п'ятнадцять, височіла інша – наспіх зведена обложеними вночі. Хай вона й була не надто високою, та все ж людина не птах – провалля, що розділяло стару й нову стіни, не перелетиш і, як кіт, на ту стіну не здерешся. Атямас був у самій вежі, по ній з города вже стріляли палаючими стрілами, але сирі шкури були добрим захистом од вогню, проте зблизька по ній ще лупили і два орусутські хуйхуйпао, та так, що вона вся аж трусилась і, звісно, довго витримати такі удари не могла. Треба було щось діяти, а єдиним припасом в Атямаса був хашар. Тож він і мав стати тим містком, по котрому його мокшани дістануться до ворога.
– Хашар сюди! – гукнув Атямас до своїх і внизу його одразу ж зрозуміли.
Коли удари татарських пороків і ворожі стріли зігнали Буслаєву сотню зі стіни, сотник велів гончареві разом із його домочадцями підносити дубові кряжі до пороків. Буслай, надивившись зі стіни на моторошну чужинську силу, на те, як кляті татари небаченим і нечуваним чином творять облогу, був до краю вражений побаченим.
Ще два дні назад, коли думав про смерть і те, якою вона може бути, найбільше боявся одного – згоріти заживо. Після зустрічі з волхвом, тривалої з ним розмови в клуні, Кришневих слів під ясеном про смерть і Вирій, весь час єство своє, як міг, затискав у п'яст: аби не впустити в серце переляк, не здригнутись у вирішальну мить і смерть прийняти гідну, як належить сіверянському вою при обороні города, зведеного колись давно-давно його далеким пращуром. Щоб ніхто не побачив у його очах переляку: ні сотня, ні рідні сини, ні ворог, що заніс над ним меча для смертельного удару. То не страшно, заспокоював себе: – раз! – і нема чоловіка. Страшно живцем горіти, бо мука пекельна, ще не витримаєш, верещати почнеш, а це ж ганьба яка перед пращурами у Вирії, що зорять з неба на нас і все бачать.
Те, що порятунку в них нема й бути не може, він до кінця усвідомив тільки цього ранку, коли татари не знялись і не пішли геть, а знову взялись метати кряжі й палити город стрілами. Волхв після жертви тієї щез, ніби його й не було ніколи, ніби приснився всим одразу, чи був насланий старими богами, а потім забраний ними назад, тож ніякого вже захисту від богів, що старих, що нового, чекати не слід – лишилось самим город боронити й самим помирати.
Смерть неминуча: не уникнеш її, як не крути. Трапляється, лежить людина на смертній одрині, уся в болістях, і тихо просить Долю чимшвидше прислати Кирпату – щоб не довго мучитись, бо сил нема уже терпіти: таке кожен розуміє. А коли ще б жив та й жив, тоді мужеві, який звичним до смерті воєм ніколи за життя не був, змиритися із думкою, що ось, із якогось дива, тебе під вечір вже й не буде – надміру важко. Тільки ж все одно треба.
Синів дуже жаль – вони ж бо ще й жони не звідали, дітей не породили. І жону свою, Липку – де, коли і яку смерть вона прийме? Бо побачене останніми днями стверджує в думці, що світ такого жаху ще не бачив. А чи ж побачить? Чи це вже й світу кінець, як отець Овдій рече, чи хтось на нім іще лишиться?
Лаштуєшся на смерть швидку, від чужого меча, стоїш на стіні, стискаєш оскепище своєї совні так само міцно, як і зібрану в п'яст волю гідно стріти свій кінець, а ворог не йде на тебе сам, мече важезні окоренки, палаючі стріли з твою совню завбільшки, шле під стіни полон – твоїх же родовичів, змушуючи їх готувати тобі смерть, без всякого жалю десятками вбиває їх, беззахисних, на твоїх очах і ти теж мусиш їх убивати, втрачаючи всяку людську подобу і забувши всі оті заповіді – аби лише жити самому...