Земля наша на тім стоїть..."
Терпіти, незворушно дивитись, як панує в його малому світі зло паганства, Авдій не міг. Тож намислив, коли не понищити, так хоча би ослабити, притлумити хрестом і свяченою водою присутність в тих ознаках сатани й закликав якось усих своїх прихожан до церкви на освячення великодньої жертовної їжі. Диво! – понесли! Та так, що не встигав святити. Радів, бо думав, що таки усвідомили, таки одвернулись... А за тим знову був голий "Ярило" на коні, осоружні русалії, купальська ніч – як завжди!
Так ото і гойдало його десятками літ від наївних радощів та віри в торжество Христа тут, в Хороборі, до безнадії і смутку. Втім воно по Чернігівській та Сіверській землях скрізь так було – не з одним пресвітером і не один раз говорив про цю біду; скаржились поміж собою, а толку з того? Вже ж ось цю, останню седмицю, зачувши про татар, потягнулись парафіяни, як ніколи раніше, до храму: душа Авдієва раділа, бо сподівався, що про спасіння хороборці думають... Та варто було об'явитись тут Кришневі, волхву, ворогу його старому, як радо кинулись усі до нього – недарма ж речуть, що скільки вовка не годуй, а він все на ліс поглядає!
Попри тамований власний відчай, втішав себе, як міг: що невдячність людська, без відданості, незговірливість і сваволя, зрада і гордість – то лиш перша ознака кінця світу, що так і має бути. Та все одно, в душі, десь насподі, вчувалась гіркота ревнощів...
– Господи, Боже наш Всемогутній, всим серцем прийму те, що має статися: без страху, чи зла, проте з миром у душі...
З подивом почув тихий гомін за спиною, обернувшись, трохи відхилив завісу – в церкві було повно людей: жони, діти, старі... "Господи..." – тільки й зміг розчулено прошепотіти. Вийшов з вівтаря, пройшов до аналою:
– Що вам, люди?
– Сповідатись хочемо, отче...
– ... перед смертю...
– Причастя просимо...
"Господи, безмежна милість Твоя до мене!"
– Зараз, людоньки, приготуюся. Почекайте, милії, – і поманивши до себе Кирика, рушив назад до вівтаря за напрестольним Євангелієм та антимінсом.
****
Обледеніла трава між коліями лугового гостинця хрумтіла під постолами Патапія. Та все ж іти по ній було куди легше, ніж по вкритій льодом виїждженій колії. Куди виведе його той шлях, він не знав, ішов навмання в надії, що до темноти якщо не до людського житла втрапить, так хоча би стіжок якийсь йому стрінеться. Ліс лишився позаду і це вже само по собі було добре. Сонце, що тільки недавно визирнуло з-за хмар, підбиралось до вершечку, проте вниз іще не котилось. Втім тепла його цілком вистачило, щоб обмерзлі дерева й кущі почали з шурхотом скидати з себе льодяні обладунки: це вселяло в Патапієву душу хоч якусь надію на його подальше благополуччя.
Тільки три ночі провів з родиною вугляра. Чорні люде... Що сажею всі перемазані, що душа в них темна: де там у тій чорноті знайтися місцю для премудрості книжної? Перший день слухали, їсти давали, на третій же куснем тим дорікати стали, що от, мовляв, хто не робить у них, той і не їсть. Пощо тоді звали? Не сам же на воза сів... Старався, як міг, просвітити хотів. Хтось для чорної роботи на світ родився, хтось для розмислу; один житом ниву засіває, а він, Патапій, рожденний аби сіяти в людські душі мудре слово.
От вранці... Образа від свіжої згадки душила Патапія – щойно підвелись, як Чорнота і виказав йому:
– Отсе так, Потапе, людино Божа: йди собі, куди хотів, а нам таких нероб не треба.
– Та куди ж я піду з пущі сеї?! – перелякався він, бо Чорнота в таку глушину заліз, що Патапій навіть уявити собі не міг подібних нетрів.
– А куди йшов? Туди і простуй, – махнув рукою вугляр.
– Кликав до себе пощо? – ніяк не йняв віри Патапій: – Куснем хліба дорікаєш... Чи погибелі моєї хочеш?
Чорнота ніби й не чув того.
– Іди, йди! Кудись же ти намірився.
– До Путивля-города, – зітхнув Патапій і похнюпився: зрозумів, що нічого йому вже не поможе, ніякі умовляння.
– От і добре. Син тебе трохи проведе. За пущею на лузі гостинець знайдеш. Підеш понад Сем'ю[490] вниз по течії – якраз до Путивля і втрапиш.
– Хоч хліба шмат який дайте...
– Бачив, скільки ротів у нас? Онде горіхів жменю візьми.
Сама собою відкрилась раптом йому таїна: то жона Чорноти у всьому винна! Так уже ж скоса дивилась на Патапія від самого Хоробора... А вчора, коли різко похолодало, насунула чорна хмара і полив дощ, вкриваючи все льодяною кіркою, тая жона так уже ж побивалась: що й пороблено це, не інакше, і знає вона від кого зло сеє, і відає, що діяти слід. Авжеж! То все зозулька нічна накувала! І як не крути, а для чоловіка все зло в житті земнім – від жон, нечисті цієї, безбожниць і хулительок, мерзенних і пакосних посудин, гріха вмістилищ!
Бачить Бог – він старався. Днями не відходив від Чорноти; що б той не робив, а Патапій поряд, без жалю ділився з благодійником своїм сокровенним, мудрістю всією, що її пристало знати тільки князям та ще, може, боярам. Інший за таке велів би гостя на руках носити, а тут... В плечі випхали. Вже й пожалів, що з Хоробора втік. Як-не-як за стінами був, у теплі й при боярськім столі. Добре, що підвернута в кісточці ступня під час ходи вже майже не боліла, тож гостинець помітно подавався і скоро стало видно попереду паруючу проти сонця річку та вербняк поряд з нею, за котрим і ховався, огинаючи його, шлях.
Патапій роззирнувся: чи ніде не видно димів – ознаки людського житла? Знав уже, що такий ось добре наїжджений гостинець рано чи пізно має привести до котроїсь весі або городища. Ліпше би рано, бо пора така, що треба вже вовків берегтися – не за горами й вечір... Коли ж це від вербняка попереду кінський тупіт! Зрадів спершу – підкажуть. Потім насторожився: часи такі, що ліпше поберегтись. Озирнувся довкола: з трьох боків голий луг, тільки понад річкою кілька кущів верболозу. Умить не сховаєшся...
А комонні вже вихопились на чисте і Патапій обмер: татари! Хоч і було до них чи не з сотню сажнів, але він упізнав би гаспидів і за дві. Десь на дні торбини лежав схований од чужих очей шмат лоскуту з випаленою на нім, на жука схожою, закарлюкою: "Іди, ороський жерцю і де не спинишся, розказуй усим, що ти тут бачив, повідай своїм, що ми нездоланні, що нам коритися треба. Нехай виходять з городів своїх з розв'язаними й накинутими на шию поясами – тих ми не тронемо. Хто не вийде, той знищений буде. Іди, ось тобі тамга[491] в дорогу, для захисту: тепер ти наш алханчі", – так мовив йому навесні широколиций, вузькоокий татарський сотник у критому засмальцьованим шовком кожусі та лисячому малахаї і відпустив на всі чотири сторони.
Та розгублений Патапій, побачивши, як понеслись до нього з гиканням і завиванням ті виплодки пекла, забув не тільки про тамгу, а й про все на світі – рвонув у відчаї куди очі дивляться: до річки. Чи розумів він щось? Жах відібрав здатність думати, тіло стало чужим, ноги не слухались, – плутаючись у високій мокрій траві, він згубив свою торбину з рятівною тамгою, двічі затнувся, ледь не впав, йому перехопило подих і крик застряг у горлі, а тупіт був уже зовсім поряд і хрипке дихання коня за спиною лишало найменшої надії на життя. Неминучість смерті, котра постала так раптово, до котрої він не був готовий, якої не чекав і завжди боявся, в одну мить з Патапія, – прочанина, Божого чоловіка, званого іншими мудрецем, – зробила нещасне створіння, що прагне лиш одного – жити! – але від страху не здатне на жодну дію заради власного порятунку. Вершник позаду гикнув і за мить широка петля чорного волосяного ужища впала на Патапієві плечі, затягнулась на тулубі, нелюдська сила шарпнула його вбік і він гепнувся на землю.
А вже скоро зв'язаний по руках "мудрець" тюпав з вервієм на шиї в натовпі таких же нещасних, як і сам, полоняників – татари гнали до Хоробора зібраний зо всієї волості під час свого раптового наскоку хашар. Гнали, мов худобу, як могли швидко. Часом хтось із старих не витримував, падав – таких тут же на ходу й рубали без всякого жалю.
– Вперед, вперед, орусути!
Страх бути зарубаним, лишитись лежати обіч гостинця звірам на поживу, як не дивно, додавав сили. Підтюпцем, підтюпцем бігли по відмерзлій землі сотні людей, послизались, у відчаї хапались за сусіда – тільки не впасти, тільки встояти! – жодної іншої думки: ні про те, що чекає попереду, ні куди їх гонять і навіщо. Тільки б не впасти.
... Сили вже покидали Патапія, коли попереду постали стіни Хоробора, звідки три дні назад він так необачно втік і тоді сам собою виринув із пам'яті спомин про Переяслав: он воно що! Перша думка майнула: хоч би помолитись перед смертю, але піт заливав очі, сил не лишилось навіть на ногах триматись – яка молитва? Всі слова з пам'яті вилетіли...
Їх спинили. Всі стояли, відхекуючись, а Патапій дивився на город і не міг його впізнати: від посаду, по котрому він не так і давно пройшов до ген тих воріт, не лишилось і сліду – одні лиш купи старого дерева та сірої соломи; натомість постала перед стінами горожа – така ж, як і навколо Переяслава минулої весни. Стіна поряд з ворітьми до половини її висоти була вже розбита, за нею в кількох місцях здіймались до неба хмари диму, десь позаду, біля річки час від часу скрипіло дерево, глухо гупало і в повітрі прямо над головами полону пролітало щось велике, чорне, з хряскотом та гуркотом вдарялося в стіну, котра вся аж трусилась і з кожним тим ударом втрачала вінець за вінцем: здоровенні колоди раптом вилітали з неї, наче цурки[492] і валялись у безладі скрізь навколо пролому; одесну від натовпу полоняників біля якихось велетенських луків метушились іще якісь татари і звідти на город летіли й летіли здоровенні палаючі стріли, а біля частоколу вишіла якась вежа зі свіжого дерева, вкрита щойно знятими, ще мокрими яловичими шкірами – навіщо вона тут?!
Було в тім щось нелюдське, неземне, від сатани. Ще кілька днів назад тут владарювали мир та спокій, вранці та ввечері від тонких пасемок димів із жител віяло затишком і теплом, по дворах мукала, іржала скотина, гавкали собаки, чулися людські голоси, а тепер на цьому місці на честь Молоха[493] займалась Геєнна[494], загрожуючи всьому живому перетворенням на земне пекло.
Щось готувалося.