Юшка має бути неодмінно: як-то кажуть, матч відбудеться за будь-якої погоди.
Хтось кахикнув у тумані за кількадесят метрів нижче по течії і з того красномовного, з особливою інтонацією, кахикання, мені зрозуміло: і там жодного кльову. Оце так! Дев'ята ранку на годиннику, а в мене нічого і нікого. Навіть натяку на кльов не було. Через три години Толя приїде на юшку, але яка ж юшка без риби?..
Наче колихнувся туман... Легесенький, ледь чутний холодок торкнувся правої щоки – це подих північно-східного вітерця продерся крізь туман. Потроху-потроху подих цей стає все частішим і впевненішим і ось туман все-таки подався. Поволі, якимись лахміттями, він починає сповзати вниз по течії, потроху відкриваючи навколишній світ, як ото проявляється перед твоїми очима в розчині проявника чорно-біла фотографія. Ось уже можна навіть розгледіти зігнуту постать рибалки, що закляк так само, як і я над своїми вудками і чиє кахикання почулося мені в тумані за якихось півгодини до цього.
Вітерець делікатно, проте наполегливо, здуває туман з деснянської води і ще за чверть години я вже можу розгледіти, хто ж то весь ранок мовчки складав мені компанію на биринській кручі: Володя Майсак, сусід по вулиці, що живе лише за три двори від нашої хати.
Ми неголосно вітаємось, і оскільки вже навіть і надії немає на те, що буде якийсь кльов, я стимано скаржусь на невдачу, шкодуючи при цьому про те, що не буде з чим і юшку зварити.
– То візьми в мене, – пропонує сусід, – я тут трійко дрібноти на черв'яка все-таки спіймав.
Я б у безвиході і взяв, але ж гордість... А хто ще зранку був впевнений, що ніколи не залишиться на Десні без риби, спіймає за будь-якої погоди і за будь-яких обставин? Не кажи "Гоп!", доки не перескочиш...
І тепер отак просто і швидко підняти руки догори: здаюсь, мовляв?
Стримано подякувавши, але так ( от людська натура!), щоб у разі чого можна було і скористатися пропозицією, я кажу:
– Поки що не треба. Піду, посиджу ще де-небудь. Не може такого бути, щоб ніде не клювало.
Слова ці вилетіли самі собою, поперед обдуманого рішення і лише проказавши їх, я дійсно починаю замислюватись: може варто пошукати де-інде рибальського щастя? Довго розмірковувати у мене просто немає часу – вже десята ранку, за дві години тут буде Толя, а в мене... А в мене нуль, нічого. Куди податись? Вгору чи вниз по течії? Де осісти на ті тридцять чи сорок хвилин, що ще залишаються у мене, аби не осоромитись, спіймати хоча б кілька невеличких пліточок чи густірок? Не ловити ж мені на юшку себелів!
Потрібно знайти таке місце, яке б докорінно було відмінним по своїм умовам від нинішнього. Тут чиста круча – отже піду в лозу. Тут обмут, а я пошукаю хоча б і стару, проте гатку. Тут дуже глибоко і сильний вир, а я спробую знайти місце, де течії практично не буде.
Подамся до Шпиля.
Биринський Шпиль – все такий же трикутний береговий виступ над глибокою ямою. Він – як Коза для Рокочівщини; тільки тим і відрізняється від неї, що берег навколо нього і нижче по течії метрів на триста заріс високими вербами, чорнокленом та черемхою разом із ожиною і дикою смородиною. Через глибоку яму Десна тут чи не вдвічі вужча, ніж за сто метрів вгору по течії. Вона постійно вгризається у цьому місці в берег, щороку звалюючи у воду товстелезні верби.
З однією вудкою, підсакою та торбиною я мандрую вниз по течії, до Шпиля, і трохи вище від нього мені в око впадає підходяща місцинка. Круча тут невисока, хіба що метрів зо два, слабенька течія мандрує попід берегом, а за підмитим кущиком верболозу її практично і зовсім немає. Метрів за сім нижче цього кущика у воді сидить ще один такий же. Берег тут досить піщанистий, відповідно – і дно також. Дріб'язок обов'язково має гуляти між цими двома кущиками. Промені сонця через високі густі крони верб сюди ще не дістають. На попередньому місці сонце вже наскрізь пронизує воду, кожна рухома тінь на березі лякає там рибу, тут же навпаки – тінь для неї як захист, порятунок, в ній вона почувається у відносній безпеці.
Ну, моя остання надіє, виручай! Вудка закинута майже паралельно до берегової лінії, гачок із горошиною лежить ледь не під самим берегом, за якийсь метр чи півтора від нього. Та й глибина, виявляється. тут зовсім невелика, як для Десни, зо два метри, не більше. Лише на дрібноту і можна розраховувати. Гачок з насадкою знаходиться на дні трохи вище отого кущика, під захистом якого, голову ладен дати на відсіч, стоїть зараз дріб'язок – плітки, густірки, в'язики. На велику рибу я вже не сподіваюсь: хоча б дрібної наловити на юшку, не осоромитись перед братом.
"Матінко-Десно, подаруй мені хоч трохи рибки!.."
Ще й п'яти хвилин не минуло відтоді, як присів тут та вкинув у воду півжмені гороху, а поплавець вже ожив: задріботів, пускаючи кола і швидко пішов на дно. Все моє чотирьохгодинне очікування вкладається у цю підсічку і я з радістю та завмиранням серця, як колись (нині на кону честь моя, як рибалки!), – р-раз! Зачепив!
І вже за якусь хвилину без зайвого шуму, без жодного сплеску, в руці опиняється двохсотграмовий в'язик. Для мого солдатського казанка по бідності вистачить і його, та все ж... Азарт же. До того ж, якось не відповідає моєму статусові досвідченого рибалки юшка на двох з одним-єдиним в'язиком, спійманим за весь такий чудовий, коли судити по погоді, ранок. Є в мене ще хвилин десять-п'ятнадцять.
І знову маленьким яєчком лежить на воді мій поплавець, майже непомітна течія поволі пересуває його то далі, до середини ріки, то ближче до берега. Вся моя увага тепер на ньому: я аж весь подаюся вперед, тримаючи праву руку над вудкою, щомиті готовий зробити підсічку.
Ледь помітно, лише на кілька міліметрів глибше занурився поплавець, навіть жодного кола не пустив. Років із десять назад на цей його порух я й уваги не звернув би, але зараз тьохнуло в передчутті тихенько серце і хвиля напруги струмом пробігла від нього правою рукою до розслабленого, але саме через те і готового до миттєвої підсічки зап'ястка: с-по-кій-но... За-раз...
Поплавець піднявся над поверхнею до звичного свого рівня і вже за якусь секунду пішов під воду і зник десь там, в темно-зеленій глибині.
Гоп! А там важке і вудка – в дугу, а ще за мить сильний поштовх вниз по течії під того куща: р-раз!.., д-два!.. Ого! В'язь! І чималий!
" Дякую тобі, матінко-Десно, за твою щедрість!"
Тепер тільки б не зійшов... Тільки б не зійшов...
Як не крути, а досвід – є досвід. Досить-таки швидко, а головне – тихо, бо тиша, коли ти виводиш рибу – то чи не головна ознака твоєї рибальської майстерності, в'язь опиняється у моїй підсаці. Добрих півтора кілограми!
На душі не тільки полегшення (буде таки юшка!), але і самозадоволення, і радість: попри все – зумів, спіймав, встиг. А головне, – в такий день, коли навряд чи хто ще, окрім оце мене одного, може похвалитись достойною здобиччю.
Який я молодець! Я ж знаю, що завжди спіймаю, незважаючи на примхи погоди і будь-які обставини. Головний мій секрет, – він зовсім простий: не прогавити отой єдиний кльов, що його завжди подарує тобі Десна. Якщо місце вибране правильно, кльов, хоча б один за ранок, завжди буде, це вже перевірено. Потрібно спокійно чекати, мати терпіння та витримку, бути зосередженим, аби не прогавити потрібну мить і володіти швидкою реакцією, бо навіть секунда затримки – це вже забагато. І все. Ну ще, в крайньому разі, – вчасно змінити місце, шостим почуттям рибалки безпомилково вибрати найбільш підходяще. І знову чекати.
Чомусь одразу забулося, як менше, ніж годину назад був на межі відчаю, а тепер, бач, формулу успіху виводжу... А що, маю право запишатись, адже переможців не судять! Проте, час братись до юшки.
Нехитра, здавалось би, штука – деснянська юшка: картопля, морква, цибулина, вдосталь риби, трохи перчику, лавровий лист та ще, можливо, кріп і старе сало, а проте, жодна інша страва не зрівняється біля води з юшкою. І ніхто ж із упевненістю не скаже вам в чому саме полягає секрет її смаку. М'яка деснянська вода тому причиною? Беззаперечно що так, скаже вам будь-який кухар – майстер своєї справи. Свіжа деснянська риба? Авжеж, бо зростала вона на волі, в чистій проточній воді, через що стає у юшці аж солодкою на смак, як і сама Воля. А, можливо, через чари багаття, розпаленого власноруч, набуває вона нечуваних смакових відтінків? Ніхто в цьому не сумнівається: десь так воно і є. Чи все це просто завдяки тому, що апетит нагуляний на свіжому повітрі докорінно змінює наші смакові уподобання і пристрасті? Певною мірою, що так. Чи всі ці причини, чи одна з них, або дві надають юшці неперевершеного смаку – не так вже й суттєво, бо що це змінить у нашому захопленні нею? Вона – як невід'ємна частина деснянського світу: зварив вдома – не те; побував на Десні, а юшки не зварив – чогось не вистачає: як витвору пензля не вистачає останнього мазка, як віршованим рядкам – крапки, як грі піаніста – заключного акорду.
У мене проблема: маю дві рибини, а що ж покласти в юшку? Одного малого в'язика? Але ж цього малувато навіть на двох, а мені захотілось і сусіда до юшки запросити... Покласти ще й великого в'язя? На дволітровий казанок це буде аж надто багато, та й додому хотілося б повернутись не з пустими руками, статус зобов'язує. Одного замало, двох забагато... Одного замало, двох забагато...
Ет! Кого я вдома нині здивую тим в'язем? Батьки вже так звикли до моїх уловів, що майже і не реагують на них, а от здивувати декого тут – це було б цікаво: а ну ж бо, яка реакція буде?
І почепивши торбину з рибою на сухий сучок товстої верби, так, щоб здобич була в холодку і ніхто із місцевих мешканців не зміг поласувати нею за моєї відсутності, я йду збирати залишені на старому місці свої речі.
– За годину Толя приїде на юшку, – звертаюся я до Володі. – Приєднуйся.
– То візьми ж мою, – він має на увазі трійко свого дріб'язку.
– Та ні, не треба. Я там дещо упіймав, гадаю, на юшку вистачить.
Швидко повернувшись із речами, я берусь готувати юшку. Перш за все потрібно почати з багаття, щоб до того часу, як всі складові будуть помиті, почищені та подрібнені, в багатті вже був один лише жар, а не палаючі дрова.